пізніше
помічає ніби між іншим:
тепле повітря
сухе повітря
шкода лишень що немає птахів
утім їх ніколи і не було
в цьому бараці
+ + +
вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап‘ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя
вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль
ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри
і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток
вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою
авіахем
я саме повинен був їхати на двірець і вже збирався
дивився на ранкові суботні балкони
світло стільки світла
на шворках жіноче прання
печальні метелики за годину до від‘їзду
мені розповідали щось про це свято
я ще бачив людей що рухались до іподрому
десятий рік революції
зеппеліни у небі горіли ніби червоні комунарські серця
грілося молоко на єврейському ринку
тихе і покірне мов гнані апостоли
я навіть дивився вгору гадаючи бодай щось побачити
і маленький швидкий літак уже кружляв над трибунами
молоді авіатори що стояли на полі
тримали в руках телефонні записники
мов потріпані біблії
перебирали в кишенях арахіс і презервативи
гляділи як раптово літак починає падати
і як пілот щоб не звалитись на глядачів
спрямовує його на дерева
і я подумав боже блаженне світло твоє
спасенні твої діти що курять чорний тютюн
спасенні курці з пальцями коричневими
ніби зіниці хворих жовтухою
спасенні перетинки твоїх крил все що нас переповнює
розміреність літніх світанків
роса на вікнах жіночий голос який кличе з балкона
зламаний наче троянда хребет авіатора
солодке блакитне повітря його протигаза
1998
Переваги окупаційного режиму
1
В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.
2
Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.
3
Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.
4
Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фі*ню.
5
Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському *анку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав‘янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п‘янку.
6
Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.
7
Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.
8
І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.
+ + +
Пепсі,
лиши мені тепле взуття і сухе волосся.
Заводи і фабрики Лівобережжя кінчають від тиску своєї любові.
Дивись, як тоншає листя,
як легке підпільне багатоголосся
ворушить до ранку сутінки свіжі і паперові.
Із наших вулиць зникають службовці, комахи, юродиві;
мерзнуть яблука, діти, працюють вантажники.
Тепер ось почнуться завії –
нові сторінки у загальному спротиві,
почнеться різдв‘яний драп, опалення, щедрі затяжки.
Лиши мені в‘язані ковдри з довгою ниткою холоду,
з давленими цитринами,
з танковими формуваннями.
Мої коридори вільні, але я втрачаю нагоду,
так і не змігши відмовитись від награного хвилювання.
Тому, якщо вона схоче позбутись нашої з нею праці,
якщо вона стане мотати жовані плівки,
місити цей суглинок,
дай, Боже, ніжності до її навчених пальців,
дай, Боже, співу до її слухавок.
Саме з‘явиться привід не виходити з дому,
розписувати авторучки, плекати шлункову судому.
Пливе косяк широкою річкою.
В‘ється дим сирою вуздечкою.
З лівого боку сходить місяць
над моєю аптечкою
1997
Святий Георгій
Час починати відлік цій боротьбі.
До міста вбігають діти і підіймають галас.
За містом у небі кружляє змій,
грає на світлій трубі,
і дивиться з-поза хмар
на крикливий фортечний гамуз.
Випливши на глибини, ставши посеред неба,
він б‘є в шкіряний барабан,
вибиває пальцями жаль,
і крила йому нагріває гаряча спека липнева,
і крутиться він біля міста –
високо, мов дирижабль.
У всіх навколишніх паствах
правлять за нього молитву,
дивляться вгору, вибігши на вулиці і левади:
неси міцно у хмарах сурму, із золота вилиту,
щоби і далі дзвеніли твої соковиті *ланди!
Бачиш, як пролітає голодне мовчання над нами?
Чуєш, як ми мовчимо, яка ця мовчанка майстерна?
Тож давай, бий в барабан,
міцними своїми руками! –
стиглий, як виноград,
чутливий, ніби антена.
Але виїжджає з міста
святий Георгій,
трима в руках патичок і вервиці з чорної глини,
стоїть, умовляє змія, мережить промови довгі,
і напинає тенета
чернечої павутини.
І доки вечірнє сонце береться плівкою жиру,
доки мовчить залізниця, доки працює прес,
святий Георгій вертається в простору осінню квартиру,
і квилить під брамою змій,
ніби покинутий пес.
Donbass Independent
На деревах скипав неозбираний мед.
Володимир Сосюра – юний поет,
закосивши на фронті з недбальства світил,
заїздив у розбомблений
харківський тил.
Гайдамацька підошва розкришує скло,
до єврейських районів ступає тепло,
із небес висівається мерхлий озон
на угіддя фабричних
триперних зон.
Кожен домішок світла в глибинах кімнат,
господарського мила м‘який рафінад,
переїзди,
веранди,
газетні рядки –
все перейде крізь тебе за довгі роки.
Всі скресання річок,
залізничні пости,
всі загублені зшитки, монети, листи,
ціле місто з безладдям подій і речей
застряє, ніби здобич, у пастці очей.
Але ця течія підхопила й несе,
і сумління твоє забиває на все,
за лункий водогін,
за барачних птахів,
за плантації шиферних
білих птахів.
Смерть облишить тебе шамотінням води,
дозуваннями брому,
тяжінням біди,
телефонами, бритвою по щоці,
комунарською пайкою
у руці.
Смерть залишить на тебе тяжкий вантаж –
риштування домів,
жарівки параш,
цю погромну відлигу, з її теплом,
що усе летить,
над твоїм чолом.
По часах небуття, по жовтій стерні,
із усього спадку вціліють одні
надбання зіниць,
та вони, далебі,
не належать ні Богові,
ні тобі.
Пацифік
Не знаходячи перешкод,
не втрачаючи висоти,
каравани підземних вод
пробиваються
під мости.
Оборонні цехи, цехи
обступає пустка, гілля.
Землероби і пастухи
покидають спати
поля.
Навіть голосу тихий сплеск,
ніби рух механізму, коліс,
доторкнувшись твоїх небес,
залишає гострий
надріз.
І тонка структура зими
розпадається повсякчас
на дороги, вікна, доми,
що ростуть невпинно
між нас.
Так, немовби зрушено міст,
і кружляє сонце вини,
наче ми спричинили цей ріст
мовчазної
садовини.
Наче все, що буде й було –
кимось вирощене зело,
і вмовкає глина дзвінка
під стопою
садівника.
Пам‘яті В.К.
Погода, погода, повільно сідає на руки,
мов навчений птах, облітаючи пастку мі*рацій.
Суботня утома і гострі липневі сполуки
все більше помітні
в примхливому диханні станцій.
Ще поночі тягнеться в небі оголений протяг.
Вгортаються в тишу дерева – коричневі, темні.
Твої сновидіння, зібравши розкиданий одяг,
ідуть повз ремонтні склади
і забуті майстерні.
Іще вартовий стереже павутину за вітром,
ламаються відстані – що я у цьому порушу?
І тихий Господь вимикає, виходячи, світло,
і точеним шприцом
із тебе витягує душу.
Пластунка N
Так відступало твоє дитинство –
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.
Так ми жили – голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники бу*і-ву*і,
скурвлені діти міцного портвейну.
Ти одягала військові боти,
бігла до школи – пенал, олівчик.