Катя й Майборода вийшли на вулицю. Повз них проторохтів автомобіль, так близько, що Майборода одсахнувся й погрозивсь на нього кулаком.
В автомобілі сиділа якась парочка.
VII. Майборода їде до Святої землі
– Так! – заплакав Майборода. – Вони думають, що мають право наїжджати на якогось Майбороду, бо вони найняли автомобіля.
Але він знає краще від них, чим це скінчиться.
Вони наїдуть на когось і їх заберуть у район.
А коли й не наїдуть зараз, все одно на них знайдеться смерть.
Вони зотліють у тій землі, з якої вийшли.
Й то ще добре, як вони помруть тихо й мирно.
З чого б ото вони літали отут по вулицях!
Катя сіпнула Майбороду за рукав.
– Я тобі скажу, Катю! – урочисто вимовив Майборода. – Не сіпай мене, я тобі все про них скажу: він розтратив казенні гроші, і його просто з автомобіля вкинуть у в'язницю! Я знаю це!
Катя потягла Майбороду по тротуару.
– Іди, дурний! – сказала вона. – Диви, щоб тебе ще не заарештували тут.
– Не плач, Катю! – сказав Майборода. – Ми з тобою ще прийдемо дивитись, як вони сидітимуть у холодній! Ми зараз їх наздоженем і подивимось, як їх заарештують.
– Автомобіль! – гукнув Майборода рішуче.
Підкотив автомобіль.
Майборода забрався всередину. Катя сіла побіч його.
– Їдь за отим-о, що вкрав казенні гроші! – показав він суворо.
Шофер пустив автомобіль.
– Слухай, дорогий мій! – сказала Катя. – Заїдьмо спочатку до Марсельської гостиниці, одпочинем, а тоді вже наздоженемо злодіїв.
– Шофер! – гукнула вона. – До Марсельської!
«Не будемо ми їх ловити! – вирішив Майборода. – Одпочинем і поїдемо до Святоїземлі».
Шофер спинився перед гостиницею. Катя вийшла з автомобілю й пішла наймати номер.
Майбороді набридло ждати. Він рвався вперед. Для чого одпочивати, коли він може зараз же поїхати до Святої землі. Там його душа зазнає одпочинку. Він приложиться до святих мощей Ісуса Христа й Бога-отця.
Все було так ясно й радісно.
Для чого ждати? Для чого гаяти дорогоцінний, коштовний час?
Майборода торкнув шоферове плече.
– Вокзал! – сказав він радісним голосом.
Автомобіль покотив.
З ґанку готелю вискочила Катя, щось закричала.
Майборода не дочув, що саме – він поспішав.
Перед вокзалом Майборода зліз, купивковбаси й пляшку гіркої й одпустив шофера.
Він постановив доїхати до Севастополю й там попитати парохода до Святої землі.
VIII. Майборода й собака
Майборода пішов до каси й купив квитка до Севастополю.
Треба б уже й влазити в вагон, але Майборода згадав про горілку в кишені.
Горілка в дорозі потрібна про всякий випадок.
Але як її пити в вагоні?
То ж тільки якийсь одчайний п'янюга може насмілитись привселюдно смоктати горілку в вагоні.
Майборода вийшов на перон і почав шукати затишного куточка.
Нарешті він знайшов.
Це була халабуда з надписом: «Для мужчин».
Майборода увійшов, озирнувся, вибив з пляшки затичку й вихилив її за одним заходом.
Потім акуратно встромив порожню пляшку в чорне зявло.
Так! Усе гаразд.
Майборода вийшов. Коло убиральні лежав якийсь миршавий собака.
Побачивши Майбороду, він відстрибнув на п'ять кроків і став.
– Іди сюди, цуцику, – покликав Майборода, намацуючи хвостика від ковбаси.
Собака стояв і вагався.
Майборода одірвав хвостика й кинув собаці.
Той одстрибнув ще на два кроки. Зачуяв запах і став недовірливо наближатись до хвостика з ковбаси.
– Цю-цю-цю-цюшку! – ласкаво закликав Майборода.
Пес крадькома схопив хвостика, одбіг трохи й зжер.
Майборода одірвав ще шматок ковбаси й кинув собаці.
Собака трохи подумав, підійшов і ззів.
Ще шматочок, ще один – і собака вже стояв коло Майбороди.
Тепер можна було його роздивитись; на рудій облізлій спині стреміла здоровенна болячка. Треба зробити операцію! – вирішив Майборода й витяг ножа, розігнув його і вхопив пса за вуха.
Пес заскімлив і смикнув. Але Майборода цупко тримав його за вуха.
– Стій, кодло собаче! – розсердився Майборода. – Тобі ж хочу допомогти.
Пес спробував схопити Майбороду за руку.
Справедливий гнів опанував Майбороду.
Він, що мав сили, вдарив пса ножем і випустив його. Пес заверещав мов скажений.
IX. Майборода і незнайомець
В цей момент до Майбороди підійшов незнайомий чоловік.
Кашкет йому був насунутий на носа.
Майбороді здалося, що він його десь бачив.
А! це один із п'янюг, що сиділи сьогодні в пивній.
– Скажіть, будь ласка, ви громадянин Майборода? – спитав незнайомець.
Майборода не мав ніякого бажання розмовляти з чужим чоловіком, ще й з п'янюгою.
Він спробував боком пролізти повз незнайомця. Але незнайомець схопив його за руку.
– Стривайте! – сказав він. – Тепер я впізнав вас. Ви – Майборода! Учора ви забрали з каси Синдтресту гроші й з того часу не навертались до посади.
Я вас арештую!
Незнайомець свиснув.
З-за ріжка виникли двоє міліціонерів і повели Майбороду в район.
——————————————————————————–
Частина 2
МАЙБОРОДА Й САТАНА
I. Октябрини в дяді Петра Григоровича
З самого початку було щось не те. Майборода прийшов до дяді Петра Григоровича на октябрини. Ясна річ, він зроду не пішов би на таке діло, коли б то не дядя Петро Григорович, а дядя Петро Григорович чоловік непоганий. З Майбороди він не сміється й жити йому не заважає…
А що в його октябрини, а не христини, то, ясна річ, його спортили комуністи на заводі. Дядя Петро Григорович слюсар на ВЕКу і, сказати правду, зроду в Бога не вірив.
Що то Майборода не старався коло нього, нічого не виходило.
– Ти хоч у Бога вір, хоч не вір, все одно тобі ворона з неба в рота не серне! – казав дядя. – Все одно робити треба.
Так і зоставсь невіра.
І нізащо Майборода на ті октябрини не був би прийшов, коли б не те, що дядя Петро Григорович чоловік веселий і чарки пролива.
Почалося все ніби й гаразд. Сіли до столу всі – Майборода, Петро Григорович, Довбиш – теж із ВЕКу, хазяйка, старша Петра Григоровича дочка, Маруся.
Майборода перехристився, Довбиш сплюнув через ліве плече, й випили по первій.
Тут зразу й почалось. Довбиш узяв верзти щось таке, що є ще такі дурні, що христяться.
– На кого ти христишся, дурна голово!
Майборода зиркнув у куток. Ікони нема. А на стінці коло покуття портрет Леніна висить.
Хотів Майборода щось сказати, та промовчав. Петро Григорович по другій налляв шклянці й сказав:
– Кинь його, Іване, то такий. Його покійниця тітка змалечку ще по голові рогачем оперіщила, то він з того часу й христиться.
Майборода випив шклянку й сказав:
– Як так, Петро Григоровичу, то я піду. Чого я тут буду сидіти, як ви мене зобіжаєте. Ось тільки тараню доїм і піду.
II. Сатана
– Слухай, Майборода, – сказав Петро Григорович. – Сиди вже, коли прийшов. Я думав, що ти, може, порозумнішав, поки в літа вбився. Ти ж таки не дитина й не стара баба.
Майбороду неначе щось торкнуло. Вже й Петро Григорович починає його вчити.
Майборода випив третю й сказав:
– Ви, Петре Григоровичу, не совайтесь там, де не треба. Що ви там знаєте? Хіба ви знаєте, що вам на тім світі за такі слова буде? Уже ж ви чоловік літній, вам і вмирати скоро пора. Почепили ось Леніна… – Сказавши це, Майборода трохи злякався. Петро Григорович потемнів весь, трахнув кулаком о стіл, та як не гукне:
– Мовчи вже, попівська помийнице! Я бачу, з тебе люди не будуть, так не чіпай людей, гнидо!
І звівся з-за столу.
Майборода наладився тікати; допив четверту й устав і собі.
Коли враз йому в очах пішло круга.
«Сатана! – подумав Майборода. – Ось він – сатана!»
III. Майборода бореться з сатаною
– Да восхреснеть Бог і да розточаться вразі його! – проказав уголос Майборода й перехристився.
Петро Григорович ураз сів на місце.
Помогло!
Майборода почав раз у раз христитись. Петро Григорович щось сказав Марусі і показав на Майбороду.
Маруся встала з-за столу й вийшла.
Тепер Майборода ясно побачив. Петра Григоровича не було, а був сатана. І Довбиш теж сатана. Тільки Маруся, чиста душа, втекла з-за столу.
Не дурно ж Петро Григорович став такий темний, а очі йому блищать як вугілля.
– Я бачу, ти вже спікся, – сказав Петро Григорович, і чудно якось прогукав його голос, неначе уві сні. І хоч не було в цьому голосі ні гніву, ні злости, та чимраз ясніше й ясніше Майборода почував: оце в піджачку Петра Григоровича, в засмальцьованім обличчі, в жилавих руках сидить сатана й чигає на Майбороду.
Так ні, цього не буде! Не дасться він сатані! – холодний піт пройняв Майбороду. Щоб зогрітись, він підсунув собі пляшку, налив горілки й вихилив. Руки йому трусились.