Разом з тим, в цьому кіно обов'язково має бути кримінал, багато злодіїв і спекулянтів, злісних порушників норм соціалістичного співжиття, безумних маргіналів з сокирою за халявою, з ножем у пластиковому дипломаті, з трояндовими шипами в горлі, безліч малолітніх виродків, які йшли стінка на стінку з битими пляшками в руках, які голили собі черепи, аби всі бачили, скільки вони мають шрамів, які випалювали собі на шкірі саморобні татуювання, так потім і ходили — з попсованою шкірою, з незрозумілими пентаграмами, з почуттям гордості й відваги; цей кримінал не повинен викликати депресняків, оскільки має у собі присмак гіркості й розпачу від неможливості до кінця зрозуміти сам механізм перетікання життя навколо тебе, розростання його в природних декораціях, в яких ти, як ти не бийся і не махай своєю битою пляшкою, є всього лише одним із безіменних статистів, котрі проходять екраном, на мить об'ємно фіксуючись в очах глядацької аудиторії, і навіки зникають в чорному річищі титрів. Кримінал у цьому випадку покликаний робити обставини любові й народження більш рельєфними, а обставини смерті — більш темними й загадковими, він є, скоріше, приправою, залишеною в цих сонячних полях для повноцінного смакування деталей, котрими поступово наповнюється твоє існування, і котрі ти для себе починаєш поступово вирізняти з загального — цільного й продуманого — сценарію.
До речі, деталі. Деталі можуть стосуватись головних героїв, наприклад, це можуть бути деталі їхнього одягу, різні жіночі штуки, куплені на чорному ринку, перепродані через треті руки, дивовижні речі жіночого туалету, котрі потім зриваються з героїнь нервовими п'яними руками героїв, встигаючи відбитись у твоїй пам'яті і твоєму персональному каталозі; це можуть бути деталі побуту — строкаті синтетичні килими, на які ставлять домовини з небіжчиками, шкіряні авіаторські куртки, привезені з армійської служби і порізані бритвою в першій же нічній бійці, механічні годинники, жовті пластмасові кліпси, офіцерські паски, патрони з губною помадою, саморобні бензинові запальнички — блискучі, з важким запахом нафти, чорні гострі заколки, які висипаються з жіночого волосся і залітають під сидіння автомобіля, і ніхто навіть не намагається їх знайти в тому темному нічному автомобілі, на тихій автостоянці, поміж розкиданого одягу і справжньої дорослої любові.
Події в цьому кіно мусять розвиватись повільно і послідовно, тут взагалі все продумано і випадкових речей майже немає. Разом з тим подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання і освоєння; їхня рухома, пластична струкгура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоби воно трималось у тебе над головою надійно і твердо, не провисаючи і не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків, вчинки ці багато в чому і пояснюють загальну насиченість сюжету — вони дивні і часто невиправдані, в них присутня надмірна ризикованість та експресія, мої головні герої одружуються з принципу і вішаються з почуття протесту, народжують від невмшня відмовити і кохають від невміння стриматись, вони йдуть на злочини азартно й авантюрно, і люблять свою батьківщину без жодного ідеологічного підтексту, більшість із них молоді й самовпевнені, вони самі розуміють, що випадок дозволив їм народитись у драйвовому місці в дивовижний час, і лише десь на задньому плані з'являються їхні батьки — змучені і досвічені, котрі носять в собі, ніби хворе серце, весь досвід своєї країни, своєї щоденної безкінечної боротьби, що врешті закінчується, але так і не приносить їм бодай якогось заспокоєння.
В цьому кіно мають бути масові сцени, в них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п'яних чоловіків, врешті ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи один одного, співаючи п'яних пісень усе тихішими голосами, о'кей, говорю я, саме так і має бути, дуже добре, стопмотор, в ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна сука не постраждала.
82-й. Агіт-пункт.
Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю — дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, аби відчинились таємні бокові двері, за котрими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють посправжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює.
Я не хочу бути дорослим — я боюсь втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюсь, що, потрапивши до нього, втрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, в своєму теперішньому — восьмирічному — соціальному статусі я користуюсь небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози і тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього шоденного побуту, ритись у шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами і демонами; вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я вже завів на кожного з них персональну справу і відвів кожному з них одиночну камеру в своїй дитячій пам'яті, і що вийти колинебудь із цієї камери, із цієї в'язниці, із моєї пам'яті їм просто не світить — моя пам'ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого — мого минулого, чужого минулого, спільного минулого.
Моя пам'ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний але неспинний рух вперед, рух вгору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці — рухатись вгору, зазираючи у вікна і знаходячись разом з тим на безпечній відстані; моя пам'ять — одностороння, ніхто не помічає коло себе її присутності, ніхто не бачить, як вона обплітає стіну його будинку, пускаючи гостре й надійне ко ріння в западини й тріщини між цеглинами.
He треба було ігнорувати мене, не треба було так зневажливо ставитись до моєї присутності, разом зі мною завжди була присутня моя пам'ять, вона, слід завважити, розвивалась куди швидше й динамічніше, аніж, скажімо, моя сексуальність чи мій патріотизм. Частково вона їх замінювала — і мою сексуальність, і мій патріотизм; великою мірою знання про речі таємні, солодкі й заборонені довгий час сприймалось мною як статевий потяг, мені й тепер більше подобається секс у квамперфекті, аніж у футурумі. Я мав би народитись фетишистом, я ним і народився, просто ніхто мені про це не сказав, а сам я про це дізнався надто пізно — коли вже щось міняти було просто в лом. Те саме і з патріотизмом — коли мені говорять про любов до батьківщини, я, як правило, погоджуюсь, пригадуючи кожного разу якийсь окремий, конкретний випадок любові. 3 такої пам'яті вибратись дуже важко, я надто ретельно й регулярно роблю її інвентаризацію й капітальний ремонт, я боюсь утратити навіть найменші надбання, вирвані мною з боями і втратами в моєму постійному патрулюванні невідомого мені на той час дорослого життя. Просто не треба було мене ігнорувати.