Сергій Жадан - Вибране (поезія) (сторінка 3)

Втіха – доволі поважний набуток

в нашому віці. Падає сніг.

Падає сніг. Все віджито й забуто.

Непереможно, легко, розкуто,

на ліхтарі, на міста, на вогні.

 

1994

 

Варшава

 

З травневих верлібрів, дощів і полюцій

мизавжди виходимо якось миршаво.

Дитинко, ми наслідки цих революцій,

поглянь, як нам світить зогнила Варшава.

Бо сонце щоночі тіка до Європи,

бо привид страху ще блудить тілом.

Дитинко, отут чи навряд що поробиш,

якщо це бажання ще не відлетіло.

Бо маєм лиш воду з долоні випиту.

Зростають цвяхи поміж пальців предтечі.

І патологічна відсутність Єгипту

унеможливлює спробу втечі.

Це, певно, посіяна в нас ущербність –

потреба шляху, до якої звикли.

Тому безпроблемно сприймаються щебінь,

розбиті дороги й старі мотоцикли.

Попереду нас не чекають, дитинко,

зневага батьків чи народна пошана.

Хоч завжди існує кінцева зупинка,

повір, що навряд чи то буде Варшава.

Бо, розумієш, ці зіпсовані крани

не відповідають за воду пролиту.

Ти мітиш йодом отримані рани,

ти сонно читаєш нічну молитву:

Зійди, освято, на все, що робили,

на все, що значили нечутним ліком…

Мої долоні, мов дві рибини,

спрагло тиснуться до мокрих вікон.

 

+ + +

 

Якось-таки ти виріс в цій шпарці поміж держав,

притулків, монархів, анархів, жидівських громад, республік,

стримуючи зубами язик, щоби не так дрижав,

ти завжди сприймав спілкування передумовою куплі –

продажу свого ближнього, тож за першої нагоди

наважився позбутися пут, котрими тебе в‘язали,

тобто змінити провалля Сходу, серед якого вижити був не годен,

на збудовані значно західніше залізничні вокзали.

І потім, підстрелений на кордоні, ти, що вже мав потонути давно,

все ж тримав у пам‘яті небо, котре здавалося чистим,

і надійно сховані золоті червінці, які тягнули на дно,

зводячи на пси твій потяг вирватися за межі Вітчизни.

Власне, це був, скоріше, заплив, аніж втеча.

З обох берегів лише прикордонники, затримавши хід,

дивились, як повільно тебе розвертала течія,

ніби церкву, - головою на Схід.

 

Цитатник

 

В почині завжди є процес

твого народження. І це –

суттєвий крок до заморок

життя. Під владою зірок

вже наростає твій процент,

що зменшує твій строк.

Та разом з тим це та пора,

коли виходить на-гора

твоя залежність від умов

народження. І ти, немов

сліпий, не здатен вибирать

поміж вітчизн і мов.

Тому твоя вітчизна – це

твоє тавро і твій кацет,

чий прояв є надміру злим,

бо туго стягнено вузли,

і хоч гидке твоє лице,

та мусиш бути з ним.

Вітчизни – різні. І твоя,

на жаль, не з кращих. Все ж не я,

так інші цей сприймають край

з утіхою. Тож, хоч тікай,

“любов к отчизні” в цих краях

завжди була за кайф.

“Любов к отчизні” є слова,

з яких повинен випливать

життя людського вічний сенс,

хоч як на мене спосіб сей

кохання плідно убива

саме поняття “секс”.

Вітчизна це, скоріше, звір,

тому, якщо ти маєш зір,

на нього пильно озирнись:

любов до нього – шлях униз.

У цьому випадку, повір,

чесніше онанізм.

Вважай, тобі не повезло,

бо здавна згублене весло,

яким би вигріб ти звідсіль.

І це була б розумна ціль,

бо громадянство тут є зло,

що роз‘їда, мов сіль.

Країна ця – великий гріх

людей і Бога. Наш поріг

навряд чи подолать кому –

він неприступний, ніби мур.

І це нагадує скоріш

не дім, але тюрму.

У тому сенсі, що таки

ти звідси міг би утекти.

Проте – за чим? Щоб десь вночі –

і побивайся, і кричи

в надії марній зішкребти

лілею на плечі.

Простіше вірити, що ти

сидиш в оточенні води

або пісків, їх не пройти,

тому кордон – кінець мети,

де розбудовано пости

і зірвано мости.

І це об‘єднує народ,

підтримує нейтральність вод

і невгасимий блиск в очах.

Суспільству ж прагнеться вбачать

в усьому цьому вищий код

ментальності. Хоча,

на перший погляд, їх не є –

подібностей, чий сплав дає

основу єдності, але

єднання є, хоч і мале.

Наприклад, сонце, що встає,

чи спільний туалет.

Крім того, може об‘єднать

розмитий шлях, відсутність дна.

Потопи, струси чи вогонь –

це об‘єднає будь-кого.

І можна, зрештою, додать

фольклор і алкоголь.

Тепер ти знаєш, де ростеш,

тим більше – з ким. Уважно стеж,

як неба згорнено сувій,

як простір біль тамує свій,

як насідає дикий степ

і порожніє світ.

Хоча, здавалося б, речей

та явищ – тьма. Та все тече

і змінюється, біжучи

від нас, мабуть, не без причин.

Тож речі тануть нам з очей,

мов стравлені харчі.

І не втішає навіть те,

що виробництво їх росте.

Всі речі поглина земля,

і це наводить переляк,

та вартість кожної, проте,

не збільшує ніяк.

Але на берегах Ріки

Життя є речі більш тривкі.

Насамперед – існує час,

й тому, хто все це поміча,

спада на думку, що роки

є плинні, мов сеча.

Іще існує відчуття,

що все гаразд, та до пуття

це відчуття ні я, ні ти

в собі не можем віднайти,

тому сприймаємо життя

з відсутністю мети.

Існує небо, а затим –

десяток-другий перспектив,

копа означень, сотні назв,

освіта рас, злягання мас,

і Бог, що в межах самоти

охороняє нас.

І смерть – косою чи серпом

врізає віку нам обом,

і мста – густа, мов тінь хреста,

між нами вперто вироста,

і давить соляним стовпом

небесна висота.

 

Поруйнування Єрусалиму

(Лицарська поезія)

 

Лицарство прагне воєн.

Лицар вдягає збрую,

важчу за нього вдвоє,

що, власне, його не турбує.

Лицар кохає неню,

має право на працю –

відрубувати полоненим

руки, ноги чи яйця,

робити замахи, змови,

ставити церкву шпилясто.

Натомість, не має змоги

займатись, наприклад, блядством

на службі, або в гешефті

кохатись. Лицарю гоже

минати спокуси дешеві,

на царство чекаючи Боже.

Лицар людина вільна.

Попри можливі страти

постійно встряє у війни,

щоби надерти сраки

маврам, чи пак арабам.

Залізом прикривши сподні,

лицар прямує радо

на Схід, за гробом Господнім.

Де-небудь в країні теплій,

на прю стаючи, мов до праці,

він потерпає в пустелі

від спраги та мастурбацій.

Молитву співаючи Богу,

в‘їжджає врешті в долину.

Тримає вперто облогу

під стінами Єрусалиму.

Далі – питання часу.

А час приносить утіху –

в місті вмирають часто

настільки, наскільки й тихо.

Дохнуть, мов зловлена риба,

слабнучи від нудоти.

Ще деякий час потрібно

тримати облогу, аж доки

місто відчує втому.

Лишаться лише каліки.

В місто ввійти, а потому

чинити розбій, оскільки

життя, воно як намисто –

не варто шукати початок.

Три дні грабувати місто,

або *валтувати дівчаток

чи хлопчиків. Справа смаку

та досвіду. Лицар має

свободу вибору. Мапу

роздерто. Знамено має

на вітрі. Ясніють далі.

Та лицаря в самий розпал

посеред мертвих кварталів

раптово проймає розпач.

Тож лицар скидає лати

і лицарю перед Богом

глибоко поїбати

щодо наслідків цього.

Його ридання гарячі,

він гнеться під часу плином,

і повзає навкарачки

спаленим Єрусалимом.

Кигиче, Месію кличе,

сипле прокляття й погрози.

І сірим його обличчям

стікають брунатні сльози.

 

1993

 

+ + +

 

Будда сидів на високій могилі,

Будда споглядав будяків цвітіння.

Навколо степи і баби похилі,

й країна – спорожнена тиха катівня.

Старий адвентист між мандрованих дяків

або ж дяків, хоч яка в тім різниця?

Чумацькі шляхи, жебраки, повні дяки,

що спустять твої мідяки по пивницях.

Будда відпустив оселедця по плечі,

читав бароккові євангельські мантри,

водив за собою зграї малечі,

в корчмі заливаючи про власні мандри.

Хоробрий Будда зупиняв ординців,

лякаючи пеклом, обіцяючи карму,

і знову з бабами сидів наодинці,

дивився на степ, мов на згублену карту.

Похилий Будда забирався в дзвіниці,

дивився на степ і молився на сонце –

великий і грішний, чистий і ниций,

забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,

розгублено навстіж розкинувши руці.

І баби, мов коні, під спекою в милі

іржали до сонця в журбі та розпуці.

 

+ + +

 

Це просто день, що врубується в простір.

Це просто день – весь твій, мов “аусвайс”.

Це під оркестру скрип невдалий зростом

танцює бомж подібне щось на вальс.

Брудні платформи, потяги і пиво,

і привокзальний збуджений майдан,

де в електричках гамірним напливом

зника чергова доза громадян.

Де доокола на дахах похилих

шумливо-гучно всілися граки –

трибуною втамовують як хмільно

танцює Харків – місто байстрюків.

Це просто день, що розчинився в зливі.

Був просто день за смугами дощів.

І голуби – сполохані й лякливі –

блакитні душі вмерлих тут бомжів.

 

+ + +

 

Диск вечірнього сонця блазнювато навис

над обдертим автобусом, що прямує між прерії,

слобідських поселенців запилений віз

підповзає під небо без валіз і без віз

в ці зі Сходу ворота, навіть ні, краще – двері.

Тут суцільні пустелі, тут золото й хліб,

темношкірі мулатки – безсоромні і хтиві,

перетравлюють спирт майже так, як і флірт,

сторожкі амазонки сухої землі

п‘ють горілку і членствують в комсомольськім активі.

Отже, все як було, всюди сталість часів,

йде саджання картоплі й дозрівання потенції.

Заплювали автобус діти синіх степів,

а на хвилях чадної гарячої течії

зависає надірваний блюзовий спів.

Це занепад епохи, це п‘янкий декаданс,

захмелілі ковбої, комуністи і фермери

заселяють уперто слобожанський Клондайк,

в рурі степу зникає травнева вода,

й цвинтарі переповнено нічними химерами.

Все прямує вперед і автобус згори,

мов блискучий акваріум, висвітлюють промені,

його нутрощі повняться спинами риб,

бруд луски і кісток уповільнений скрип –

це і є громадяни – покірні й безкровні.

Людолюбство й ненависть, ковбаси і спирт –

ця країна загиджена ними по вінця,

я сприйняв, я змирився, затих і стерпів,

я прямую німим лабіринтом степів,

а навколо доконує хвора провінція.

 

самогубці

 

№1 (той що повісився)

 

скрипаль-іронія

смичком леза

торкнеться струн твого сухожилля

хай простір наповниться

червоним розквітом

мелодії твого єства

і полісмен занесе до протоколу:

сталевий шлагбаум

перекрив шлях для руху трамваїв

рейками твоїх судин

гільйотина спрацювала

і голова твоєї руки

важко впавши покотилась

холодною бруківкою

тіло ж руки

мов зрубаний півень

продовжувало битись в конвульсіях

але тебе

то вже стосувалось

щонайменше

 

№2 (той що повісився)

ось дивись –

ти виснеш якимось

тропічним фруктом

що вже устиг

ледь підгнити

або ж

електричною лампочкою

в нутрощах якої

поміж затихаючих

молекул б‘ється

маленька муха

переляку

чи інакше

звиваєшся черв‘яком

на гачку

власної смерті

вилискуєш сережкою

в її вусі

гидко дивитись

як осунулась

десятиповерхова

будівля твого тіла

лише нігті

на руках і ногах

продовжують повільно

рости

і врешті якийсь селекціонер

розламавши тебе мов яблуко

навпіл

побачить твої легені –

вагітні останнім повітрям

 

№3 (той що розбився)

дах бачиться згори

фотонегативом чорного квадрата Малевича

надворі ніч то й не дивно

що дахами снують сновиди

в пошуках п‘ятого виміру

прусаки як і люди

хворобливо переносять висотні умови

тож на даху їх зовсім немає

дрібний щебінь нагадує часи

коли навколо буяв океан

він відступив а натомість

з-під води оголився білий острів даху

і вже черговий сновида

відчуваючи в порожнечі колишню міць води

стрибає вниз

 

№4 (той що втопився)

і коли ти поглянув назад

твої сліди ще трималися на хвилях

мов померлі риби

дорога була занадто довгою

повільно

мов ніж у масло

ти почав опускатися

під воду

і паралельно тобі

йшли на дно

свинцеві злитки

твоїх слідів

лише розчепірившись

на тонкій плівці води

тримався поверхні

набряклий

вишневий хрест

що чимось

нагадував щоглу

затопленого корабля

 

+ + +

 

За хвилину до того, як випаде дощ,

ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском

ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж

твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,

відчувають смак їжі за мить до годівлі,

так солдат, що за хвилю повинен загинути,

відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,

розпізнаю сьогодні поміж плачу я.

За хвилину до того, як з‘явишся ти, -

я тебе передчую.

 

+ + +

 

Були дощі.

Потім їх не стало.

Відходили важко, немов помирать.

Зі старого під‘їзду крізь розбиті двері

вийшов рожевий де*енерат.

Біла льоля.

На грудях дзвіночок.

А що треба ще для гарного хлопця?

Вдень лазив смітниками а ввечері виходив

кланятись рожевій маковині сонця.

Вночі блукав

глухими степами,

вперто бився в місячнім промінні,

ротом мух на льоту відловлював,

щодня вдосконалюючись у власному вмінні.

На ранок повертався

в порожнє місто –

як завжди, веселий, як завжди, в дусі,

ніс яскраву квітку будяка

своїй коханій рожевій бабусі.

Ось і гаразд,

ось і ідилія –

бабуся й онук, і хвилини пройдені,

і в тиху кімнату крізь жовті гардини

сипало сонце свої рожеві промені.

 

+ + +

 

к. х. б.

Тарас Григорович Шевченко

зітхнув поважно й непричетно

дістав годинника старого

і рушив повагом в дорогу

він йшов врочисто тихим містом

в пивницях пиво пив імлисте

стріляв цигарку в перехожих

такий живий такий несхожий

дівчата парфумами вкриті

просили в нього закурити

їм отвічав не вельми чемно

Тарас Григорович Шевченко

він врешті втік із цього міста

він зник із сяючого місива

і в черешневій квітній піні

його зустріли перші півні

 

1992

 

каменефілія

 

найкраща жінка біла стінка - хай буде

вона стоїть і ти її відчуєш погляд

тендітна стримана мовчазна панна будда

сама цнота лиш крапля жару десь насподі

вона хітлива і п‘янка

її сприймання

ще сторожке та вже коханням рухи повні

вологий сплав її єства горішня манна

що гасить всі твої думки мов тепла повінь

вже оплітає забуття мов павутина

самотність душ самотність тіл така дражлива

впаде на лан твоїх аскез сумна і плинна

невимовлених почуттів химерна злива

і тільки думка вічне хвилювання

ці камені і ці розлогі віти –

вона як ти спізнала мить кохання

заради цього варто скам‘яніти

 

+++

 

fucking fucking fucking rain

fucking rain stands bellow ukraine

yeah-yeah independent forever

yeah-yeah my president is champion

let‘s sing together

let‘s sing together

every time after eating

боротьба – непомітна на перший погляд –

що випробовує на міцність сумління і совість

боротьба що веде за собою маси пікети і юрби активних демонстрантів

боротьба що ставить під сумнів твою соціальну позицію

твоє відмежування від організованого спротиву

боротьба що розриває серця холодить душі висушує сльози

боротьба яка через свою шкідливість

вчасно оплачується вітамінами молоком і джемом

 

Сторінка 3 з 3 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 > У кінець >>

Пошук на сайті: