ЦИТАТНИК
Двадцятого квітня йшов дощ.
Я важко відчинив нефарбовані двері.
Клейка бруківка липла до підошов,
І ми, мов мухи, єдналися з твердю.
До цього був проміжок часу — довгий і рваний,
Повільне чекання і порожня кімната,
Подвір’я холодна переповнена ванна.
І краплі дощу — темні, мов нафта.
А потім був автобус, він мчав на південь,
Борсаючись, мов риба, в дощових потоках.
Були сусіди, котрих доводилось терпіти,
І було якесь дурнувате передчуття потопу.
І їхав я, нагору закинувши торбу,
Мляво бажаючи, щоб дощ нарешті вщух,
І вгризався старим черв’яком автобус
У важковпале яблуко дощу.
Зростала депресія — повільно, але значно.
Хотілося пити і тягнуло на узагальнення,
Бо недавнє піднесення звелося нінащо,
І очі сусідів робились благальними.
Все закінчилось, як завжди, дещо прозаїчно
— Я горбився з морозу і сахався світла, мов щур.
Був простір, наповнений вологою ніччю,
І був дощ, котрий так і не вщух.
***
Тобі гадають на руці,
тобі щастить — все гарно й просто.
Поглянь, як розігрітим оцтом
стирає Бог свої рубці.
Твоя хода важка й тривка.
Тобі крізь череп б’ються роги.
І тонко губляться дороги
в твоїх руках.
***
Атеїзм
№ 1
Ти завжди ставилась
до цього з підозрою
Маріє
Але ось вим’я його серця
стікає молоком болю
І ти просидівши біля нього
ніч на дощі і вітрі
відчуваєш як твоя шкіра
мов засмагою береться іржею
зневіри
Ти уважно розглядаєш
рубець від поцілунку учня
що червоніє на його неголеній щоці
мов слід тупого леза
І твої руки ще довго
будуть пахнути бензином
яким ти палила
наші міста
№2
Ти здається
говорив колись
що часто уявляєш собі
ангела — великого білого птаха
з гострим сильним дзьобом
щоб розбивати тверді
горіхи Божого смутку
Сіль запеклася
на твоїх пальцях
адже слово Боже воно
як таранька — його смакуєш
проте ним не наситишся
Вечорами ти довго сидиш
на порозі
зчищаючи з риб’ячих спин
срібні монети луски
А над твоїм одвірком
світиться на місяці
маленька підкова
з чортячого копита
№3
Ти цілуєш його
і разом з твоєю слиною
на його губах
зостаються
мікроби зради
На прощання
ти міцно тиснеш
його кістляві руки
і з-під твоїх пальців
птах зради
слизький і пітний
вибивається вгору
Перш ніж
відійти від нього
ти вимовляєш
кілька слів
і твій язик
б’ючись мов риба
відкладає
ікру зради
в твоїй горлянці
І єдине
що тебе може видати
це хіба що
той самий язик
котрий
на відміну від твого
блідого обличчя
довго паленітиме з сорому
№4
Ти питаєш мене
що я відчував наприкінці?
власне що я міг
відчувати
коли мої легені
пірнувши
всього-на-всього
зависають в нутрощах тіла
щоби вилущувати з мушлі
повітря перлини кисню
тож чи здатен я був осмислити
причину своєї задухи?
Потім вони говорили Йому:
за цими дверима повісився Юда
і його тіло — побите й порізане —
зависає в кімнаті
мов розстріляні легені землі
***
Замки попсовано, і пси голодні —
Десь тут повинна бути межа.
Вмиваєш руки, та в теплі долоні
Сиплеться жовта іржа.
Наводиш приціли, та слабне зір.
І дивишся з-під перуки
Як падає сніг,
Як жовкне папір,
Як пахнуть іржею руки.
***
Все, як завжди, має виправдання —
Всі дороги — пройдені і зайві,
Всі важкі ранкові прокидання
На порожніх і брудних вокзалах,
Всі метелики надій, що вперто
Б’ються в лампу місяця прадавню,
Навіть ми, що встигли ноги стерти
На шляху до свого виправдання.
***
З-під важко йдучих циклонних злив
Ледь пробивається осінній шум.
Червоного сонця китайський ліхтар
Мірно гойдається на хвилях дощу.
Ще є хвилина і вільний простір,
Щоб спозирати і позіхать.
Густо за обрій птахи спадають
Чорним попелом спалених хат.
Довга мандрівка босоніж по хвилях,
Пошуки затінку в жерлах гарматних.
Зробивши висновки і занотувавши думки,
Можна спокійно піти подрімати.
***
Прийти в степи
Голодним пустельником,
В печері годинами
Стояти навколішки,
Вночі блаженно
Зріти стелю
І обживати місця навколишні.
Розводити воші,
Собаки і бджоли,
Поставити храм
І завести монашок,
Одну навіть можна
Взяти в жони
Задля продовження
Роду нашого.
Вдень на обійсті хазяйнувати,
Вночі на місяць тужливо вити.
Від жінки очі ховать винувато
І тоскно мріяти про степ і вітер.
***
Минає весна!
Плачуть птахи, і в риб
на очах — сльози.
Маиуо Басьо
Після того
як повінь спала
крізь крижані
площини води
ми вслухалися в без’язикий
плач риб
що пропливали над нашими
затонулими кораблями
і дивились
як срібними сережками
легенько похитуються
прикріплені до їхніх очей
сльози
***
Є певні речі, що завжди в ціні.
Надворі квітень і десята ранку.
Прийшла весна, суцільні вихідні.
І я на ранок — знічений і добрий —
Несу натхнення спорожнілі торби.
Дерева, наче душі — темні й голі.
На вулицях трапляються дівчатка,
їм прагнеться кохання й алкоголю.
Ще не дозрілі, але вже принадні,
Мені вони сподобались принаймні.
І я, мов губка, ці втамую дні —
З деревами, дівчатами і пивом.
Бо це ті речі, що завжди в ціні,
І ми, виходить, не такі вже й бідні,
І вже надходить друга по обіді.
***
НЕП
I
Переживи цей четвер,
Перетрави, наче їжу,
Цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,
Що важко ломиться в двері.
Переживи це небо,
Коли синя водойма душі
промерзає до самого споду,
Коли риба думок,
задихаючись без повітря,
бурштином вмерзає у воду.
Коли хвора свідомість
черговим загиджена НЕПом.
Переживи ці дні, проміжками між снів,
Дірявлячи компостером язика
талончики тертих шаблонів
І зафіксовуючи в долоні
Мокрий сніг…
…Під вечір, коли попускає,
і погляди, ніби освідчення,
Ти сідаєш до вагона, мов до в’язниці,
І над тобою в холодному небі
яскраво засвічується
Сузір’я
Південної
Залізниці.
2
Іринко, насправді це все дуже важливо,
Мені все це чимось нагадує сальто —
Ти маєш рухи дорослої жінки
I губи з присмаком асфальту.
І це, ніби плата за колишні огріхи,
Коли, розпорошуючи за словом слово,
Дівчинка лущить волоські горіхи
І дівчинці, певно, з цього кайфово.
Проте є шлях — пів доби на Захід
Потяг мчатиме швидко й прудко,
Де на Дніпрі жовтаві хінці
Виловлюють рибу довгими вудками.
І заманюючи їх під в’язку поверхню,
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
Наповнюючи собою нічну акустику,
Русинки-русалки співають блюзи…
…Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,
В пів доби різниця між нами.
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
Перший сніг під твоїми ногами.
3
Той, котрий тікає по шпалах,
Між болотяні вогники семафорів,
Над ким зірок невідомих спалахи,
Хто твердо впевнений, що не захворів.
Той, чий шлях — тунельна містика,
Чия уява — доцільно занедбана,
Хто втверднув мозолями в долоню міста,
Хто вмерз камінням в бруківку неба.
Чиї голі жили вже заросли шкірою,
Чиє серце здушилося в петлях вен,
Хто вічно тяжіє під важкою сокирою
В пошуках найкращої з нічних повем.
Заквітчаний відчаєм, схильний до прози,
Тікає звідтіль, де покрите коростою
Суспільство, хворе на паровози,
Звужує межі вільного простору.
Там позаду є тоненькі стіни,
Котрі окреслюють нервові кімнати,
Де виснуть шпалери — зелено-гостинні,
Що під ними так легко завжди засинати.
Де з блідо-причинної, лункої стелі,
Мов мікрофон, під яким — балачка,
Жовто звисаючи, напружено стежить
Злим кажаном електрична лампочка.
Чий дротяний слід уперше ступив
Там, де чорні степи і панує еклектика,
Де лежить розіп’ята на хрестах стовпів
Месія Ранку, Пані Електрика.
Що гонить дротами кров свіжу
В чорні квартали — підступно дужі,
Вливає відгомін далекого світу
В обклеєні шпалерами наші душі,
В наповнені страхом наші сни.
І ті, що лишились, що є навколо,
Вже довічно сковані ним,
Тому навряд чи зродяться на голос.
Вночі їх наповнюють видіння масні,
Й допоки до ранку пульсують нерви,
Хлюпоче у відстійниках їхніх снів
Перебовтана за ніч життєва енергія.
Тому тікай, коли є куди,
Глянь, як позаду тьмяніють віконниці,
Як в’їдається кров ластовинням рудим
В шкіру асфальту, що тьмяніє на сонці.
Або навпаки, подивись — буває,
Це місто займає так мало місця,
Коли сірники ліхтарів зігрівають
Змерзлі дитячі пальці Місяця.
Але ти вже цього не побачиш,
Сходячи по шпалах на свою Голготу,
Ступаючи вперед важко, обачно,
Вбачаючи навколо юрбу голодну,
Що в цих місцях раніше жила.
Вже скоро й твій хрест зів’яне й осунеться,
Тягтимеш його, мов пожежний шланг,
Щоби загасити вечірнє сонце.
Від спраги на мрію сам не свій,
Чекаєш на цвях в долоню плескату,
Коли з долоні в порожній світ
Вдарить струмінь повітря, мов з пробитого ската.
Тож прямуй — без натхнення, але й без упину,
Колись та й ввіпрешся, хочеш не хочеш, ти
В неба червону масивну стіну,
Котру, на щастя, не перескочити.
Але ще відчай, шматками туману зім’ятими,
В твої легені не проника,
І хоч простір наповнено газом сірятини,
Ти все ж запалюєш свого сірника…
…Коли ж нарешті сонце здійметься
І освітить рвані кістки й капіляри,
Ранковий промінь раптово задивиться
В твої сині згублені окуляри.