Вибране (поезія) – Сергій Жадан

слобідських поселенців запилений віз

підповзає під небо без валіз і без віз

в ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще – двері.

Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,

темношкірі мулатки – безсоромні і хтиві,

перетравлюють спирт майже так, як і флірт,

сторожкі амазонки сухої землі

п‘ють горілку і членствують в комсомольськім активі.

Отже, все як було, всюди сталість часів,

йде саджання картоплі й дозрівання потенції.

Заплювали автобус діти синіх степів,

а на хвилях чадної гарячої течії

зависає надірваний блюзовий спів.

Це занепад епохи, це п‘янкий декаданс,

захмелілі ковбої, комуністи і фермери

заселяють уперто слобожанський Клондайк,

в рурі степу зникає травнева вода,

й цвинтарі переповнено нічними химерами.

Все прямує вперед і автобус згори,

мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

його нутрощі повняться спинами риб,

бруд луски і кісток уповільнений скрип –

це і є громадяни – покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт –

ця країна загиджена ними по вінця,

я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,

я прямую німим лабіринтом степів,

а навколо доконує хвора провінція.

самогубці

№1 (той що повісився)

скрипаль-іронія

смичком леза

торкнеться струн твого сухожилля

хай простір наповниться

червоним розквітом

мелодії твого єства

і полісмен занесе до протоколу:

сталевий шлагбаум

перекрив шлях для руху трамваїв

рейками твоїх судин

гільйотина спрацювала

і голова твоєї руки

важко впавши покотилась

холодною бруківкою

тіло ж руки

мов зрубаний півень

продовжувало битись в конвульсіях

але тебе

то вже стосувалось

щонайменше

№2 (той що повісився)

ось дивись –

ти виснеш якимось

тропічним фруктом

що вже устиг

ледь підгнити

або ж

електричною лампочкою

в нутрощах якої

поміж затихаючих

молекул б‘ється

маленька муха

переляку

чи інакше

звиваєшся черв‘яком

на гачку

власної смерті

вилискуєш сережкою

в її вусі

гидко дивитись

як осунулась

десятиповерхова

будівля твого тіла

лише нігті

на руках і ногах

продовжують повільно

рости

і врешті якийсь селекціонер

розламавши тебе мов яблуко

навпіл

побачить твої легені –

вагітні останнім повітрям

№3 (той що розбився)

дах бачиться згори

фотонегативом чорного квадрата Малевича

надворі ніч то й не дивно

що дахами снують сновиди

в пошуках п‘ятого виміру

прусаки як і люди

хворобливо переносять висотні умови

тож на даху їх зовсім немає

дрібний щебінь нагадує часи

коли навколо буяв океан

він відступив а натомість

з-під води оголився білий острів даху

і вже черговий сновида

відчуваючи в порожнечі колишню міць води

стрибає вниз

№4 (той що втопився)

і коли ти поглянув назад

твої сліди ще трималися на хвилях

мов померлі риби

дорога була занадто довгою

повільно

мов ніж у масло

ти почав опускатися

під воду

і паралельно тобі

йшли на дно

свинцеві злитки

твоїх слідів

лише розчепірившись

на тонкій плівці води

тримався поверхні

набряклий

вишневий хрест

що чимось

нагадував щоглу

затопленого корабля

+ + +

За хвилину до того, як випаде дощ,

ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском

ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж

твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,

відчувають смак їжі за мить до годівлі,

так солдат, що за хвилю повинен загинути,

відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з‘явишся ти, –

я тебе передчую.

+ + +

Були дощі.

Потім їх не стало.

Відходили важко, немов помирать.

Зі старого під‘їзду крізь розбиті двері

вийшов рожевий де*енерат.

Біла льоля.

На грудях дзвіночок.

А що треба ще для гарного хлопця?

Вдень лазив смітниками а ввечері виходив

кланятись рожевій маковині сонця.

Вночі блукав

глухими степами,

вперто бився в місячнім промінні,

ротом мух на льоту відловлював,

щодня вдосконалюючись у власному вмінні.

На ранок повертався

в порожнє місто –

як завжди, веселий, як завжди, в дусі,

ніс яскраву квітку будяка

своїй коханій рожевій бабусі.

Ось і гаразд,

ось і ідилія –

бабуся й онук, і хвилини пройдені,

і в тиху кімнату крізь жовті гардини

сипало сонце свої рожеві промені.

+ + +

к. х. б.

Тарас Григорович Шевченко

зітхнув поважно й непричетно

дістав годинника старого

і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом

в пивницях пиво пив імлисте

стріляв цигарку в перехожих

такий живий такий несхожий

дівчата парфумами вкриті

просили в нього закурити

їм отвічав не вельми чемно

Тарас Григорович Шевченко

він врешті втік із цього міста

він зник із сяючого місива

і в черешневій квітній піні

його зустріли перші півні

1992

каменефілія

найкраща жінка біла стінка – хай буде

вона стоїть і ти її відчуєш погляд

тендітна стримана мовчазна панна будда

сама цнота лиш крапля жару десь насподі

вона хітлива і п‘янка

її сприймання

ще сторожке та вже коханням рухи повні

вологий сплав її єства горішня манна

що гасить всі твої думки мов тепла повінь

вже оплітає забуття мов павутина

самотність душ самотність тіл така дражлива

впаде на лан твоїх аскез сумна і плинна

невимовлених почуттів химерна злива

і тільки думка вічне хвилювання

ці камені і ці розлогі віти –

вона як ти спізнала мить кохання

заради цього варто скам‘яніти

+++

fucking fucking fucking rain

fucking rain stands bellow ukraine

yeah-yeah independent forever

yeah-yeah my president is champion

let‘s sing together

let‘s sing together

every time after eating

боротьба – непомітна на перший погляд –

що випробовує на міцність сумління і совість

боротьба що веде за собою маси пікети і юрби активних демонстрантів

боротьба що ставить під сумнів твою соціальну позицію

твоє відмежування від організованого спротиву

боротьба що розриває серця холодить душі висушує сльози

боротьба яка через свою шкідливість

вчасно оплачується вітамінами молоком і джемом

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: