Цитатник – Сергій Жадан

ЦИТАТНИК

Двадцятого квітня йшов дощ.

Я важко відчинив нефарбовані двері.

Клейка бруківка липла до підошов,

І ми, мов мухи, єдналися з твердю.

До цього був проміжок часу — довгий і рваний,

Повільне чекання і порожня кімната,

Подвір'я холодна переповнена ванна.

І краплі дощу — темні, мов нафта.

А потім був автобус, він мчав на південь,

Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.

Були сусіди, котрих доводилось терпіти,

І було якесь дурнувате передчуття потопу.

І їхав я, нагору закинувши торбу,

Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,

І вгризався старим черв'яком автобус

У важковпале яблуко дощу.

Зростала депресія — повільно, але значно.

Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,

Бо недавнє піднесення звелося нінащо,

І очі сусідів робились благальними.

Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно

— Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.

Був простір, наповнений вологою ніччю,

І був дощ, котрий так і не вщух.

***

Тобі гадають на руці,

тобі щастить — все гарно й просто.

Поглянь, як розігрітим оцтом

стирає Бог свої рубці.

Твоя хода важка й тривка.

Тобі крізь череп б'ються роги.

І тонко губляться дороги

в твоїх руках.

***

Атеїзм

№ 1

Ти завжди ставилась

до цього з підозрою

Маріє

Але ось вим'я його серця

стікає молоком болю

І ти просидівши біля нього

ніч на дощі і вітрі

відчуваєш як твоя шкіра

мов засмагою береться іржею

зневіри

Ти уважно розглядаєш

рубець від поцілунку учня

що червоніє на його неголеній щоці

мов слід тупого леза

І твої руки ще довго

будуть пахнути бензином

яким ти палила

наші міста

№2

Ти здається

говорив колись

що часто уявляєш собі

ангела — великого білого птаха

з гострим сильним дзьобом

щоб розбивати тверді

горіхи Божого смутку

Сіль запеклася

на твоїх пальцях

адже слово Боже воно

як таранька — його смакуєш

проте ним не наситишся

Вечорами ти довго сидиш

на порозі

зчищаючи з риб'ячих спин

срібні монети луски

А над твоїм одвірком

світиться на місяці

маленька підкова

з чортячого копита

№3

Ти цілуєш його

і разом з твоєю слиною

на його губах

зостаються

мікроби зради

На прощання

ти міцно тиснеш

його кістляві руки

і з-під твоїх пальців

птах зради

слизький і пітний

вибивається вгору

Перш ніж

відійти від нього

ти вимовляєш

кілька слів

і твій язик

б'ючись мов риба

відкладає

ікру зради

в твоїй горлянці

І єдине

що тебе може видати

це хіба що

той самий язик

котрий

на відміну від твого

блідого обличчя

довго паленітиме з сорому

№4

Ти питаєш мене

що я відчував наприкінці?

власне що я міг

відчувати

коли мої легені

пірнувши

всього-на-всього

зависають в нутрощах тіла

щоби вилущувати з мушлі

повітря перлини кисню

тож чи здатен я був осмислити

причину своєї задухи?

Потім вони говорили Йому:

за цими дверима повісився Юда

і його тіло — побите й порізане —

зависає в кімнаті

мов розстріляні легені землі

***

Замки попсовано, і пси голодні —

Десь тут повинна бути межа.

Вмиваєш руки, та в теплі долоні

Сиплеться жовта іржа.

Наводиш приціли, та слабне зір.

І дивишся з-під перуки

Як падає сніг,

Як жовкне папір,

Як пахнуть іржею руки.

***

Все, як завжди, має виправдання —

Всі дороги — пройдені і зайві,

Всі важкі ранкові прокидання

На порожніх і брудних вокзалах,

Всі метелики надій, що вперто

Б'ються в лампу місяця прадавню,

Навіть ми, що встигли ноги стерти

На шляху до свого виправдання.

***

З-під важко йдучих циклонних злив

Ледь пробивається осінній шум.

Червоного сонця китайський ліхтар

Мірно гойдається на хвилях дощу.

Ще є хвилина і вільний простір,

Щоб спозирати і позіхать.

Густо за обрій птахи спадають

Чорним попелом спалених хат.

Довга мандрівка босоніж по хвилях,

Пошуки затінку в жерлах гарматних.

Зробивши висновки і занотувавши думки,

Можна спокійно піти подрімати.

***

Прийти в степи

Голодним пустельником,

В печері годинами

Стояти навколішки,

Вночі блаженно

Зріти стелю

І обживати місця навколишні.

Розводити воші,

Собаки і бджоли,

Поставити храм

І завести монашок,

Одну навіть можна

Взяти в жони

Задля продовження

Роду нашого.

Вдень на обійсті хазяйнувати,

Вночі на місяць тужливо вити.

Від жінки очі ховать винувато

І тоскно мріяти про степ і вітер.

***

Минає весна!

Плачуть птахи, і в риб

на очах — сльози.

Маиуо Басьо

Після того

як повінь спала

крізь крижані

площини води

ми вслухалися в без'язикий

плач риб

що пропливали над нашими

затонулими кораблями

і дивились

як срібними сережками

легенько похитуються

прикріплені до їхніх очей

сльози

***

Є певні речі, що завжди в ціні.

Надворі квітень і десята ранку.

Прийшла весна, суцільні вихідні.

І я на ранок — знічений і добрий —

Несу натхнення спорожнілі торби.

Дерева, наче душі — темні й голі.

На вулицях трапляються дівчатка,

їм прагнеться кохання й алкоголю.

Ще не дозрілі, але вже принадні,

Мені вони сподобались принаймні.

І я, мов губка, ці втамую дні —

З деревами, дівчатами і пивом.

Бо це ті речі, що завжди в ціні,

І ми, виходить, не такі вже й бідні,

І вже надходить друга по обіді.

***

НЕП

I

Переживи цей четвер,

Перетрави, наче їжу,

Цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,

Що важко ломиться в двері.

Переживи це небо,

Коли синя водойма душі

промерзає до самого споду,

Коли риба думок,

задихаючись без повітря,

бурштином вмерзає у воду.

Коли хвора свідомість

черговим загиджена НЕПом.

Переживи ці дні, проміжками між снів,

Дірявлячи компостером язика

талончики тертих шаблонів

І зафіксовуючи в долоні

Мокрий сніг…

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: