Сергій Жадан - Гімн демократичної молоді (сторінка 6)

Гриша Лихуй, котрий прийшов уже п'яний, скочив на ноги, але не втримався і завалив офіціанта. Охорона кинулась його підіймати і виводити але Гриша опирався. Він звалив із ніг одного охоронця і успішно відбивався від другого. Санич побачив бійку і взявся розводити. Оптовики, котрі вже сиділи без краваток, побачивши, що б'ють Гришу Лихуя, і, забувши минуле, кинулись йому на виручку. Гриша в цей час запустив другого охоронця на сцену, той врізався в стійку, на якій висіли ліхтарі. Стійка не витримала і завалилась на Івана Петровича, котрий стояв мостиком. Молодший Бичко цього всього не бачив, оскільки сам стояв мостиком, публіка кинулась витягати Івана Петровича зпід арматури, але їм заважав Гриша, котрий зчепився відразу з охоронцями і оптовиками, не бажаючи нікому з них поступатись. Тут молодший Бичко повернув таки голову і побачив тата під горою металобрухту. Він сіпнувся було в його бік, але батько загрозливо викинув уперед руку, мовляв, назад, на сцену, ти артист, тож давай — даруй людям радість! I Петя зрозумів його, зрозумів без слів цей останній батьківський наказ. I знову зробив мостик. I публіка теж усе зрозуміла і скрутила Гришу Лихуя і потягла його в туалет, відливати холодного водою. — Давай, Петя, давай? синок, — прошепотів Іван Петрович зпід арматури, ї тут пролунав вибух — Гриша Лихуй, образившись на всіх і не маючи більше сил опиратись, дістав із кишені піджака ручну гранату і кинув її в крайню кабінку. Унітаз тріснув, як волоський горіх, з кабінки повалив дим, публіка кинулась на вихід. Санич намагався зібрати побитих охоронців, Гога стояв біля сцени і нічого не розумів за цим гамором і за цим димом. — Георгій Давидович! Георгій Давидович! — підбіг до нього задиханий Славік. — Біда, Георгій Давидович. — Що сталось? — розгублено запитав Гога. — Касир! — прокричав йому Славік. — Касир, сука, утік! Із виручкою! — Куди утік? — не зрозумів Гога. — Да тут недалеко! — продовжував кричати Славік — Я знаю. Зараз буде спускати бабки на ігрових автоматах! Давайте, ми ще встигнемо! I Славік побіг на вихід. Гога, сам того не бажаючи, пішов слідом. Санич облишив контужених охоронців і рушив за ними. На вулиці їх уже чекав горбань: — Сідайте, — крикнув, — скоріше! — В машину, крім Славіка, Гоги й Сан Санича, запхались ще дві працівниці палацу піонерів, Петя Бичко і, що прикметно, задимлений і оглушений Гриша Лихуй, котрий кричав більше за всіх, так ніби це його виручку щойно украли. Горбань рвонув уперед, Славік показував дорогу, але йому заважав Гриша, на котрому ще й досі димів піджак із одним відірваним рукавом. Горбань злився, але продовжував розганяти машину, працівниці палацу піонерів пищали на поворотах, аж зрештою горбань не втримав керма, і таксівка, вискочивши на зустрічну смугу, вилетіла з дороги і в'їхала в кіоск із газетами. Газети розлетілись навкруги, ніби налякані гуси. Була четверта ранку, було тихо й спокійно, Вулицею проїхала поливальна машина. Двері розбитої таксівки важко відчинились, і звідти почали вилазити пасажири. Першим виліз Гриша Лихуй, у піджаку з одним рукавом, побачив пачки газет, підняв одну і пішов униз по вулиці. За ним зі зміїною пластичністю виповз Петя Бичко в костюмі фараона. За Петею вивалився Сан Санич і витягнув двох працівниць палацу піонерів. Зсередини працівниць виштовхував Славік. Потім витягли Гогу. Гога втратив свідомість, але скоріше від горя. Горбань вийшов сам він, здавалось, згорбився ще більше. В принципі, найбільше постраждала одна із працівниць палацу піонерів, Анжела, — по дорозі Гриша Лихуй вибив їй зуб. Сан Санич відійшов убік і дістав із кишені відімкнений ще вчора телефон. Спробував його ввімкнути. Подивився на час. Четверта п'ятнадцять. Перевірив автовідповідач, чи не було нових повідомлень. Нових повідомлень не було.

За місяць Гога знову зробив ремонт, віддав борги і запустив у «Бутербродах салон ігрових автоматів. Горбань тепер працював у нього касиром. Славік разом із Раісою Соломоновною виїхали на Далекий Схід. Санич із бізнесу вийшов. Гога просив його лишитись, говорив, що на автоматах вони швидко підіймуться, і просив не кидати його самого на цього горбаня. Але Санич сказав, шо все нормально, що відсотків йому не треба і що він просто хоче піти. Розійшлись вони друзями.

