Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді (сторінка 15)

I якщо ви? шановні радіослухачі і глядачі нашого каналу, Досиділи до цього місця, я наведу приклад. Річ у тім, що більшість запропонованих вам обставин вас насправді не стосуються. У більшості випадків вам взагалі ніхто нічого не пропонує, Тому й шкодувати особливо немає за чим. I ось, власне, як приклад я хотів навести одну надзвичайно ліричну історію, яку, за великим рахунком, можна було й не наводити.

Робота забирає в мене надто багато часу, говорив мені Гавриіл, надто багато, Від мене через це навіть дружина пішла, я її ві сні називав технічними термінами. Але я не шкодую. Я вмію у своїй галузі все. Якби у мене були можливості — я б зняв зоряні війни, Натомість можливостей нема, і я знімаю кримінальну хроніку. Гавриіл працював оператором на державному телебаченні. Крім цього, багато халтурив, ледь не весілля знімав, причому робив це не стільки заради бабок, скільки з любові до мистецтва. Час від часу його засилали знімати футбол, або відловлені в харківських ріках трупи, або прес-конференції мера, або інше гівно, яким так щедро повняться голубі екрани, I мер і трупи в Гавриіла виходили фактурні й переконливі, за що начальство його любило, а колектив поважав, наскільки це взагалі можливо в наш час. Але ні мер, ні навіть трупи не могли повністю задовольнити його творчих амбіцій, і його можна було зрозуміти. Тому що з першого дня, щойно взявши до рук камеру, він хотів знімати кіно, і ні мером, ні трупами тут обійтись було неможливо. У нього були сотні друзів по цілому місту, йому наливали в кредит в держпромівській їдальні, він був знайомий із усіма, починаючи з мера і закінчуючи гравцями «Металіста», котрі в нього виходили не меньш фактурно, аніж трупи, хоча і не так переконливо.

I ось одного разу наш із ним спільний знайомий Валюня, котрий свого часу теж починав із телебачення, запропонував йому одну дуже дивну річ. Я, сказав він, зараз працюю в муніципалітеті, по зв'язках із громадськістю, і до нас, сказав він, звернувся один італійський благодійний фонд. Італійці зараз борються в себе з українською проституцією. I в них нічого не виходить, розумієш? I ось вони звернулись до нас за допомогою. Ми вже провели семінар, переклали для безкоштовного розповсюдження їхню брошуру про можливі шляхи потрапляння в італійські борделі — до речі, брошура користується великою популярністю, — але це не головне. Головне, що вони пропонують знімати кіно! Як кіно? — не повірив Гавриіл, Так, сказав Валюня, кіно, на гендерну тему, для боротьби з українською проституцією. Так що потрібно зустрітись.

Вони зустрілись наступного дня в муніципальному буфеті, взяли для конспірації молоко і сіли в куточку. Валюня був діловий і зосереджений. Я, сказав він надпивши, відразу подумав про тебе, розумієш, вони візьмуть усе, головне, щоб там було про боротьбу з проституцією. I що ти пропонуєш? — запитав Гавриіл, відставляючи своє молоко вбік. Я тут дещо прикинув, зашепотів Валюня, одним словом, це лише чернетка, приблизний сценарій, — і, схилившись до Гавриіла, він почав розповідати. Я читав умови конкурсу, там дві основні вимоги — щоб був гендер і щоб була національна специфіка. Я довго думав. Помоєму, це може бути порнуха. Я тут усе врахував і накидав такий сценарій, — Валюня дістав із кишені кілька аркушів із комп'ютерним тестом, теж відставив убік своє молоко і почав читати. Сценарій називався «Гола правда», ну, правда, розумієш? — пояснював Валюня, як газета «Правда», ну, щоб із національною специфікою, нервово сміявся він, розумієшь куди копаю? Події фільму відбувались у наш час в одному з українських міст.

