Anarchy in the ukr – Сергій Жадан

He можна врятуватись у темряві, рятуватись потрібно ближче до світла, до свіжого повітря й зеленої трави, серед зеленої трави рятуватись взагалі одне задоволення, це тобі не катакомби посеред міста, з галереями і довгими переходами від однієї станції до іншої, на перший погляд вона справді затишна, ця підземка, прохолодна влітку і тепла восени, вдень завжди наповнена людьми, вночі тут нікого немає, лише ходять прибиральники в брезентових фартухах і догими шлангами змивають зі сходів трояндове листя і свіжу кров, коли виходиш із останнього потягу й підіймаєшся вгору, брудні потоки цієї води біжать тобі під ноги, ніби там, нагорі, почався теплий травневий дощ, такий бурхливий, що каналізація не встигає вібрати в себе таку кількість вологи, забивається стеблами троянд, рекламними листівками і розмоклою солодкою ватою, вода підіймається, заливаючи хідники і площу, і зрештою зрушується в метрополітен, спочатку нетривкими чорними струмками, котрі обриваються на півдорозі, потім більш упевненими хвилями, змиваючи внизу, в переході, лотки з пресою, потім суцільним кришталевим потоком наповнюючи порожнини метрополітену, як ртуть наповнює градусники.

Мені завжди видавалось, що підземка має здатність вбирати в себе тіні й голоси, постаті й життя, вона відкрита для цього, одного разу, зайшовши сюди, спустившись на саме дно, ти вже не зможеш повернутись назовні, ти загубишся на одному з перегонів, так і не доїхавши до потрібної тобі станції, я навіть думаю, що там вони всі й знаходяться — всі, хто раптово зник із цього життя, випав із нього несподівано й незакономірно, підземка ховає в собі їх усіх до кращих часів, до потрібного моменту, коли вони врешті наважаться повернутись назад, на поверхню, в свій червоний даун таун, в котрому вони не змогли одного разу вижити.

Продовження цього життя цілком може відбуватись у вагонах метрополітену, на станціях і переходах; спускаючись щоранку під землю, проходячи під браму, на якій свого часу висіла велика металева голова Фелікса, ти навіть не знаєш, з ким тобі доводиться їхати в одному напрямку, більше того — ти навіть не здогадуєшся, що напрямки у вас різні, попри те, що ви їдете в одних вагонах. Світ мертвих дихає з тобою одним повітрям, не удавай, що ти цього не помічаєш, це лише справа часу, одного разу ти прийдеш сюди і тобі охоче поступляться mjctom, ти навіть не помітиш, як це станеться, просто ввійдеш сюди і залишишся до кращих часів.

Кожен шов у стіні, кожен знак, виведений на пожежних кранах і каналізаційних люках, кожне оголошення, котре лунає під високими склепіннями станції університет, наповнені відомостями про іхнє пересування твоїми маршутами, ваші маршрути весь час перетинаються, до того ж перетинаються вони в найбільш спокійних і людних місцях, десь саме тут, в районі площі, де багато сонця й повітря, де всі ви перетинались за життя, тож природньо перетинатись тут і після смерті, тим більше, що особливої різниці, як виявляється, немає — для всіх вас, і тих хто пішов, і тих хто залишився, існує єдиний метрополітен, з трьома лініями руху, з кількома десятками зупинок, з переходами і підземними депо, з єдиною системою пропуску, котрої не можна уникнути, як не старайся. Я можу собі уявити, як вони повернуться, це станеться скоріш за все влітку, найімовірніше у серпні, так — у кінці серпня, сухого і сонячного серпневого ранку, о 5.30, з першим потягом, двері відчиняться, і звідти почнуть виходити вони всі — всі, кого ти пам'ятаєш і кого вже встиг забути, всі, кого тобі не вистачало і чиєї появи ти так боявся, з ким ти час від часу перетинався там, унизу, навіть не здогадуючись, що вони, на відміну від тебе, там і лишаються, вони будуть виходити в тепле серпневе повітря, в свіжий харківський ранок, в довге розмірене життя, наповнюючи його своїми голосами, своїм диханням, своєю присутністю, своєю смертю.

10. Південний бік півночі.

Центральний вхід залізничного вокзалу, сходи з колонами, традиційне місце зустрічі веселих і відважних мандрівників, котрі до мовляються зустрітись тут, аби не блукати залами очікування чи довгими безкінечними перонами цього потужного залізничного вузла. Усміхнені лиця туристів, суворі потиски чоловічих долонь, радісні жіночі голоси, наплечники й спальники, нарешті всі збираються, дружньо підсміюються над тим, хто запізнився, компанія закидає на плечі рюкзаки і, пройшовши через зал, виходить на першу платформу, знаходить свої місця, потяг повагом рушає, лишаючи на пероні збудливий запах подорожі, небезпеки і відваги. Потяг зникає за далекими семафорами, але життя вокзалу не завмирає ні на секунду, він і далі працює на повну потужність, дихаючи в унісон із сотнями робочих дихань, дихань працівників сталевих магістралей, котрі забезпечують злагоджений і безперебійний ритм життя залізниці, забезпечують довгу безтурботну подорож усіх веселих мандрівників цієї країни.Червоне сонце перелітає через будівлю вокзалу, дворовим фуубольним м'ячем стрибає по платформах і, заспокоїйшись, викочується кудись на захід.

Кількаденні переїзди, без води й сну, зависання на безіменних станціях, чорний голод нічного плацкарту, чорна вода залізничних перегонів, вигорілі від сонця й водки душі провідників, криваві очі пасажирів і знищені комунікації — я люблю залізницю, я люблю її настільки, що можу писати про неї книги, мої книги про залізницю були б сповнені числеиих прикладів із реального життя, головні герої цих книг відзначались би дивовижною витримкою і впертістю, вони протискались би крізь найщільніші ділянки повітря, крізь найсконденсованіші шматки простору, ці герої помирали б у дорозі, як і належить справжнім героям. Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне рухатись, рухатись уперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча би для того, аби перевірити, хто перший не витримає і зіскоче на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, давай, перевір своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця, і яким він буде, цей кінець.

Обличчя, які раптово з'являються за вікном, постаті, котрі знаходяться весь час десь поруч, на відстані витягнутої руки, голоси, до яких ти прислуховуєшся і які не можеш до кінця зрозуміти, очі, якими дивиться на тебе твоє життя, зелені, ледь примружені очі. Жодної мети, жодної причини, жодних наслідків, рухатись, тримаючись дороги, котра підхарчовується твоїм рухом, твоїм безкінечним самодостатнім пересуванням — нізвідки в нікуди, невідому кількість часу в невідомому напрямку з невідомими намірами, чорнийчорний туризм, метою якого є постійна потреба руху — небесний контролер компостує твої квитки, душі всіх святих летять за тобоій, час існує для того, щоби ти його вбив.

Потрапляючи до міста залізницею, ти виходиш крізь високі двері головного залу, післявоєнна сталінська будівля легко здіймається над тобою, виходиш на привокзальну площу, береш таксівку і їдеш в місто, в центральну його частину. Відпрацьований механізм проходження крізь фільтри й чистилища чужого міста передбачає цей вихід із дверей вокзалу, вокзал загалом значить значно більше, ніж здається на перший погляд, хай він викинутий кудись на периферію міської карти, до нього завжди потрібно добиратись, він вимагає певних зусиль, але саме звідси починаються речі найцікавіші й найбільш гіркі, сюди заносить травневим вітром випадкове дике насіння, з якого врешті-решт виростає вся зелень твого світу, в цьому місці заховано всі необхідні тобі слова і словосполучення, ну, саме так — залізницямама, зелене небо над твоєю головою, розірвані словосполучення під зеленим небом.

Близько першої ночі я приніс м'яч. Він ледве тримався купи, типовий розйобаний м'яч, яким довго ганяли на асфальті. Іншого не було. Але, що найгірше, цей теж потрібно було накачати повітрям, інакше у всьому цьому не було жодного сенсу, а потрібно було, щоби сенс був — за нами спостерігало надто багато очей, надто багато залежало від того, будемо ми грати чи не будемо — о першій ночі, при мінус 15, на засніженому майдані. Це був такий собі матч смерті, вірніше, життя. Ми пішли до таксистів. Таксисти були за нас. Ми почали качати, десь на двадцятій секунді м'яч вибухнув. Я б на його місці, чесно кажучи, зробив так само. Ми стояли посеред площі, з порваним обмороженим м'ячем, важко видихаючи з легень рештки тепла, ну і ясно — розпачу нашому не було меж, адже все це насправді й робилося заради футболу, заради того, аби безборонно поганяти м'яча о першій ночі на центральному майдані міста. I що тепер?

Рейтинг
( 1 оцінка, середнє 5 з 5 )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: