Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді (сторінка 12)

до другого, в якому пахли церковні календарики на минулий рік у кишенях працівників артілі глухонімих, котрі вже кілька місяців не могли вибратись із цього потяга, пахли краплені колоди в піджаках катал, котрі їхали на море відкривати сезон, пахли теплі ксероксні відбитки в папках членів делегації ОБСЄ, котрі їхали закривати металургійний комбінат, пахло біжутерією дівчаток ще однієї великої циганської родини, котра займала піввагона й тамбур, і він ішов за цим запахом і переходив

до третього вагона, вирізняючи запах фольги на іконах, запах дерев'яних вервиць у руках семінаристів, один із яких щойно приніс теплу водку з буфету номер два, запах свіжих підроблених паспортів, запах монет і нагрітого шоколаду, запах адреналіну, який виділяли два дилери, котрі їхали за товаром, запах дитячих іграшок, паленого коньяку, хромованого заліза, мідного посуду, свіжих порізів на шкірі, змішаної з цукром слини, залитих спиртом виразок, розмазаних по обличчю сліз, запах жіночої шкіри, протягом усієї цієї подорожі, крок за кроком, із вагона

у вагон, жіноча шкіра, яка пахне родимками і шрамами, венами й татуюваннями, шкіра, що пахне диханням і голосом, яким до неї промовляли, жіноча шкіра, яка пахне воском і тканиною, тютюном і медом, сухим вином і жовтими простирадлами, цей запах забивався в складки одягу і в'їдався в сутінкові шви, і, зайшовши до п'ятого вагона, він ще ловив його у повітрі, відчуваючи разом із тим усе більш примхливі й химерні запахи, наприклад запах серійного вбивці, якого давно шукають у західних регіонах республіки, запах дамських журналів, запах шкільної крейди, запах хліба в ранкових магазинах, запах університетських аудиторій, запах натільних хрестиків, браслетів, бюстгальтерів, телевізорів, запах річкової води, запах власного поту, запах рукавичок давньої знайомої, які вона колись забула, а він так і не наважився їй віддати, запах бабок? солодкий збуджуючий запах бабла, запах тертих банкнот, кислувато-терпкий, щемкий і насичений запах грошових знаків, запах бабок, схожий на запах життя, схожий на запах річкової води і осіннього диму, так пахне перша губна помада, так пахне водяра, яку виригуєш зранку, так пахне повітря навколо тебе, і тоді він відчинив двері тамбура і зайшов

до шостого вагона, в якому їхали скаути і стояв запах брезенту й цукрової вати, запах фотоплівки і запах розлитого бензину, запах попелу, рваного паперу, трави на одязі, запах петінгу, кіосків, мастила, тягучого безкінечного клею, клею, який розтікається між пальців, холоне в темрйві, заливає вагони, підступаючи під горло, білий тягучий клей, із якого він намагається вирватись, тягне його на собі, ніби пожиттєву ношу, цей свій клей, із його запахом, із його тягарем і легкістю, прямо

до сьомого вагона, в якому їхали в'єтнамці й різ» ко пахли італійським секунд- хендом, ремонтним вапном і гарячими стравами, які вони взяли з собою в безкінечну подорож східними областями, і їхня мова пахла жовтневим снігом і землею, на якій давно ніхто нічого не садив, тому вони переважно й мовчали, тримаючи при собі свій запах і свою мову> і в цій тиші він завмер на мить поміж вагонами, але потім знайшов у собі сили і почав рухатись далі,

до восьмого вагона, в якому пахло одягом чужих людей, перукарнею, асфальтом, птахами на підвіконні, ламаними ключицями, різаними зап'ястями, проламаними черепами, жувальною гумкою, приліпленою знизу до поверхні столу.

бинтами і портвейном, сексом і нагрітим серпневим оіерним мулом, дощовою водою, котра натікає в залишені на веранді горнята і тарілки, піском, котрий пересипаєш у пальцях, піском, котрий забивається в черевики, здіймаетьея вітром, за~ стряє у волоссі і скрипить на зубах, пересушеним мертвим піском, що просушується, як фотовідбитки, запахом пороху на розкиданому нею одязі,

у дев'ятому вагоні пахло перцем ї меблями, пахло їхнім старим помешканням, з якого вони з'їхали, коли йому було сім років, пахло годинниковим механізмом, з якого здуваєш павутину і намагаєшся його запуетити по новій, але старі годинники майже не мають запаху, вони втрачають запах разом із почупям ритму, мертвї речі пахнуть порізному, мертва шкіра пахне своїм минулим, мертве життя поособливому пахне тим, що починається після нього, і він залишив цей запах і ввійшов

до десятого вагона, побачивши там купу знайомих облич, настільки знайомих, що він навіть не міг їх назвати, до того ж вони й не потребували називання, він згадав, як пахнуть речі цих

знайомих, їхні ключі, документи, фотоальбоми, сорочки в їхніх шафах, бритви, щітки для взуття , ножі для вбивання тварин, зброя для самозахисту, алкоголь для самозаспокоєння, йод для само™ знищення, радіо для злості, телефонні автомати для зберігання тиші, коркотяги для внутрїшньої дисципліни, сонцезахисні окуляри для захисту від сонця, мідні таблички на дверях, витерті поручні в під'їздах, поштові скриньки, розбиті балкони, теплі хідники, трамвайні маршрути, автомобільні розв'язки, осінні парки, порожні вулиці, густе літнє повітря наповнене запахом дощу, котрий ще не почався,

і вже в наступному, одинадцятому, вагоні він раптом зрозумів, що це було останнє, що він міг упізнати, і далі його вже вів запах, якого він раніше не знав, тому й упізнати не міг, дивне хитке відчуття, ніби хтось пройшов повз тебе, не лишивши по собі жодного знаку, жодного натяку, лишивши тільки саме відчуття, якого, втім, вистачає, аби йти за ним, вишукуючи його продовження в наступних вагонах, у темряві, що їх наповнює, ловити його розпорошені рештки, ніби рештки розбитої армії, котра ховається в лісах,

дивний запах, якому він ніяк не міг дати назви і який ніяк не міг йому дати спокою, так пахне повітря; коли воно зникає, так пахне відсутність повітря, відсутність життя і відсутність спогадів, можливо, саме за цим запахом він і зайшов так далеко, аж до свого двадцятого вагона, а зайшовши й відшукавши своє місце, раптом зрозумів, що воно, місце, виявляється, кимось зайняте, і що поїзд цей, виявляється, зовсім не його, і що він ішов зовсім не в тому напрямку, хоча в цьому поїзді напрямків лише два — з початку до кінця, чи з кінця на початок, тому він мовчки розвернувся і почав вибиратись назад, орієнтуючись у навколишній темряві за зорями, за голосами провідників, за знаками і зарубками, зробленими по дорозі сюди, але переважно все-таки за запахами.

 

— Вставай, — почув Іван над собою, розплющив очі й побачив жінку, що схилилась над ним, так що її волосся спадало йому на лице, — вставай, скільки можна спати. — Іван спробував підвестись, з першого разу йому це не вдалось, але потім якось таки підняв голову і роззирнувся навколо. Власне, роззиратись не було на що — він лежав у купе> біля нього сиділа жінка в якомусь прикольному офіційному костюмі й курила біломорину, випускаючи дим просто йому в обличчя, від чого йому ставало ще гірше, хоча, здавалося б, — куди гірше. — Де я? — запитав він, навіть не чекаючи хорошої відповіді. — Синок, — сказала жінка, — ти в Маріуполі, і я сьогодні — твоя мама. — Мама, — повторив Іван і знову впав. До тями він прийшов за пару годин, жінка зайшла до купе і поставила на столику різні компреси, примочки, пляшечки з фармакологією та інші речі, за допомогою яких вона збиралася повернути піддослідного до життя. — Хто ви? — знову запитав Іван.

— Синок, — сказала жінка, — я твій бодун, і відтепер ти слухаєшся мене. — Що значить — відтепер? — не зрозумів Іван. — Відтепер, — сказала жінка, — це звідтоді, як я викупила тебе у циган на станції Маріуполь-пасажирський і перевезла сюди — на сортувальну, де нам із тобою, очевидно, і доведеться пережити кілька найближчих днів. — Тьотя Єва, — нарешті зрозумів Іван і відкинувся на подушку. — Ну-ну, — сказала тьотя Єва, — все буде добре, — вона взяла компрес і схилилась над Іваном, волосся в неї пахло ліками й сухою травою, вона торкнулась його шкіряного авіаторського шолома, в якому він спав, і Іван раптом потягнув її до себе, вона спочатку завалила йому мокрим компресом, але несподівано попустилась і кинула компрес на сусідню лавку, Іван навіть не знав, що з нею робити, просто торкався долонями її обличчя, розмазуючи помаду й туш, тоді вона схопила його за барки і різким рухом розірвала його сорочку, ну а далі вже вони почали борсатись у теплих плацкартних простирадлах і в своєму одязі, він розстібував її защіпки, вона далі шматувала його сорочку, він торкався губами її сережок, вона кусала його вени й ключиці, він стягував із неї все, що можна було стягнути, вона вилизувала язиком його піднебіння, він перевернув її і подивився на неї згори — в неї було фарбоване темне волосся і кула різних прикрас на шиї, різні амулети, буси, намиста, ланцюжки, різні іконки й сатанинські знаки, він довго й ретельно перебирав їх у пальцях, придивлявся і принюхувався до них, аж вона не витримала і скинула його з себе і просто витрахала його, наскільки жінка може зробити це з чоловіком в подорожніх умовах — себто довго й пристрасно.

— Що ми тут робимо, Єво? — питався він, стояв серпневий вечір, вони зачинились у своєму купе, удвох на цілий вагон, вона лежала на ньому і вчила його курити біломор. — Ми чекаємо на вантаж, — відповіла Єва, — А коли він буде? — Іван закашлявся. — Не знаю, — відповіла Єва, — сходи до начальника станції, спитайся, можливо, він щось знає. — Добре, — сказав Іван, — гаразд, — забрав у неї з рук папіросу, забичкував і поліз до неї цілуватись.

 

Потім він довго блукав між товарняків, поміж цистерн і поштових вагонів, переходив колії, топтав червону вокзальну траву, намагаючись вийти до станції, врешті побачив якогось колійника, котрий і пояснив йому, як знайти начальника станції. Начальник станції до роботи ставився фанатично, тому на станції і ночував. Іван знайшов його кабінет, постукав, — Я роздягнений, — крикнув начальник. — Дякую, — відповів Іван і ввійшов. Начальник сидів на ліжку, був у рожевого кольору сімейних трусах і офіцерській шинелі, котру він використовував замість халата. — Ти хто? — незадоволено запитав він Івана. Іван плутано пояснив. — Ага, — відповів начальник, — ясно, я, — сказав він, — знаю твоїх родичів, вони мене колись від негрів урятували я боржник, — сказав він і повів Івана показувати станцію. Він ішов попереду, в залізничному кашкеті, китайських кросівках та офіцерській шинелі на голе тіло, Іван ішов слідом у авіаторському шоломі, йому починав подобатись цей бізнес, до того ж йому подобалась Єва, до того ж вона навчила його курити, чим не початок нормального життя, попереду йшов начальник станції і пояснював — це, — казав він, — цукор, це — насоси, тут у нас нафта, тут радіоактивні відходи, ніхто, блядь, не знає, а вони у нас тут уже другий місяць стоять, це — вагони міноборони, вони зими чекають, хочуть у Росію перегнати і продати на Кавказ, тут у нас аміак, тут у нас теж аміак, на хуй нікому не потрібний, — пояснив він Іванові, — завезли і кинули, а мені охороняти, так, далі — тут гіпсокартон, будемо гнати на Харків, тут верстати, тут знову цукор, а тут, подивись — тут мої улюблені, — він підвів Івана до безкінечного товарняка, який останніми вагонами губився в синьому серпневому повітрі, знаєш що це? Це наркотики. — Як наркотики? — не повірив Іван. — Так, натурально наркотики, — відповів начальник станції і застібнув шинель на верхній ґудзик, — сорок вагонів наркотиків. — А як же? — розгубився Іван. — А ось так, — пояснив начальник станції, — вони у нас як бавовна проходять по накладних, посередників перестріляли, і вони тут уже другий рік стоять, уявляєш? — Раптом засигналила рація, начальника викликали до телефону, він потиснув Івану руку, сказав заходити в разі чого і побіг на станцію, змахуючи полами шинелі. Іван покрутився біля вагонів із наркотиками і пішов до Єви.

Так минув тиждень. Вантаж до порту все не прибував, Єва писала братам усе рідше, Іван з вагона майже не виходив, вони цілими днями лежали на теплих простирадлах і кохались, Єва навчила його спочатку не кінчати відразу, потім навчила кінчати разом із нею, вона засинала першою, і Іван довго розглядав її тіло, за віком вона була як його мама, лише виглядала краще ї вміла, очевидно, більше, Іван перебирав її металеві й пластмасові намиста, відчував, як до ранку охолоджується срібло її кульчиків і перснів, спостерігав, як лущиться лак на її нігтях, дивився, як відростає її волосся, вона прокидалась, і тоді засинав він, вона одягала свій офіційний одяг, фарбувалась і набувала цивільного вигляду, аде тут він прокидався і тягнув її до себе в ліжко і так без кінця.

– У тебе є діти? — питався він її, — У мене є громадські обов'язки, — відповідала Єва, вона заборонила йому розпитувати про и життя, говорила, що вона на роботі, погрожувала, що коли він буде и діставати, вона напише братам і поскаржиться, що замість займатись ритуальними послугами він, себто Іван, займається з нею оральним сексом. Іван конфузився, затихав і йшов блукати між товарняками. Він познайомився з колійниками, колійники з повагою відгукувались про свого начальника станції, казали, що чувак уже другий рік ховає десь на станції сорок вагонів наркотиків і ніхто не знає де, дехто з колійників припускав, що і сам начальник станції не знає, Іван на це багатозначно мовчав, Вечорами вони сідали під вагонами і курили анашу, Івану подобалось ходити безкінечними серпневими вечорами вздовж товарняків, читаючи маркування і прислухаючись, що там у них всередині. Іноді він заходив до начальника станції, кімната начальника була заставлена ящиками з вином} він відкорковував пляшку, і вони сиділи до ранку біля відчиненого вікна, за яким починалась сортувальна станція з сотнею тисяч товарних вагонів.  

Пошук на сайті: