Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді (сторінка 18)

Вона залишилась на ніч. Я лежала в своєму ліжку, в сусідній кімнаті, і слухала, як вона сміється. Того літа вона часто до нас заходила, батьків цілими днями не було вдома, і вони з братом весело проводили своє перше літо. Якось я розповіла їй про нашу колекцію, ми сиділи з нею удвох у порожній квартирі, було сонячно і спекотно, вона зацікавилась і попросила показати їй ці старі речі, про які я розповіла. Ми довго розглядали стару біжутерію, вона, сміючись, міряла чоловічий одяг і пізнавала кіноакторів, яких я не знала. Потім прийшов брат, вона почула, як він з'явився, і побігла вниз. А я залишилась. Найцікавіше, що вона ніколи не носила сережок, власне, як і я.

Коли ти повернешся, я покажу тобі рештки своєї колекції. Більшість речей довелось викинути, пройшло стільки часу, сусіди змінились, мої батьки емігрували, і я живу в цій квартирі сама. З усіх тих уламків я залишила собі кілька пар старих жіночих черевиків, десь із сорокових років, можливо, з п'ятдесятих, але не пізніше. Я навіть не знаю, кому вони належали. Зі старим взуття м така річ, що вони з часом виглядають ще гірше за своїх власників, черевики, як на мене, це взагалі найбільш інтимна частина одягу, вони рвуться й розбиваються, збиваються і втрачають нормальний вигляд, оскільки одягнувши, ти відпочатку вкладаєш у них свій ритм, свою ходу. Я в них ходжу по квартирі, вони давлять, але це таке дивне відчуття, що ти носиш чужий одяг, користуєшся чужими речами, зазираєш у чиїсь щоденники й записники — воно виснажує тебе, надламує зсередини, ти втрачаєш спокій і рівновагу, так ніби робиш щось заборонене, і тоді чиїсь душі неспокійно ворушаться в сутінках, кожного разу, коли ти одягаєш їхні черевики чи перечитуєш їхні листи. Очевидно, це тому, що спокій взагалі є поняттям ілюзорним, несправжнім, і марно сподіватись, що після безтурботної та спокійної смерті на тебе чекає тиша і відпочинок, я чомусь думаю, що навіть по смерті, утративши будь-який зв'язок із тими, кого ти любив, через кого ти страждав і кого тобі весь час бракувало, ти все одно не зможеш знайти собі спокою, сховавшись у потойбічних сутінках, будеш мучитись і страждати кожного разу, коли хтось, не звертаючи на тебе жодної уваги, одягатиме твої босоніжки.

 

«Металіст» лише для білих

 (образ ворога в українській радянській літературі)

Демократія починається тоді, коли вбивають твого дилера. Реальна влада в цій країні належить тридцятилітнім психопатам, хоча вони про це ще не знають. Українське економічне диво контрабандою ввозиться через кордони республіки. Протистояння підпорядковує своїй логіці всі твої вчинки ї програмні заяви; беручи участь у протистоянні, ти повсякчас змушений боронитись від численних небезпек та провокацій. Твої вороги ведуть повсякденну приховану війну, кінцевою метою якої має стати твоя капітуляція і підписання нових умов, котрі матимуть для тебе фатальні наслідки. Вони проводять загальну мобілізацію і гуртують сили, наперед відкидаючи найменшу можливість знайти порозуміння за допомогою дипломатичних методів. Вони відслідковують твій маршрут, перетворюючи тебе на рухому мішень багаторазового використання, прослуховують твій телефон, запускають тобі в мережу віруси, пишуть тобі на дверях антисемітські гасла, пишуть антисемітські гасла на дверях твоїх сусідів і звинувачують у цьому тебе, вибивають замки в твоєму під'їзді, присилають тобі поштою порножурнали й книги ксенофобського характеру, проплачують у пресі матеріали про розповсюдження тобою порножурналів та книг ксенофобського характеру, зомбують твоїх друзів, підпалюють офіс, в якому ти працюєш, розстрілюють пожежну команду, яка їде рятувати твій офіс, розстрілюють твоїх друзів, у яких минають наслідки зомбування, відрубують тобі кабель і глушать ефір, переглядають за твоєї відсутності твої книги, вириваючи з них улюблені сторінки, підкидають тобі до кишень наркотики й фальшиві документи, підкуповують суддів, котрі згодні повірити, що документи не фальшиві, перекладають, зрештою, на тебе провину за смерть твого дилера, перекладають на тебе провину за те, що влада у цій країні належить психопатам.

 

спостерігаючи за тобою на віддалі, весь час дотримуючись дистанції, винюхуючи твій слід у траві, зайнявши позицію в будинку напроти, не спускаючи з тебе прицілу, кожної миті, вдень і вночі, знаходячись у повній бойовій готовності, прослуховуючи в телефоні твоє дихання, твій голос і твоє мовчання, потрапляючи в ритм твого життя, формуючи його, уповільнюючи і прискорюючи залежно від власних потреб, дихаючи з тобою одним повітрям, стікаючи з тобою однією кров'ю, лікуючи разом із тобою ті самі хвороби, розморожуючи разом із тобою ті самі продукти, вливаючи в себе ту саму отруту, втрачаючи ту саму свідомість, переходячи за ті самі межі, втрачаючи контроль над тими самими речами, проживаючи разом із тобою те саме життя помираючи разом із тобою тією самою смертю.

Ті, хто вирішують за тебе всі твої проблеми, ті, хто не дають тобі можливості самому впливати на події, ті, хто контролюють твоє пересування, обмежують твої рухи, прогнозують твою поведінку, вказують на твої помилки, оцінюють твої заяви, блокують твої ініціативи, заперечують твої свідчення, відмовляються від співпраці з тобою, засуджують тебе за небажання співпрацювати, засуджують тебе за невміння до кінця відстоювати свою позицію, засуджують тебе за непослідовність і зневіру, засуджують тебе за тактичні огріхи, яких ти весь час припускаєшся в їхній присутності, засуджують тебе за недостатньо виважені заяви, котрі спровоковують масові заворушення,  засуджують тебе за намагання перекласти на них відповідальність за масові заворушення, звинувачують тебе в продажності і некомпетентності, звинувачують тебе у відсутності конструктивної I позиції, звинувачують тебе в здачі однодумців і співпраці з системою, звинувачують тебе в постійних намаганнях скористатись загальною  нестабільністю, звинувачують тебе в розвалі і коаліції, відмиранні ідеології, реванші консервативних сил, ослабленні загального спротиву, втраті колишніх позицій, провалі багатосторонніх  переговорів, компрометації цілого руху, занепаді спільної платформи, загибелі кращих послідовників, смерті твого дилера.

 наговорюючи тобі слова, якими ти починаєш користуватись у повсякденному житті, нашіптуючи тобі основні терміни й поняття, правлячи твою мову розширюючи її за допомогою спеціальної термінології, вставляючи в твою мову шматки своїх заяв і маніфестів, запускаючи в твою мову початки власної лексики, відтворюючи твій голос у домашніх умовах, імітуючи твої розмови і співи, повторюючи за тобою наговорені перед тим слова, набиваючи своєю лексикою порожнини в твоїх відповідях, підпорядковуючи собі твоє мовлення, долучаючись до твого мовчання, синхронізуючись із ним, випереджаючи його, зупиняючи його в потрібному місці, примушуючи тебе забути про головне — про їхню присутність.

 

Працівники комунальних служб, котрі оголюють дроти в неосвітлених коридорах, прибиральниці, котрі відтягують трупи на сусідню територію, сантехніки, котрі зливають у раковини сліди злочину, регулювальники, котрі блокують життя мегаполісів, продавці в кіосках, котрі продають легалізовану смерть, листоноші, котрі приносять відомості про банкрутство, безробітні, котрі підробляють документи для отримання соціальних дотацій, алкоголіки, котрі підробляють документи для отримання статусу безробітних, патрулі, котрі контролюють ринок наркотиків у нашому районі, контролери і вуличні жебраки, котрі формують ринок наркотиків у нашому районі, проститутки за викликом, котрі займаються груповим сексом із корпоративної солідарності, мобільні оператори, котрі перепродають крадені в Польщі німецькі телефони, вантажники з продовольчих ринків, котрі зціжують коров'ячу кров для окультних виправ, актори лялькових театрів, котрі вганяють шпильки й гачки в дерев'яні іграшки, працівники метрополітену, котрі зранку зчищають кишки з рейок, музиканти духового оркестру, котрі переносять у своїх футлярах відрізані собачі голови, робітники велосипедного заводу, котрі послаблюють гайки на велосипедах, відправляючи їх у продаж, ведучі прогнозу погоди котрі вказують неправильний напрямок вітру, лікарі з хірургічного відділення, котрі вшивають під час операції в шкіру дзвіночки для риболовлі, ти тепер не зможеш загубитись, нізащо не загубишся, в цій темряві, посеред цього снігу, тебе завжди можна буде знайти за звуками дзвіночка, вшитого в твоє тіло, тебе завжди можна буде упізнати в натовпі, як би тихо ти не поводився, як би ти не ховався за спинами сусідів, за спинами своїх близьких, за спинами своїх друзів, своїх ворогів, кожен із яких тримає глибоко під шкірою свій власний дзвіночок для риболовлі.

 

Була у мене подружка, артистка цирку, в якої був дорослий син, Густав. I вона розповідала про нього таку історію. Густав ходив на стадіон, у них була компанія, всі жили в районі Тракторного, за цим їх і відрізняли. I ось після одного матчу, на який вони вже прийшли вбиті, в шашличній поблизу ринку вони завелись із кавказцями. Кавказців було більше, і кавказці були тверезіші, тому Густава з друзями гнали кілька кварталів, а потім повернулись назад до шашличної святкувати перемогу. На цьому б історія і завершилась, але річ у тім, що одному з друзів Густава під час усієї цієї пригоди зламали два ребра. Компанія вирішила, що так не годиться, що не мають права кавказці ламати ребра простим слов'янським скінгедам. Самим іти до кавказців їм не хотілось, тому вони попросили допомоги в старших, колишніх спортсменів, котрі зі спорту вийшли і займались охороною ринків у районі Тракторного. Старші теж вирішили, що так не годиться, кавказців вони не любили і традиційно брали з них мито. Тут була подібна ситуація. Тоді вони склали делегацію з трьох колишніх спортсменів, узяли кількох ображених скінгедів і поїхали в шашличну. Але тут сталася накладка — саме того дня кавказці святкували якесь чи то релігійне, чи то національне свято, їх набилась повна шашлична, і настрій у них був бойовий.

Парламентарів знову гнали кілька кварталів. З боку кавказців це було помилкою. Спортсмени влаштували збори, перезарядили калаші і вирішили мстити. Під них підписались таксисти, котрі кавказців теж традиційно не любили, зрештою, як і всіх інших. Густав із друзями ходили збуджені й агресивні, їхній поранений друг показував усім перебинтоване тіло і заявляв, що він расист. Забили стрілу. Зустрітись домовились на автостоянці в районі Тракторного. Кавказці приїхали на джипі й витягли з багажника два ящики коньяку. Спортсмени прийшли у випрасуваних спортивних костюмах і з великими спортивними торбами, в яких лежали калаші. Таксисти відімкнули свої рації, щоб їх ніхто не відволікав. Густав із друзями мали повні кишені арматури. Приїхали навіть брати Лихуї з якимось священиком. Почався переговорний процес. Кавказці визнали свою провину, стали посилатись на релігійні свята й гарячу кров, пояснили, що зопалу не розібрались, із ким мали справу, і запропонували забухати на знак примирення. Спортсменам поведінка кавказців сподобалась, у принципі, заговорили вони, не такий вони вже й паскудний народ, ці кавказці, що нам тут ділити, все одно завтра з них мито брати будемо, що вже тут розмінюватись, малолітки самі залупились, а старшим тепер усе це гівно розгрібати, кому це треба, і вони почали кучкуватись навколо джипа, на капоті якого і стояв коньяк.

I все було б добре, якби поранений скінгед не послав одного із кавказців, котрий, сам того не бажаючи, зачепив його поламані ребра. Поранений скінгед, котрому накипіло, просто розвернувся і послав його. Кавказець, котрий, очевидно, не звик, щоби його посилали скінгеди, послав того у відповідь. Це почули брати Лихуї, які стояли поруч, і, не розібравщись, що до чого, завалили кавказця на асфальт. Кавказці кинулись було на допомогу, але колишні спортсмени, яких відірвали від дармового коньяку, вмить озвіріли і за кілька хвилин перетворили автостоянку на місце кавказького геноциду. Останніми підбігли таксисти і почали добивати останніх притомних кавказців, котрі намагались заховатись між колесами джипа. Потім забрали коньяк, підпалили джип і поїхали додому.

Я, до речі, цю історію чув двічі з різних уст. Мені її потім переповідав саме один із тих таксистів. У житті він був нормальний спокійний чувак, але історію цю розповідав із злістю і жорстокими подробицями, акцентуючи то на вибитому оці, то на вирваних золотих зубах, то на тілесних пошкодженнях братів Лихуїв, котрих відвезли в лікарню. Міліція взяла Густава і компанію за кілька годин, вони отримали свою долю коньяку й пили в парку неподалік. Їх затягли у відділення, сказали, що один із кавказців ось-ось має померти і тоді їх усіх засадять по повній програмі, а відділення виконає свій річний план. Тримали їх близько доби.

Врешті приїхав начальник відділення, розчаровано сказав, що кавказець, скоріше за все, не помре, що таксисти відмазались, а в спортсменів зв'язки в муніципалітеті, і, прочитавши скінгедам лекцію про дружбу народів, відпустив їх на волю. Компанія відразу ж повалила на стадіон. Наші, до речі, виграли, капітан «Металіста» Лаша забив єдиний і переможний гол, і компанія щасливо повернулась додому. На ранок виявилось, що їхнього пораненого друга підрізали у власному під'їзді. Міліція підозрювала студентів, котрі в під'їзді покійного постійно купувалй анашу.

А Густав подумав — ясно, що вони нікого не знайдуть, ніхто не знайде винних, які виннї можуть бути. Спробуй знайди цих винних. Ми його просто поховаємо і знову підемо на стадіон, I знову будемо пиздитись із кавказцями. В принципі, все справедливо, вони йому два ребра зламали, як їх не бити після цього. Але ось, скажімо, Лаша вчора гол забив, а він теж із Кавказу, так що тепер — на стадіон не ходити? Густав навіть не знав, що думати. 

 

На похорон він не пішов, на стадіон теж більше не ходив, а за якийсь час взагалі влаштувався волонтером в якийсь соціальний фонд і почав займатись розповсюдженням американської гуманітарної допомоги.

Я за нього боюсь, говорила мені його мама. Доки він тягався по району і ходив на футбол, я була спокійна, я бачила, що він знає, що робить, знає свого ворога в обличчя. А тепер я за нього боюсь. Я не впевнена, що він контролює ситуацію. Мені здається, що він злякався і тепер намагається від усього відгородитись, На американців почав працювати. Зі мною, сказала вона, колись таке було — у вісімдесяті, ми тоді весь час були на гастролях, їздили довгою валкою, перевозячи у фургонах тварин і декорації, зупинялись у маленьких містечках, жили в дешевих готелях. Я була цілком незалежною і робила, що вважала за потрібне. I ось в якийсь момент у нас почались стосунки з одним клоуном, себто він працював клоуном. У нас із ним усе це почалось саме на гастролях. Це був такий дивний період у моєму житті, ми з ним ходили запиленими сонячними вуличками, ночували на дахах циркових фургонів, займались сексом на батутах, годували диких африканських тварин, котрі постійно хворіли різною гадістю.

А потім народився Густав, клоун мене покинув, і я відчула, що все змінилось, що я більше не контролюю ситуацію, що я починаю боятись життя, починаю від нього відгороджуватись, намагаючись щось побудувати, звести якісь стіни чи що, ти розумієш?

Я думаю, вона хотіла сказати мені таке — доки ти лишаєшся вільним, доки ти відповідаєш за свої дії, доки ти називаєш речі своїми іменами, тобі немає чого боятись життя, воно повністю залежить від тебе, повністю тобі підпорядковується. Ти можеш розглядати його зблизька і відходити від нього на значну відстань, ти можеш підганяти його вперед або зупиняти його рух.

Усе в цьому житті залежить від тебе, доки ти сам ні від кого не залежиш. Натомість будь-яка спроба вибудувати захисні стіни, спробувати окопатись, убезпечити своє існування і свою стабільність обов'язково призводять до втрати контролю над ситуацією, життя в цьому випадку вислизає з рук, мов повітряний змій, і ти лишаєшся сам на сам зі своїм страхом і невпевненістю. Будь-яка спроба вибудувати щось постійне в цьому житті наперед приречена на поразку, це те саме, що будувати щось посеред швидкої води — вода все одно знесе всі твої будівельні матеріали, оминаючи тебе холодно і байдуже. Ти завжди маєш вибір — або хапатись за випадкові поодинокі гілки, що пропливають навколо тебе, намагаючись з*єднати їх і затримати цей невпинний потік, або віддатись йому, цьому потоку, дозволити йому нести себе вперед, відчуваючи, яка ця вода глибока, а ця течія — підвладна, і насолоджуючись можливістю проплисти ще кілька метрів разом із усією водою цього світу. Тому що до кінця допливе лише той, хто від початку не боявся потонути, хто знаходив велику любов, хто відчував солодку радість, хто переживав справжній відчай, ось саме він і допливе до кінця. Якщо, звісно, не обламається.

Сторінка 18 з 18 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 > У кінець >>

Пошук на сайті: