Прийшов у партію сам! — патетично завершив Іван, — приведи в партію сусіда!
Або сусідку, — додав він уже від себе, менш упевнено.
Після виступу працівники прес-центру говорити з Іваном відмовились. Колеги ойкуменісти теж намагались на нього не дивитись, відводили очі і переглядали програму на наступний, заключний день конференції. Натомість до Івана підійшов старший чоловік. — Гратулюю! — закричав він. — Гратулюю! Дуже приємно мені тут гостити представника національної молоди! — Іван подивився на його масивний слуховий апарат і закивав. — То було знаменито! — знову закричав чоловік, — по-просту — знаменито! — Ласло Конашевич, — закричав він, називаючись, — наказний отаман ференцварошської паланки задунайської січі! Дуже мене вразила та ваша пекельна машина! — Це котел, — пояснив Іван. — Ага, ага, — не зовсім зрозумів його Ласло Конашевич, — а то попрошу витлумачити для мене — чи то якимось чином свідчить про розвиток української мови на тому зросийщеному сході? — До певної міри, — від і повів Іван — до певної міри.
Повернувшись додому, Іван прийшов на фірму, віддав братам використані квитки, подарував дяді Саві футболку із незрозумілим написом по-угорськи, а дяді Гриші — набір китайських порнографічних листівок, про конференцію розповідати не захотів, сказав, що ойкумена розвивається, і поїхав додому спати. Слідом за Іваном із Угорщини прийшов факс, факс, як і годиться прийняв Гриша, факс було відправлено з шевченкової світлиці ференцварошської паланки і підписано Ласлом Конашевичем. У своєму листі Ласло Конашевич ще раз гратулював за приємну нагоду гостити представника молоди, висловлював своє щире захоплення з приводу пекельних машин і бажав українській стороні подальших успіхів у розвитку української мови та продовженні партизанської боротьби, вислідом якої, за його влучним визначенням, мала б стати Українська Соборна Духова Республіка. Найгірше було те, що факс цей Ласло Конашевич продублював і на адресу комунального управління, Пожежники приїхали до братів Лихуїв самі. Почали кричати. Гриша поліз битись, але пожежники дістали табельну зброю. В результаті пожежники наговорили братам Лихуям, а особливо Гриші, купу неприємних речей, після чого поїхали виправдовуватись перед начальством. — Ах ти ж, блядь, — бідкався Сава, — що ж робити, що ж робити. — Ну, малий, — кричав Гриша, — ну, малий! — Та лиши ти малого, — говорив йому брат, — тут головне, щоб Тамара не дізналась, вона каструє нас, що ж робити, що ж робити. Треба малого кудись вислати, — подумавши, заговорив Сава, — куди-небудь подалі. .— Давай його в капличці сховаємо, — запропонував Гриша, — їсти будемо носити, хай сидить, ніхто не пронюхає. — Отець прокляне, — не погодився Сава, — треба кудись подалі. А як там Єва? — запитав він Гришу. — Нічого, — відповів той, —чекає. — Єва працювала у братів бухгалтером. Мала сорок п'ять років, але завжди носила якісь прикольні шмотки і загалом у всій їхній фірмі єдина виглядала привабливо, Тиждень тому брати, не бажаючи лишати бізнес один на одного, послали її в Маріуполь за партією каменю, яку мали доставити морем безпосередньо в порт. Брати винайняли кілька платформ, дочепили до них окремий вагон, посадили туди Єву і відправили все це в Маріуполь. Але вантаж затримувався, Єва вже тиждень жила в купейному вагоні на сортувальній станції і щодня писала Гриші відчайдушні есемеси. Гриша есемеси відчитував, але сам їх писати не вмів, тому листування в них виходило однобоке.
Івана брати застали вдома. — Де матір? — строго запитав Гриша, проходячи на кухню. — В готелі, — перелякано відповів Іван, зачиняючи за братами вхідні двері, — у них там комісія ОБСЄ приїхала, вона третій день не приходить, розрулює з проститутками. — Да, — задумливо промовив Сава, — в країні — бардак, значить, так, Іван, збирайся, поїдеш на море. — На яке море? — не зрозумів Іван. Гриша заліз до холодильника, знайшов там холодну курку і тепер грізно розривав п зубами, дивлячись Іванові просто у вічі. — Поїдеш у Маріуполь, — сказав Сава, — знайдеш там нашого бухгалтера, тьотю Єву, отримаєш вантаж, привезеш у Харків, купимо тобі скутер, Хочеш скутер? — В цей час Гриша зламав курці ногу, тому Іван вирішив за краще промовчати. — Ось тобі квиток, — сказав Сава, — давай збирайся, ввечері ми за тобою заїдемо.
Ввечері брати Лихуї разом із отцем Лукічем заїхали за Іваном. Іван довго не відчиняв, нарешті розібрався з ключами, і брати ввійшли. Малий ледве тримався на ногах, по квартирі валялись речі, які він так і не зібрав. Сава устиг схопити за руки Гришу й потягнув його на вихід. Посадивши брата до вишневого кольору беемве, він попросив отця пригледіти за ним, а сам побіг за Іваном. Спустився він через десять хвилин, на плечі ніс племінника, в руці — його спортивну торбу, з якої ло дорозі висилались шкарпетки та презервативи. Гришу брат попросив пересісти на переднє сидіння, ближче до водія. Отець Лукіч подивився на Івана, вкотре висловив щире здивування з приводу мудрості господніх діл і стартанув на вокзал. На вокзалі Сава взяв на плечі Івана, Гриша взяв Іванову торбу, отець Лукіч пішов попереду. — Я не візьму його, — сказала провідниця, побачивши Івана, — він мені тут усе загадить, — Отець Лукіч спробував був узяти провідницю на понт, заговоривши про сім смертних гріхів та накладання анатеми, але провідниця несподівано виявилася євангелісткою, тому з отцем не захотіла розмовляти взагалі, — Що ж робити? — запитав Сава сам себе, — Послухайте, миряни, — промовив до них отець, — цей же потяг через Вузлову йде? — Ну? — не зрозумів Сава, — Коли він там буде? — Години за три, — відповів Сава — То повеземо його туди, істинно — доки доїдемо, його попустить, А там завантажимо і з божою поміччю хай їде на море. — Тут усі восхвалили ім'я господнє і поїхали на Вузлову, .. :
На Вузловій вони залишили Івана в салоні беемве і пішли до привокзальної чебуречної, В чебуречній Гриша завівся з працівниками депо. Працівники і депо викинули Гришу на вулицю і вже збирались I добивати, але тут отець Лукіч витяг з-під поли свого твідового піджака хрест, і працівники депо незадоволено повернулись до чебуречної. Але зрозуміло було, що це ненадовго і що треба рвати додому. Брати повернулись до беемве, зазирнули всередину. Іван уже прокинувся і, дивлячись за вікно, намагався зрозуміти, де він. — Значить, так, Іван, — коротко пояснив йому Сава, — ось твій квиток, потяг буде за годину, твоя платформа I перша, вагон двадцятий, дивись нічого не переплутай і не засни на рейках, зрозумів? — Іван Г кивнув. — А ми маємо їхати, — сказав Сава, сідаючи поруч із отцем Лукічем, — у нас там колективні замовлення, демпінгові знижки, сам розумієш, — отець Лукіч нервово його підганяв, | Гриша заховався на задньому сидінні і зачинив двері зсередини, — Привезеш вантаж, — крикнув Сава, уже від'їжджаючи, — купимо тобі скутер! — Іван узяв торбу, постояв посеред порожньої привокзальної площі і пішов на золоті вогні чебуречної.
О третій годині ночі в кукурудзяних полях та адміністративних будівлях лежить тиша, і в нічному небі світиться нічне сонце — холодне й невидиме, настільки холодне, що іноді складається враження, ніби небо порожнє, ніби в ньому зовсім нічого немає, так само як у навколишній кукурудзі і навколишніх будівлях; і ось хвилин за п'ятнадцять він виповзає з темряви на світло семафорів — поїзд-привид, довгий рухливий дракон із дитячих жахів, монстр, котрий приходить уві сні до молодих китайців, до виснажених культурною революцією хунвейбінів, сходячи в їхні передранкові фантазії з порцелянового посуду, розписаного на націоналізованих підприємствах червоного Китаю; важко дихає і випускає з ніздрів блакитний дим, вискочивши з кукурудзяних полів на цю тиху й порожню залізничну станцію, востаннє здригається всіма своїми порцеляновими м'язами і завмирає, всього лише на мить, стоянка дві хвилини; Іван стоїть скраю перону, з торбою в одній руці й квитком у другій, і вже знає, що не встигне добігти за ці дві хвилини до свого двадцятого плацкартного, в кінці поїзда, для цього йому потрібно пробігти вздовж приміщення вокзалу, вздовж липової алеї, під холодним нічним сонцем, яке стоїть зараз над його головою, він ніяк не встигає, зупинка посеред ночі вигадана лише для того, аби вискочити на мить із драконячого нутра, вбігти до сонного лункого приміщення вокзалу, купити в буфеті номер два пляшку теплої водки й, заскочивши на ходу до свого вагона, залишити назавжди всі ці липи і всю цю кукурудзу. Тому Іван ще раз дивиться у свій квиток і застрибує до першого вагона, потяг видає гнівний драконячий свист і починає відповзати в напрямку ночі, котра починається за двадцять метрів, закінчуючись десь на Донбасі.