Ну, це ти знімеш, казав Валюня, там, пару заводів, панораму нових масивів, це ти розумієш, можна пару трупів, для гумору. I в цьому місті живе головна героїня, за висловом сценариста — проста українська дівчина, I ось вона, ця проста українська дівчина, мріє звалити в італійський бордель, для неї це просто нав'язлива ідея, за авторським задумом, вона ні хуя не робить для економіки своєї країни, сидить на шиї у батьків, охарактеризованих Валюнею як прості українські безробітні, яких тисячі, і дивиться німецьке порно. Німецьке порно, до речі, казав Валюня, теж треба зняти, вона у нас у порнофільмі буде дивитись порно по телевізору — розумієш, куди копаю? I ось головна героїня бачить у газеті рекламне оголошення про набір в італійський бордель, текст має бути продубльований італійською, щоби замовникам було зрозуміло, про що йдеться, відписує їм і отримує позитивну відповідь. I тоді, шепотів Валюня, вона збирається їхати в італійський бордель, уже навіть речі збирає, батьки в шоці, в овірі в шоці, в цьому місці, казав він, має бути така лірична тема прощання з історичною батьківщиною, можна кінохроніку пустити, там, із воєнними кадрами, хроніка відбудови, абощо; і ось вона їде на вокзал, тримаючи при собі лише невеличку валізу з білизною, I ось тут, на вокзалі, серед вокзальної метушні вона і зустрічає головного героя — такого самого простого українського хлопця, пояснював Валюня, нашого співвітчизника, яких тисячі і який працює, скажімо, носієм на вокзалі, ні, носієм неприкольно, швидко передумав Валюня, краще машиністом локомотива. Далі йшла сцена їхнього знайомства, локомотиви, семафори, подорожня романтика, і тут головний герой різко закохувався у головну героїню. Наскільки різко? — перепитав про всяк випадок Гавриіл. Достатньо різко, пояснив йому автор сценарію, закохується і переконує її не їхати в італійський бордель. Як переконує? Ну, не знаю, потрібно який-небудь сильний образ, як у Пазоліні, наприклад — він затягує її в кабіну локомотива і переконує. Далі вже можна без сценарію. Ну як? — запитав Валюня і потягнувся за молоком. А скільки платять? — усе ще сумніваючись, запитав Гавриіл. Платять нормально, спочатку переводять першу частину гранту, дивляться матеріал, потім перераховують решту.

А база? — засумнівався Гавриіл, а техніка? Ти ж на державному телебаченні працюєш, нервово зашепотів Валюня, ми через міськраду продавимо, або через управління культури; так, погодився сам із собою Валюня, — думаю, що порнуху краще через управління культури. Головне — пожежникам заплатити. I акторам, додав Гавриіл. Да-да, погодився Валюня, — і акторам.

Ти знаєш, сказав Гавриіл, ще раз переглянувши сценарій, щось тут не так. По-моєму, це не про боротьбу з проституцією. I специфіка скоріше тоталітарна. Я, звісно, можу пару трупів підігнати або відеоряд із мером, але ці твої локомотиви, семафори — фашизм якийсь. Ти ще подумай, добре? Валюня обіцяв подумати і наступного дня вже сам прийшов до Гавриіла на канал; я, сказав, подумав, ти все правильно говориш, я тут, значить, усе переробив, додав ще трішки національної специфіки, дещо змінив, послухай, одним словом. Він дістав ті самі аркуші з купою закреслених та переписаних від руки місць і зашепотів: «Пропаща сила». Що? — не зрозумів його Гавриіл. Фільм так називається, пояснив Валюня, «Пропаща сила», щоби специфіки побільше, розумієш? Ну, що, героїня, як і раніше — проста українська дівчина, проста, але трудолюбива, ми її зробимо якою-небудь швачкою, вставимо кадри кінохроніки, значить, батьків безробітних і хроніку відбудови я викинув, німецьке порно лишається, але як негативне емоційне тло. I ось наша героїня знаходить на виробництві під час обідньої перерви продубльоване італійською мовою оголошення про набір до борделю, далі йде лірична тема духовних пошуків, можна дати замальовки вечірнього міста, кадри л мером, це ти зробиш. I ось коли вона вже вирішує кинути виробництво і звалити в італійський бордель, її викликає до себе в кабінет профспілковий лідер. Героїня приходить у кабінет, ну і тут усе починається, далі вже без сценарію. Почекай, сказав на це Гавриіл, і в чому ж тут боротьба? А боротьба, витримавши паузу, сказав Валюня, в тому, що профспілковий лідер — теж проста українська дівчина! Розумієш, куди копаю? Ми їм такий гендер знімемо, вони ще продовження замовлять. Пішли до директора.

Директор почитав сценарій, порозглядав малюнки, зроблені Валюнею на берегах, і попросив дванадцять відсотків. Валюня вихопив у нього сценарій і, проклинаючи державне телебачення, вискочив із кабінету. Потім повернувся і запропонував сім, плюс відсотки з прокату. Врешті зійшлися на дев*яти. Третя студія, сказав директор Гавриілу, субота-неділя, з десятої вечора до дев'ятої ранку, завозь апаратуру і хоч раком там стійте. І це навіть не прозвучало як метафора.

Валюня подав заявку на проект і вимагав негайно починати зйомки. Проблема полягала в тому, що знімати не було кого. Гавриіл завіз апаратуру до третьої студії, і що робити далі, просто не знав. У третій студії до цього знімали дитячу ранкову програму, всюди валялись м'які іграшки, а на фанерних декораціях були намальовані слони неприродних кольорів, Гавриіл подумав, що слони — це навіть добре, і вирішив використати їх як частину художнього оформлення. Але знімати все одно не було кого. Будемо робити кастинг, сказав Валюня і дав оголошення в друкований орган міськради.

На кастинг прийшли дві кандидатки, Перша виявилася студенткою консерваторії, була в шкірянці і з пірсингом на обличчі, звали її Віка. Інша була колишньою проституткою з готелю «Харків», сказала, що добре володіє італійською, оскільки свого часу працювала саме в італійських борделях, сказала також, що її там добре знають, але що тепер вона вирішила зав'язати зі своїм печальним минулим і спробувати сили в шоу-бізнесі.

Гавриіла злякала фраза про те, що и там усі знають, тому він вирішив узяти студентку консерваторії, натомість попросив колишню проститутку залишитись на вечір і пробухав з нею до ранку, згадуючи спільних знайомих. Наступного дня в студію прийшли знімати черговий випуск дитячої ранкової програми. Ведуча програми, Марта, була в жовтого кольору перуці, танцювала на тлі кислотних слонів і дитячим голосом переповідала невидимій аудиторії правила особистої гігієни. Марта, підійшов до неї Гавриіл після запису, ось ти серйозна акторка, у тебе дані, у тебе, зрештою, голос. Не хочеш спробувати себе в серйозному проекті? А що за проект? — зацікавилась Марта, поправляючи жовту перуку. Знімаємо кіно, сказав їй Гавриіл, спільно з італійцями. А тематика яка? — запитала Марта. Тематика національна, пояснив їй Гавриіл, соціалка, любов, подорожня романтика, Пазоліні, розумієш? У нас саме немає акторки на головну роль. I перуку твою, додав він, можна буде використати.

В перший знімальний день вирішили зняти сцену в кабінеті профспілкового лідера. До третьої студії набилося кілька десятків зацікавлених, прийшов директор телекомпанії, цілою делегацією приїхали пожежники, прийшли якісь фанатки «тьоті Марти», принесли їй квіти й цукерки, але їх Гавриіл у студію не пустив, сказав, що це не для дітей, хіба що, запропонував, в якості масовки. Валюня приніс написані ним напередодні діалоги і два комплекти шкіряної білизни, які він узяв напрокат у директора парку розваг. Решту одягу Гавриіл підібрав серед реквізиту дитячої ранкової програми. Віка і Марта одягли шкіряну білизну, Марта одягла жовту перуку, пожежники дістали з дипломатів водку й закуску. Вирішили знімати. В останній момент Гавриіл поміняв ролі — Віка мала грати головну героїню, а Марта — профспілкового лідера. В своїй жовтій перуці вона нагадувала лідера профспілки артистів цирку. Віка, давав указівки Гавриіл, ти заходиш у кабінет. Тебе розривають внутрішні протиріччя, розумієш? Ти задумливо гладиш усе своє тіло. Я сказав — усе! Так, тепер ти, звертався він до Марти, ти — профспілковий лідер, ти бачиш, що її розривають внутрішні протиріччя. Ляж на стіл! Та не на живіт! Ляж нормально, ти ж профспілковий лідер — Гавриіл захопився, і зйомки йшли досить жваво, аж доки пожежники не випили свою водку і не полізли на знімальний майданчик. Досить на сьогодні, сказав Валюня, і всі неохоче потяглися на вихід.

Тобі куди? — запитала Віка в своєї напарниці. Не знаю, відповіла Марта, підземка вже зачинена, мабуть, тут залишусь, на декораціях переночую. Пішли до мене, сказала Віка і потягла її на вулицю.

Цей фільм, говорила Марта, такий дивний, я в ньому не все розумію, Вони сиділи на підлозі в кімнаті Віки й пили портвейн, який купили в нічному магазині. Скажімо, моя героїня говорить — обпали мене вогнем своєї пристрасті. Я не зовсім розумію, що тут мається на увазі. Все просто, відповідала їй Віка, вони ж швачки, це професійні розмови. За якийсь час Валюня взяв увесь відзнятий матеріал, сказав чекати й не хвилюватись і полетів у Мілан на зустріч із координаторами програми.

Знімальний графік було безнадійно порушено, новини від Валюні не надходили, і знімальну групу охопила тривога та недобрі передчуття. Марта повернулась до своєї дитячої ранкової програми, Віка приходила до неї на записи, сиділа в студії і гралась м'якими іграшками, відриваючи їм вуха та хоботи. Гавриіл нудився без роботи, пару разів брався за халтуру, побував на зборах анонімних алкоголіків. I хоч особливого стосунку до історії це не має, але сталось це приблизно так.

Одного ранку він зустрів у держпромівській їдальні Боткіна. Боткін, так само як і Гавриіл, належав до постійних клієнтів їдальні, йому тут теж наливали в кредит, і побачивши Гавриіла, він заусміхався йому, як лише постійний клієнт може заусміхатись іншому не менш постійному клієнту. Вони сіли за столик, і далі між ними заточилась ненав'язлива розмова: про курси валют, про обвали на біржах, про енергоносії та корупцію в органах влади, одним словом — про що можуть говорити двоє інтелектуалів, котрі ще не випили свою першу ранкову водку. Зокрема, Боткін розповідав про здоров*я, сказав що останнім часом серйозно за нього взявся, і закликав Гавриіла зробити те саме.

Тут слід сказати, що Гавриіл годився йому в сини, Боткін, за паспортом Товстуха Євген Петрович, був старим бітником і дисидентом, так би мовити, колючим уламком шістдесятництва, але мав широку натуру і легко переходив з усіма на ти. Все своє свідоме життя він пропрацював дільничним лікарем, тому був названий Боткіним і користувався авторитетом у різних химерних компаніях. Помешкання його, в якому він, як справжній дисидент і уламок шістдесятництва, прибирав рідко, було завалене макулатурою і сміттям, у книжковій шафі на почесному місці стояло фото поета Євтушенка. На зворотному боці фото був напис «Дорогій Жені від поета Євтущенка з душевним привітом». Боткін стверджував, що фото підписане саме йому. Да! Кричав він опонентам, котрі йому не вірили, мені! Ось тут і написано — дорогій Жені! Від поета Євтушенка! Себто мені — Євгену Петровичу Товстусі! Боткін стверджував, що маестро безпосередньо підписав йому фото після одного виступу в буремні шістдесяті, але був на той час у такому свинському стані, що зреагував лише на знайоме йому змалку ім*я.

Пошук на сайті: