Anarchy in the ukr – Сергій Жадан

I ось минає десять років, як скінчились усі самопальні концерти, як сюди провели нормальне метро, після чого сюди більше ніхто не приїжджає, і я випадково знову потрапив до цього палацу культури, дивна ситуація — мені потрібно було саме провести концерт, і все було б добре, за винятком невеличкої деталі — не було залу. Я не буду говорити зараз про опозиційні акції, про переляканих директорів, про йобнуте суспільство, котре боїться саме себе, оскільки, ну, що тут говорити, ви і так все знаєте, але проблема ускладнювалась тим, що концерт мав відбутись о сьомій вечора сьогодні, принаймні так було написано в афішах. О дванадцятій дня залу ще не було.

I тут я згадав про старийдобрий палац культури, як же так, подумав я, там ще за совка відбувались фантастичні за своєю асоціальністю речі, там ще в ті далекі часи, коли велика машина лише почала робити перші збої, панк переміг кінцево і незворотньо, не може бути, аби мене в цей зал не пустили тепер, саме вони зобов'язані це зробити, хоча би з огляду на наше спільне минуле. Я поїхав туди, нам було що висунути одне одному в якості звинувачень, скільки разів мене виставляли з цього залу охоронці, одного разу мене ледь не прибили тут за те, що я нібито кинув у переповпений зал запалену петарду, і хоч скільки я не говорив, що це не я, мене все одно ледь не прибили; скільки разів мене скидали зі сцени разом із музикантами, за яких я встигав схопитись, одним словом — якщо я й міг десь знайти порозуміння, то саме тут. Я зайшов усередину — перший поверх займав салон меблів, крім цього був кабак, ще якісь салони й магазини, збоку знаходився занюханий секондгенд. Гашишом більше не пахло, залишився лише запах туалету, дух совкової параші, який не зник звідси разом із рокнролом, в'ївся у стіни, в'ївся в секондгенд. Я розвернувся і поїхав назад.

Подібна історія трапилась і з палацом піонерів. На початку 90х тут репетирували друзі нашого спільного знайомого Німця. Німець тусувався відразу по кількох фронтах, поєднуючи на своєму життєвому шляху такі, здавалося б, несумісні речі, як пангерманізм (ну, це можна було списати хоча б на його поганяло) і українське народне поганство (а ось це вже ні на що списати не можна було, молодість, молодість, дорогі брати і сестри, що тут скажеш), і його друзі з палацу піонерів якимось дивним чином теж намагались у своїй творчості ці речі поєднати. Німець про них багато й захоплено розповідав, проте знайомити боявся, він мав гіркий досвід і чітко знав собі таку річ — якщо не хочеш втратити друга, ні з ким його не знайом. 3 бабами в нього була та сама ситуація, себто ситуація в нього була, а баб якраз не дуже.

Я добре запам'ятав із тих часів його захоплені розповіді про палац піонерів, як про таку собі гавань, до якої спливаються натомлені життєвими бурями українські народні погани, де на них завжди чекає тепла родинна зустріч — спирт в залізних кружках, на вибір різна фармацевтика, драп, тьолки і міньєт у жіночому туалеті, ну, як зазвичай і водиться серед поган, я підозрював, що десь воно не все так, як він розповідає, але що мені було до того — в якийсь момент нам довелось разом із Німцем переживати безкінечну затяжну осінь, ми спали в партійному офісі однієї правої партії, в колишній душовій кімнаті, місця там було саме стільки, аби двоє брудних тінейджерів, не скидаючи, ясна річ, одягу, могли розміститись спина до спини, лікоть до ліктя — на пакунках із фашистською літературою, поклавши в голови власні светри, викинувши в коридор власні черевики, тому що, по-перше, не було місця, а подруге — повітря, ми спали в душовій кімнаті, з вирваними зі стіни кранами, з сірими кахляними стінами, гріючи своїми тілами вогкі пачки газет, з надрукованими в них героями вермахту. Герої були холодними, фашизм не сподобався мені відразу.

Палац піонерів знаходився зовсім поруч, як жорстоке заперечення усіх наших дитячих наївних уявлень про світ — саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити — це лишитись, лишитись раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, котрі пахли нічними страхами і типографським свинцем.

9. Станція метро смерть.

Знаєш, що це? запитав він, показуючи на шов у стіні.

Що? Це аварійні двері, на випадок бомбардувань.

Ти знаєш, що наші станції метро розраховані на бомбардування?

Ну, здогадуюсь. I не просто на бомбардування, додав він, уразі атомного бомбардування тут теж можна буде пересидіти.

Ну, це навряд чи, засумнівався я.

Можна, впевнено сказав він, всі спустяться до підземки, зачинять за собою оці ось свинцеві двері і сидітимуть тут до кращих часів.

Довго сидіти доведеться, сказав я.

Але, в принципі, погодився він, це лишає хоча б якусь надію.

Неважко здогадатись, що наші міста приховують у своїх утробах, на своїх тілах безліч додаткових при ладів і важелів, придивившись уважно до знайомої архітектури, ти з подивом починаєш розрізняти невідомі тобі раніше підземні переходи в неочікуваних місцях і пожежні драбини, котрі виводять на артилерійські майданчики. Місто змушене вміти оборонятись, навіть за мирних обставин воно повинне боротись за власне життя, що вже говорити про атомні бомбардування. Ці несподівані знання про таємні механізми в міських комунікаціях позбавляють надовго спокою і усталених поглядів на давно знайомі речі. Підземка, довга харківська підземка, в котрій так добре грітись у грудні, вже не видається безпечною та безтурботною, раптово на стінах її станцій проступають жахливі хірургічні шви, за якими ховаються аварійні двері, за якими чекають свого часу бестії в коридорах, інфіковані тварини й земляні птахи, котрі давно вже не вміють літати та й не мають де, якщо вже на те пішло.

Нізащо не спущусь до підземки у випадку боійбардування, вже наперед знаю, чим це закінчиться, нічого хорошого тут чекати не слід, варто згадати хоча б берлінську підземку 45го, дбайливо затоплену вкінець розваленим режимом. Надмірна, нікому не потрібна фактурність подібних сцен, про що вони думали, запускаючи воду до тунелів із вагонами? Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт й існує, якщо я все вірно розумію, але населення на центральних станціях Берліна, їм це для чого, такі речі добре знімати в кіно, там головний герой, на бравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції, в касовому дорогому кіно йому це безперечно вдалося б, він пробивається крізь чорний, такий безкінечний на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами, він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити, він пропливає повз порожні вагони, зазирає у вікна, розглядає на стінах схему ліній метро, щоби не збитись, бува, в цих крижаних підземних водах і не запороти бюджет фільму, зрештою, коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски і за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки.

Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитись водою і врештірешт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла і життя, де лежить холодне каміння, і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах. Якщо вже ти спускаєшся вниз, стаєш на ескалатор, маючи на меті перечекати тут, на глибині, погані часи, подумай про інші варіанти, можливо краще було б залишитись на поверхні, записатись до пожежної команди, отримати оброблений спеціальним розчином костюм і чергувати на даху найвищого в місті будинку, виловлюючи запалювальні бомби і гасячи їх у відрах із брудною водою, можливо, варто було б залишитись там, просто під небом, стояти на пожежній драбині, вдивлятись у наповнене драконами небо і захищати від окупації свій персональний даун таун.

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: