Гімн демократичної молоді – Сергій Жадан

До «Бутербродів забігла Віка, — привіт, підари! — крикнула компаньйонам, які самотньо сиділи за столиком. Гога хмикнув, — о'кей, — сказав напарнику, — я додому. — Я все зачиню, — пообіцяв Санич. — Ну, ясно, — засміявся Гога і, боязко пропустивши Віку, вийшов на вулицю. — Де пропадала? — запитав Санич. — Тобі яке діло, — відповіла Віка. — Де пірсинг? — поцікавився Санич. — Продала, — відповіла Віка, Далі вони пили водку, Віка плакала і скаржилась на життя, сказала, що розійшлась зі своєю подружкою, що та звалила з країни, назавжди. — А ти чому лишилась? — запитав Санич. — А ти? — запитала його в свою чергу Віка. — Ну, в мене бізнес, — сказав він. — До того ж я мов не знаю. — Вона теж не знає, — сказала Віка, — вона акторка, в неї мова тіла, розумієш? — Не зовсім, — чесно відповів Санич — Слухай, — запитала його Віка, — ось тобі майже тридцять. Чому ти не одружився? — Не знаю, — сказав Санич, — я бізнесом займався. У мене три поранення. Плюс зламана рука. — Знайди собі якого-небудь геят — порадила Віка. — Думаєш, допоможе? — засумнівався Санич. — Навряд чи, — сказала Віка. — Хочеш, поїхали до тебе, — запропонував він. — Це що, трахатись? — Ну, можна не трахатись, — сказав Санич, — можна просто. — Просто — не можна, — авторитетно заявила Віка. I додала: — Все-таки шкода, що ти не гей.

Потім вони довго лежали на підлозі в її кімнаті. Повітря було темне й прогріте, Віка рахувала його кульові поранення, одна, — рахувала вона, — друга, третя. Це все? — запитала дещо розчаровано. — Все, — виправдовуючись, сказав Санич, — Це майже як пірсинг, — сказала вона, — тільки не загоюється. — Все загоюється, — відповів він. — Ну-да, — не погодилась Віка, — моя подружка теж так говорила. А сама уїбала в Туреччину. — Це теж досвід, — розважливо сказав Санич. — Ага, — зі злістю відповіла Віка, — знаєш, кожен подібний досвід — це як ці штуки в тебе на тілі — завжди видно, скільки разів тебе хотіли убити.

З клубом справи складались зовсім погано. I навіть успішно проведені «Вишивані рушнички, під час яких Славіка ледь не набили піонервожаті, за те, що він без стуку ввійшов до гримерки, де переодягались старшокласниці, ситуації в цілому не рятували. Гога вечорами сидів у кабінеті і рахував на калькуляторі збитки. Санич впав у депресію, Віка не телефонувала і не брала слухавки, бабки закінчувались. Санич курив біля входу і заздро дивився, як «Суперксерокси почали прибудовувати до свого будинку пентхаус. Бізнес явно не йшов, потрібно було повертатись до «Боксерів за справедливість.

Одного ранку прийшов Славік і сказав, що є гарні новини. — Будемо робити шоу-програму, — сказав він, — Стриптизу ви не хочете, — звернувся він до Гоги. — Що ж, хай буде так. Хай буде. Я поважаю ваш вибір, Георгій Давидович, да. Але в мене є чим вас здивувати. — Гога напружився, — Я, — сказав Славік недбало, — домовився таки з Раісою Соломоновною. Вона спочатку навідріз відмовилась, у неї, знаєте, графік, да, але я натиснув через свої канали. Вона скоро прийде, було б добре, щоб усе культурно пройшло, ну, ви розумієте, — і Славік кинув стурбований погляд на Санича. — Із ким ти домовився? — перепитав його Гога, — Санич засміявся. — З Раісою Соломоновною, — дещо виклично повторив Славік. — Це хто така? — обережно перепитав Гога. — Хто це така? — посміхнувся зверхньо Славік, — Хто така Раіса Соломоновна? Георгій Давидович, ви що? — Ну добре, добре, не грузи, давай розповідай, — перебив його Гога. — Що ж, — сказав Славік, — навіть не знаю, що сказати. Як же ви клубним бізнесом збирались займатись і не знали про Раісу Соломоновну. Хм,.. Ну добре. Ну ви даєте… Раіса Соломоновна — це циганський муніципальний ансамбль, заслужена артистка Білорусі. Да ви чули про неї, — впевнено викрикнув Славік і поліз за папіросами, — Ну, а тут вона що забула? — незадоволено запитав Гога. — Я ж кажу, — затягнувся Славік, — будемо робити шоу-програму. По вівторках. В інші дні вона не може — у неї графік. Я домовився. її знають усі, заповнимо нішу. — Ти впевнений? — без ентузіазму перепитав Гога. — Ясно, — сказав Славік і збив попіл на щойно розгаданий кросворд. — А що вона робить, ця твоя артистка? — про всяк випадок запитав Гога. — У неї репертуар, — діловито повідомив Славік. — Півтори години, Під мінусівку. Циганські романси, пісні з кінофільмів, кримінальна тематика. — Аяк вона співає? — поцікавився Санич. — По-білоруськи? — Чому по-білоруськи? — образився Славік. — Ну, в принципі не знаю. По-циганськи, мабуть, це ж циганський ансамбль. — Вона сама буде, — перепитав Гога, — чи з ведмедями?

Раіса Соломоновна приїхала біля першої дня, віддихуючись від вуличної спеки. Мала років сорок п'ять, але сильно фарбувалась, тому можна було помилитись. Була худорлявою шатенкою у високих шкіряних ботфортах і якійсь прозорій комбінації, сказала, що щойно з концерту виступала в дитячому будинку, сказала також, що про всяк випадок прихопила афішу, аби все було зрозуміло. На афіші великими червоними літерами було надруковано; «Харківська філармонія запрошує. Заслужена артистка Білорусі Раіса Соломоновна. Світанкові перегуки. Внизу стояло незаповнене «Час та «Ціна, — Ну що, — бадьоро сказала Раіса Соломоновна, — показуйте клуб! — Усі пішли в зал. — Що у нас тут, — запитала артистка, — фастфуд чи паб? — У нас тут клуб для геїв, — невпевнено відповів Гога. — Заїбісь, — сказала Раіса Соломоновна і пішла на сцену. Славік, як представник шоу-бізнесу, ввімкнув мінусівку.

Почала Раіса Соломоновна з кримінальної тематики. Вона співала голосно, зверталась до уявної публіки і заклично махала руками. Гозі несподівано це сподобалось, він засміявся і почав підспівувати, видно було, що слова знає. Славік напружено стояв за пультом і боковим зором пас шефа. Санич розгублено дивився на все це. Після п'ятої пісні Гога заплескав і попросив зробити перепочинок підійшов до сцени і, подавши співачці руку, повїв до себе в кабінет. Санич невпевнено зайшов за ними. — Здорово, — сказав Гога Раісі Соломоновні, — просто здорово. Раіса, як вас… — Соломоновна — підказала вона. — Так, — погодився Гога. — А давайте з вами вип'ємо. — А що — співати більше не будемо? — перепитала співачка, — Не сьогодні, — сказав Гога. — Сьогодні давайте вип'ємо за знайомство. — Ну добре, — погодилась Раіса Соломоновна, — тільки я, з вашого дозволу, переодягнусь, а то у вас тут така спека. — Все що завгодно, — весело сказав Гога і, зателефонувавши в бар, замовив дві пляшки холодної водки.

Раіса Соломоновна скинула ботфорти і дістала з торбинки домашні капці у вигляді пухнастих котиків. Гога подивився на котиків і відкрив першу пляшку. Санич зрозумів, до чого все йде, і печально відімкнув телефон. Славіка до кабінету яе запрошували. Він прийшов сам.

Спочатку вони пили за знайомство. Потім почали співати, Гога запропонував повернутись на сцену. Раіса Соломоновна погодилась і, як була, в домашніх капцях полізла на естраду. За нею поліз Гога в її шкіряних ботфортах. У ботфортах і шовковій сорочці від армані він нагадував різночинця. Славік запустив мінусівку. Раіса Соломоновна повернулась до кримінальної тематики, Гога підспівував, Ботфорти виблискували в світлі софітів.

Зайшовши до туалету, Санич знайшов Славіка. Тому було погано, він поливав себе водою з рукомийника і важко ковтав гаряче повітря. — Хуйово? — запитав його Санич. — Нормально, — прохрипів Славік, — нормально. — Славік, — сказав Сан Санич, — я давно хотів тебе запитати, може це не найкраще місце для такої розмови, але все-таки, не знаю, чи буде ще нагода, — як ти взагалі до геїв ставишся? — Славік підставив голову під холодний струмінь, видихнув ї присів біля стіночки. Якусь мить помовчав. — Я вам, Сан Санич, так скажу, — довірливо заговорив він, спльовуючи воду. — Мене взагалі від геїв не пре. Але, — він підняв угору вказівний палець, — на те є свої причини. — Ну, і що за причини? — запитав Санич; повертатись до залу не хотілось, тому він вирішив перечекати тут. — Причини особистого характеру, — пові домив Славік. — Я — алергік. Ми, алергіки, як правило, сидимо на колесах. Ось я, наприклад, — сказав Славік і дістав папіросу, — сиджу вже десятий рік. Раніше мені лікар прописував. Але потім мене перестало вставляти, розумієте? А моя сестра працює в фармацевтичній компанії. У них під Києвом фабрика відкрилась. Їм німці на півмільйона апаратури завезли, цілий цех побудували в рамках реабілітаційної програми. Там якийсь дерибан був, фабрику відкривали з понтами. Йошка Фішер приїжджав на відкриття, президент німецький. — Славік нервово випустив дим. — Колишній, — додав він, — Запустили, значить, цех, зробили пробну партію, і тут держстандарт сказав: хуя — продукція не відповідає стандартам, надто високий вміст морфіну. — Кого? — не зрозумів Санич. — Морфіну, — повторив Славік. — Там фішка в тому, що обладнання було їхнє, а сировина наша. А оскільки в них техніка орієнтована на безвідходне виробництво, себто відходів у них просто не буває, то вийшло так, що вони почали масово штампувати наркотики середньої-тяжкості. Програму згорнули, ясна річ, Фабрика збанкрутувала. Профспілки підняли шум, їх підтримали наші зелені. Писали листа Йошці Фішеру. Але він не відповів. Ну, одним словом, усіх звільнили, мою сестру теж. А щоб якось залагодити конфлікт із профспілками, зарплату колективу видали продукцією. Вони тепер стоять на житомирській трасі і продають ці таблетки туристам, разом із м'якими іграшками. А мені сестра кілька упаковок привезла. Так що я алергік, щоб ви знали… — А до чого тут геї? — запитав Санич після довгої паузи. — А хуй його знає, — признався Славік, — Ось, візьміть, — сказав він і простягнув Саничу дві таблетки. — Хороша штука. Рубає на раз. — Санич взяв таблетки і ковтнув їх одна за одною. Гірше не стане, подумав він. Гірше не стало.

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: