Скажімо, опера, обліплена кав'ярнями і магазинами, кінотеатром і касами, з майданчиком, на якому скейт-бордери стоять на своїх дошках, ніби олов'яні солдатики на підставках, а старі торчки продають самопальні касети; спогади, які викликає в мене onepa, особливо сумні й ліричні, ясна річ, що це не стосується музики, при чому тут музика, мова йде про речі інтимніші. Скажімо, мої друзі. Серед моїх друзів традиційно не було любителів балету, думаю, навіть не варто пояснювати чому. Балет вони не дивились навіть по телевізору, по-перше, тому що по телевізору балет, як правило, не показують, а подруге — звідки у них телевізор. Справа зрозуміла^ коментарі тут зайві. Але навіть при цій нелюбові, нелюбові, слід завважити, якщо й не принциповій, то у всякому разі послідовній, мала місце одна історія, котра безпосередньо стосувалась балету. Одного разу, році так в 92-му, максимум — 93-му, тепер навіть не пригадаю, ми з друзями мали відбути колективний похід на балет. В рамках, здається, місячника естетичного виховання, чи чогось такого. Буфетом справа обмежитись не могла — на вході був фейс-контроль, до нас, враховуючи рівень нашого естетичного виховання, увага була особлива.
Потрібно було йти. Але, очевидно, з причини внутрішнього спротиву, похід видавався нам недоречним. До балету ми були не готові. Ми сиділи в пивбарі на проспекті Свободи (з наголосом на першому складі, так-так, саме з наголосом на першому складі — до свободи як філософського поняття це не мало жодного стосунку, мова йшла про чехословацького генерала, по-моєму генерала, у будь-якому разі справи це не стосується) і вагались — нас позбавляли вибору, ніхто не питав нас про наше ставлення до місячника естетичного виховання, і цілком даремно, тому що до чого ми мали чітке й принципове ставлення — так це саме до місячника естетичного виховання, але нас затисли в кутку і тримали під прицілом, у віці 18ти років особливо образливо відчувати себе щуром, якого придавили до стінки, погодьтесь. Тим більше, коли ти третю годину поспіль сидиш у пивбарі на проспекті Свободи, і хай це не має жодного відношення до свободи як філософської категорії, все одно образливо. Лишалось півгодини. Конформізм укотре переміг,"ми вирішили їхати. Але це так просто сказати — вирішили їхати. He так вже й легко було в нашому стані зібратись, вийти з пивбару і впіймати таксівку, не так вже й просто було нам у тому розпачливому стані домовитись із водієм, більше того — не так вже й просто було взагалі пояснити йому, куди ми їдемо.
Але деталі зникли в підвалинах пам'яті, а суть лишилась на поверхні — ми доїхали, запізнившись усього на десять хвилин, справи наші йшли все краще. Але марно, марно думати, що будь-який, навіть найменший вияв твоєї продажності минеться даром і не буде тобі зарахований арбітрами матчу! Тільки не в цьому житті. Бо в цьому житті платити потрібно за все, а особливо за конформізм. Бо в цьому житті поміж балетом і свободою завжди потрібно вибирати свободу, навіть якщо це чехословацький генерал.
До залу нас не впустили, передусім через нашого друга Ігорька. Ми всі виглядали не найкращим чином, але нам готові були це пробачити, хоча б із огляду на місячник естетичного виховання вони могли закрити очі на наші заригані джинси і залиті пивом кросівки. Але наш друг Ігорьок, той, котрого ми збирались везти в багажнику таксівки, той, котрого ми забули в таксівці з першого разу, той, зрештою, котрий ішов попереду всіх — у довгому шкіряному плащі, під яким була лише стара біла майка, одягнена навиворіт — цей бар'єр йому не дався. Ще якби майка його, ця його старадобра біла майка, не була одягнена навиворіт, або не цей його дурацький плащ, який він не хотів лишати в гардеробі, оскільки боявся, що його вкрадуть, нам би могли все пробачити і пропустити на балет, рятуючи в такий спосіб смертельно безнадійну ситуацію з нашим естетичним вихованням, якби ж то було так. Але все було проти нас — майка була одягнена навиворіт, плащ скидати наш друг категорично відмовився, нас викинули, навіть не перевіривши квитки. Приреченоми йшли на вихід. Шо, мальчики, уже? щиро здивувались тьоТки в гардеробі. I тут він, наш друг, легким рухом заправив свою майку в джинси, защіпнув плащ на верхній ґудзик, і недбало так кинув — «He мій стиль».
Думаю, тьотки після цього мали повіситись на фанерних декораціях.
Чомусь саме минулого року доводилось бачити всі ці будинки в незвичних ракурсах, особливо близько підходити до них, продиратись всередину, розглядати впритул фарбу на стінах; ніколи до того я не проводив біля них стільки часу, ніколи до того вони не були такими темними й порожніми. Навіть опера була темною й порожньою, тут не продавали більше касет із ролінгами, не було жодного вінілу, все це залишилось десь там — в 92—93му, тут було цілком інакше життя, не менш цікаве, до речі, ніж те, попереднє, але все одно інакше. У всякому разі, зима в ньому була холодною, а повітря — розрідженим.
Ми йшли в цьому повітрі, вночі, чоловік 30—40 і заліплювали майданчик перед оперою агітацією, ми ліпили її куди лишень могли, перегукуючись у темряві. Раптом попереду з'явилась міліція і рушилана нас. Намагаючись триматись разом, ми почали задкувати, вони йшли за нами, витримуючи дистанцію і зриваючи все, що ми перед цим наліпили. Це була навіть не дистанція, це була фора, ті 50 метрів, котрі ти завжди намагаєшся тримати про запас. У нас вони були, у них — ні. їм, я думаю, було гірше.
7. Вологе тіло влади.
Заходиш із бокової вулички, минаєш кпп, на вахті менту говориш, скажімо, що ти кур'єр, тільки не наркокур'єр, що ти кур'єр і приніс кореспонденцію, або що ти приніс піцу, або вигадуєш щось більш ризиковане, скажімо, що ти в комітет по роботі з релігійними фомадами, їм як правило все одно, питаються вони скоріше для порядку, хоча який тут порядок, далі викликаєш ліфт, спокійно, головне спокійно і без паніки чекаєш, доки за тобою автоматично зачиняться двері і все — маєш зовсім небагато часу, аби визначитись із кінцевою зупинкою, маєш всього кілька хвилин, аби зорієнтуватись у цих глухих коридорах і в нумерації кабінетів.
Принаймні найближчі півгодини ніхто шукати тебе не буде, якщо ти, звісно, сам себе не попалиш, не відкриєшся раніше, аніж треба, тоді все буде гаразд. Коридорами влади ходять, як правило, люди впевнені в собі, їх загартовує ця необхідність щоденного проходження пафосними коридорами, застеленими дешевими килимами, вони собі думають — як всетаки здорово все склалось, як правильно: влада, про котру пишуть в газетах і показують по тіві, влада, за котру боряться і помирають, лежить в цей самйй час в сусідніх кабінетах, ось за цими дверима, які я, один із небагатьох, можу легко відчинити. Коридори влади викликають у відвідувачів нездорове почуття запопадливості, це ми з друзями пролазили в місцевий буфет, маючи по сімнадцять років і називак)чись кур'єрами, проповзали в тоді ще доволі пристойну постпартійну, головне дешеву, їдальню, длябільшості ж відвідувачів ці коридори наповнені сакральним духом адміністративного підпорядкування та бюджетної залежності.
Бюджет, ніби грибок, роз'їдає шкіру між пальцями громадян, примушує їх нервувати і плакатись клеркам, які в цей час незворушно дивляться відвідувачам в очі, ховаючи руки під стіл. Всі вони пов'язані, всі вони тримаються один за одного, їм потрібна ця гра у владну вертикаль, із її бюджетним наповненням і комунальними службами — відвідувачам потрібне відчуття системи, відчутгя пальців на своєму горлі, їм завжди зручніше випорожнюватись у громадських туалетах у чиїйсь присутності, у них від цього краще працює шлунок; клеркам натомість необхідне щоденне підживлення шлунковими соками електорату, підключення до його нервової системи, клерки, мов польові гризуни, риють свої кілометрові нори на сонячних угідцях матеріального забезпечення та соціальних гарантій, подивись уважно — за твоєю спиною завжди стоїть клерк і лише чекає зручної миті, аби залізти до тебе в кишеню і витягти звідти всі мідяки, всі фісташки й ключі від поштової скриньки, всі презервативи і візитні карточки твоїх дилерів, все, що ти тягаєш місяцями в безрозмірних і безборонних кишенях свого пальта, клеркові підійде будьщо, його щуряча натура потребує не стільки матеріальної компенсації за своє цілодобове полювання на твої кишені, скільки простої моральної сатисфакції, клеркові потрібно витрусити з тебе твоє внутрішнє життя, мов кишки із риби, витрусити і напхати всередину, ніби лисхя капусти, повістки і формуляри, бюлетені і довідки, пресрелізи й телефонні рахунки, аби ти спробував усе це перетруїти і не зміг, здохнувши у коридорах влади від завороту кишок.