Але це ще не все,

Одного разу, на початку серпня, Санич зустрів на вулиці Віку. — Привіт, — сказав він, — у тебе новий пірсинг? — Так, не дала ранам загоїтись, — відповіла Віка, — Чому не телефонувала? — запитав Санич. Я в Туреччину лечу, — не відповіла йому Віка. — Спробую вламати свою подружку повернутись. Погано без неї, розумієш? — А як же я? — спитався Санич, але Віка лише погладила його по щоці і мовчки пішла в бік підземки.

Ще за пару днів Санич отримав повідомлення від Доктора і Бусі. Дорогий Саша, говорили вони, запрошуємо тебе до нас у гості з нагоди дня народження нашого Доктора. Санич поліз у ничку, взяв рештки бабок, купив у магазині «Подарунки» пластмасову амфору і поїхав на день народження. Доктор і Буся жили в передмісті, у старому приватному будинку, разом із мамою Доктора. Зустріли вони його радісно, всі сіли до столу і почали пити червоне сухе вино. — Як там «Бутерброди»? — запитав Доктор. — Немає більше «Бутербродів», — відповів Санич, — прогоріли. — Шкода, — сказав Доктор, — симпатичне було місце. I чим плануєш зайнятись? — У політику піду, — сказав Санич, — Вибори скоро. — Несподівано хтось зателефонував, Доктор узяв слухавку і почав із кимось довго сваритись, після цього сухо вибачився ї, гримнувши дверима, зник. — Що сталось? — не зрозумів Санич. — А, це мама, — засміявся Буся. — Стара швабра. Вона постійно дістає Дока, хоче, аби він мене похєрив, тікає до сусідки і звідти дзвонить. А Доктор не ведеться. Його здоров'я! — Буся присунувся ближче до Санича. — Слухай, Буся, — сказав йому Санич подумавши, — я ось що хотів тебе запитати. Ось ви з Доктором геї, так? — Ну... — невпевнено почав Буся. — Ну, о'кей — геї, — не дав йому закінчити Санич. — I ось ви живете разом, так? Ну, очевидно, ви любите одне одного, якщо я правильно розумію. Але пояси мені таку річ — вам, як би сказати, фізіологічно добре разом? — Фізіологічно? — не зрозумів Буся. — Ну да, фізіологічно, ну коли ви разом, вам добре? — А чому ти питаєш? — розгубився Буся. — Нє, ти вибач звичайно, — відповів Санич, — якщо це щось інтимне, можеш не говорити, — Та ні, чого ж, — ще більше розгубився Буся. — Ти розумііш, Саша, в чому річ, у принципі, це ж не так і важливо, ну, я маю на увазі фізіологічний бік, розумієш мене? Головне ж в іншому. І в чому? — запитав його Санич. — Головне в тому, що він мені потрібен, розумієш? I я йому потрібен, мені здається. Ми проводимо разом увесь свій час, читаємо разом, ходимо в кіно, бігаємо разом уранці — ти знаєш, що ми бігаємо? — Ні, не знаю, — сказав Санич. — Бігаємо, — підтвердив Буся. — А фізіологічно, насправді мені це навіть не подобається, ну, ти розумієш, коли ми з ним разом. Але я йому цього ніколи не говорив, не хотів його розстроювати, — Чому я питаю, — сказав йому Санич. — Є у мене знайома, дуже прикольна, правда, п'є багато. I ось ми з нею одного разу переспали, уявляєш? — Ну, — невпевнено сказав Буся. — I ось у мене та сама ситуація — мені з нею добре було, навіть без сексу, розумієш? Навіть коли вона п'яна була, а п'яна вона була завжди. А тепер вона взяла і звалила в Туреччину, уявляєш? I я не можу зрозуміти — в чому ж тут мораль, чому я, нормальний здоровий чувак, не можу просто бути з нею, чому вона вадить в Туреччину, а я навіть не можу її зупинити. — Да, — задумливо відповів Буся. — Ладно, — подивився на нього Санич. — Я думав, хоч у вас, геїв, усе нормально. А у вас та сама хуйня. — Ага, — погодився Буся, — та сама. — Ну все — піду я, — сказав Санич. — Привіт Доку. — Почекай, — зупинив його Буся. — Почекай трішки. — I вибіг на кухню. — Ось, тримай, — сказав він, повернувшись і простягуючи Саничу якийсь згорток. — Що це? — запитав Санич. — Пиріг — Пиріг? — Так, яблучний пиріг, Це Доктор спік, спецїально для мене. Загалом, знаєш, ось ти про секс говорив. Просто є якісь такі речі, від яких я плачу. Наприклад, цей пиріг. Я ж розумію, що він його спеціально для мене готував. Як я після цього можу від нього піти? Знаєш, у мене був знайомий, який пояснював мені, в чому різниця між сексом і любов'ю. — I в чому? — запитав Санич. — Ну, Грубо кажучи, секс — це коли ви трахаєтесь і ти після цього хочеш, аби вона якомога скоріше пішла. А любов, відповідно, — це коли ви трахаєтесь і після траху ти хочеш, аби вона якомога надовше залишилась. На, тримай, простягнув він Саничу згорток. — I що, — сказав Санич подумавши, — це і є мораль? — Та ні, ніяка це не мораль. Це просто шматок пирога.

I він пішов собі в бік автобусної зупинки. По дорозі до нього приєднався якийсь пес. Так вони і йшли — попереду Санич із пирогом, позаду пес. Навколо них розгортались теплі серпневі сутінки. Санич прийшов на зупинку і> сівши на лавку, став чекати. Пес сів напроти. Санич довго його розглядав. — О'кей, — сказав він, — шавка, сьогодні твій день. На честь міжнародного свята солідарності геїв та лесбіянок тобі дістанеться яблучний пиріг! — Пес задоволено облизнувся. Санич дістав згорток і розламав пиріг навпіл. Вийшло майже порівно.

 

Балада про Біла і Моніку

Стосунки завжди тримаються на довірі. Скажімо, ти довіряєш господу., ти кажеш йому, ок, господи, я довіряю лише тобі, ось останні п'ять баксів, постав їх сам. Господь бере твою п'ятірку, каже зачекати на нього і спускає бабки з першого заходу, не маючи навіть теоретичної можливості відігратись. Очевидно, це не найкращий приклад, але менше з тим. Люди часто не довіряють одне одному з незрозумілих причин, вони просто відвертаються одне від одного в найбільш потрібний момент ї спокійно засинають, дивлячись у кольоровій темряві свої кошмари. Довіра натомість примушує тебе відмовитись від індивідуального перегляду сновидінь, довіра загалом річ підступна, вона розкриває тебе, мов порножурнал, на найбільш невідповідній сторінці, і спробуй тепер пояснити, що саме ти мав на увазі і в який спосіб. У цьому випадку довіра стає обтяжливою, і твої ближні видаляють тебе зі свого життя, мов хірургічні шви з тіла. Тому й стосунків справжніх майже не лишилось, якимось дивним чином на місце старих добрих гетеросексуальних взаємин прийшли корпоративні вечірки, і якщо ти не в корпорації, то й випасати тобі немає чого, ця нова жорстка реальність легко обійдеться без твоєї участі, йди додому, дивись своє відео.

Скільки разів я спостерігав за всім цим збоку і думав: ну ось, все гаразд, ось у них все має вийти, вони добре виглядають разом, вони гарна пара і в них будуть гарні діти, а якщо дітей у них і не буде, гірше від цього теж нікому не стане, головне, щоб вони довіряли одне одному, не закривались, як важковаговики на рингу, вміли говорити про очевидні речі, про свої таємні бажання, навіть якщо ці бажання зводяться до одного, а так, зазвичай, і стається. Але минає час, і знову повторюється те саме — паузи в спілкуванні, напруженість у розмовах, якісь моральні принципи, котрі невідомо звідки беруться і незрозуміло куди потім зникають, усе як завжди — вони сидять в одній кімнаті, по різні боки одного ліжка і роблять собі на шкірі глибокі болючі надрізи, дивлячись, чий надріз буде глибший і болючіший. А після цього змучено розходяться, довго заліковують свої надрізи, будь-що намагаються залікувати їх, так щоби найменшої згадки не лишиилось, і якщо й зустрічаються після цього, то хіба що у вагонах підземки, їдучи, як і раніше, в одному напрямку. Корпорація поступово перебирає на себе надлишок їхнього психозу, і ти сам починаєш розуміти — радість колективної праці куди привабливіша за індивідуальну закоханість, хоча б тому, що нею завжди можна поділитись із трудовим колективом.

Спробуй поділитись із трудовим колективом своєю пристрастю, спробуй розказати групі менеджерів про те, як уночі в місячному світлі зблискує її шкіра, і як гостро проступають її ключиці, мов дюни, над ранок, коли вона врешті знеможено засинає, розкажи де менеджерам, вони прокленуть тебе і накладуть на тебе корпоративну анафему, вони підсмажать тебе просто під час найближчої корпоративної вечірки і гратимуть у футбол — офіс на офіс — твоєю відбитою печїнкою. Саме радість колективної праці допомагає тобі продертись крізь чергову депресію, і продершись, ти дивишся за вікна офісу, на осінні дерева, на їхню вертикальну глибоко прокреслену графіку й раптом усвідомлюєш, що ось знову прийшла осінь, і повітря прогрівається щоразу довше, і дерева стоять такі строгі й аскетичні, ти дивишся на все це і меланхолійно думаєш, що в такому офісі добре працювати, такої осені добре думається, а на таких деревах добре повіситись.

Пошук на сайті: