Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.
Частина третя Червоний даун таун
Готель харків
Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.
Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.
У кімнатах готелю харків добре ховати трупи, тут, в його старому корпусі, так багато кімнат і вони такі однотипні, що дирекція поза всяким сумнівом мала би постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватись від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, в барах і офісах, в холодному тілі готелю, котре пам'ятає далекі 50ті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, котрі проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, вже в 90х, зникаючи за держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить? Над ранок, десь між четвертою і п'ятою, в барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки і печально глушать водяру.
Останні кілька днів він наповнений знахабнілими від революційного пориву народними масами, дивною, як правило нетверезою, публікою, котра з ранку треться навколо площі, підтримуючи той чи інший табір, але швидко мерзне і йде грітись в готель, замовляючи собі щось по кабаках чи граючи на автоматах. За всім цим збоку спостерігає мінтовня. Коли заходиш до старого корпусу, відраз> ж натрапляєш на втомлений перемерзлий натовп, революція, навіть в такій софтверсії, як ця, все одно збирає під свої різнокольорові знамена найцікавішу частину суспільства, таке враження, що цілі натовпи безумців і прокажених, принижених і ображених лише чекали на той вікопомний день, коли можна буде вийти нїі нев'їбенний харківський майдан кілька гектарів площею і пообкладати один одного з ніг до голови. Революційний порив, утім, не заважає цій губліці, на кричавшись над нашими наметами, пхатись сюди і сидіти на кріслах у фойє, на сходах з першого по третій поверх, на високих стільцях при стійці бару, кататись угору-вниз ліфтом, створюючи проблеми для персоналу і відлякуючи і без того нечислених у цей час мешканців старого корпусу.
Як на справжню революційну ситуацію, вони надто добре уживаються одне з одним, навіть мордобій носить якийсь істеричнопохмільний характер, так б'ються на кухні в комунальній квартирі, а не на революційних барикадах. Якісь сварки між пенсіонерами, демократичні соплі, маразматичні представники московського патріархату, котрі ходять навколо нас, виганяючи скверну — як на справжню революцію, не вистачає зброї, я ось купив газовий пістолет, віддав його начальнику охорони, але що таке газовий пістолет, це те саме, що купити одноразову запальничку. He вистачає крейсера аврори, так щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хайне всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експорпріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив би собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.
3 цього можна було б зробити кіно. Скажімо, про якого-небудь західного молодого інвестора, котрий приїжджає до холодної, невідомої йому країни, робити бізнес. Його друзі, такі самі західні інвестори, молоді акули імперіалізму відговорюють його — куди ти їдеш, це жахлива безперспективна країна, там на кожному кроці корупція і сифіліс. He говорячи вже про прізвище їхнього президента. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент, його не спиняє. Погано орієнтуючись у чужих умовах, він приїжджає до міста на східних кордонах цієї країни і селиться у старому готелі, в номері з вікнами на площу. Він свідомо вибирає занедбаний старий корпус з облізлими стінами і ненадійними дверима до кімнат, він думає, мене не проведеш, я знаю цих чортових слов'ян, я не дам їм себе обдурити — жодного зайвого цента, мінімум чайових, скромні умови проживання, жодних посередників, усе максимально просто — однокімнатний номер на сьомому поверсі готелю (з вікна видно пам'ятник іллічу, за ним університет, далі все губиться в ранковому тумані), короткий візитдо губернатора (хитро… тип, подарував йому для чогось свою книжку, теж мені — джавахарлал неру, книги він пише), аскетичний сніданок в ірландському пабі, з мінімумом алкоголю, і назад в готель, відпочити перед зустріччю з партнерами. Він відчуває, що атмосфера в місті напружена, що всі говорять про вибори, проте його це мало обходить. Прийшовши до готелю, він падає в ліжко і, здгорнувшись у пропалену в кількох місцях ковдру, швидко засинає.
Прокидається він по обіді від збудженого багато' тисячного дихання за вікном. Підійшовшидо вікна, він дивиться вниз і бачить там 80 тисяч чоловік. Ну ось, думає він — доки я спав, почалась революція.