4. Масони в побуті.
Ще одне місто-герой, пристанок підліткових мрій і темних пристрастей, що роз'їдають ізсередини совість і сумління його мешканців, близько 40 тисяч населення, чотири середні школи, в одній із них я навчався, церква XIX століття, оббита бляхою, чи як це називається, чорт — церква оббита бляхою, це звучить, відновлений монастир — за часів мого дитинства там стояла військова частина, наприкінці 80х з НДР повернулась родина моїх однокласників-близнюків, їхній тато був офіцером і служив саме в цій військовій частині, чуваки натомість навчались у музичній школі по класу баяна, баян, я маю на увазі музичний інструмент, був у них один на двох, вони добре грали в футбол, багато, як на їхній підлітковий вік, курили, слухали привезений із НДР Accept і розповідали всім про ГСВГ, гесевеге, сини полку, рідкісні засранці були, тато їх регулярно строїв, проте користі з цього було мало; і що тепер — де офіцери? де гауптвахта? де дємбєля і гесевеге? що робиться з нашими збройними силами, релігійний, блядь, дурман; крім чотирьох шкіл є стадіон, банк, контори й елеватори, ну, це вже традиційно, Господь заснував ці містечка й побудував у кожному з них елеватори, давши заповідь, мовляв, чуваки, ось вам елеватори, давайте, хуярте — це все, що від вас вимагається; пам'ятаю якийсь путівник по Луганській області, яка тоді ще нормально називалась Ворошиловфадською, там навіть на обкладинці було зображено вантажівку з пшеницею під елеватором, чомусь врізалось у пам'ять, хліборобні райони, наповнені збіжжям і молоком, парадайз для всіх фашистських загарбників; так, поїхали далі — кілька кінотеатрів, гуртожитки петеу, ремонтний завод, залізничний вокзал.
На вулицях багато піску і абрикосів, абрикоси падають в пісок, їх навіть не підбирає ніхто, цілі вулиці, засипані абрикосами, так і дивишся, аби не наступити на них і не зробити боляче. 3 видатних громадян, якщо не рахувати парт та госпактиву, можна згадати божевільного письменника Гаршина, який тут невідомо чим займався, але відомо як скінчив. Свого часу Старобільськ навіть був столицею Радянської України — в 43му, коли совки рухались на Захід, він був одним із перших визволених українських міст, ясна річ, що за військовими частинами сюди відразу ж напхалась купа різної кабінетної шлоїбені, яка за відсутності в своєму підпорядкуванні пристойніших населених пунктів, вирішила оголосити столицею саме наше містечко. Сам факт визволення міста було до непристойності роздуто і демонізовано — купа обелісків, меморіалів, ветеранів у медалях, хоча насправдіто всі серйозні бої на цьому напрямку велись у районі Донбасу, там було за що битись — чорне золото, вугілля, шахти, що осипались на голови неприкаяних гірників, це тобі не елеватори; в самому Старобільську справи обмежились якоюсь румунською вартою, героїчними танкістами, що давили замурзаних румунів, надокучливими підпільниками і численими колаборантами, ну, та потрібно ж було з цього всього зробити щось належне великому духові доби, бо неґречно виходило — столиця Української РСР і якась замурзана румунська варта, куди вигідніше в іміджевому плані розповідати про жорстокі бої на підступах до міста і показувати нам, школярам молодших класів, ще живих, але вже непритомних від народної любові ветеранів у медалях, яким лише дай слово — вони тобі розкажуть, і про рідну землю старобільщини, до якої вони припадали своїми розчуленими синівськими вустами, і про штурм Берліна, в якому вони брали вирішальну участь, говоритимуть, витираючи рукавом скупу чекістську сльозу і безсовісно переграючи в найбільш інтимних місцях, з дитинства не люблю ветеранів, всі ці ветерани, вони поводили себе як бляді на першому побаченні — вимагали квітів і духових оркестрів, лізли на сцену і пускали соплі, говорячи про Кобу, справжні солдати так себе не ведуть, одним словом.
Натомість жодна сука не розповіла мені за часів мого дитинства про табори з інтернованими польськими офіцерами, котрих розстрілювали тут в 39му, або про єврейські масові поховання, на місці яких побудували парк культури і відпочинку, аякже — це тобі не штурм Берліна і не замурзана румунська варта. Для мене було несподіванкою, що в Польщі, виявляється, багато хто знає про існування цього самого Старобільська, саме через тих офіцерів, так що особливо й не похвалишся, звідки ти родом, це те саме, що хвалитись, що ти родом із околиць Бухенвальда, скажімо.
Тут поруч, за містом, на початку 20х років минулого століття було засновано комуну. Імені Карла Маркса. Наскільки я розумію, комуна виникла вже після придушення повстанського руху в повіті. За усними переказами сучасників комунари виявились людьми непевними й стрьомними, і особливою любов'ю в місцевого населення не користувались, влаштували такий собі проміскуїтет в афарних умовах, сільським господарством відверто нехтували, жили абияк, пили по-чорному, компрометуючи таким чином в очах сучасників, за їхніми ж таки усними спогадами, саму ідею комуністичного співжиття.
Вранці ми знайшли місцевий музей. Музей справив прикре враження — ті самі портрети ветеранів, модель танка, гільза з-під снаряду, мабуть, єдина тоді використана, в музеі нам дали адресу місцевого дослідника і довго дивились услід із огидою та недовірою. Дослідника довелось чекати щось із півгодини — він саме пішов до редакції газети з черговим опусом на тему таємниць рідного краю. До нас дослідник поставився з веселою зневагою, а, каже, журналюги, знову понаїхали, був чоловіком старшого віку, лівих поглядів на життя й суспільні процеси, погодився розповісти про перебування в місті Махна і продав нам два примірники своєї брошури «Шла война гражданская». Махно завжди зупинявся в крайньому будинку, повідомив він нам як заповіт, щоби в разі чого легше було відступати. Назвавши адреси, за якими той зупинявся, дослідник вибачився і знову звалив до редакції, знову, очевидно, з опусом.
Ми знайшли потрібні адреси, пройшлись тихою центральною вуличкою і опинились у згаданому вище парку культури і відпочинку. Два дивовижних пам'ятника стояли в цьому парку, між гойдалок і каруселей — пам'ятник першому робітничому полку був прикрашений трьохметровим піхотинцем, за спиною піхотинця автори пам'ятника прокреслили бойовий шлях полку, не надтодовгий і надто заплутаний, аби назвати його переможним, враження принаймні складалось таке, що повстанці їх просто ганяли степами Лівобережжя, а вже потім із цього всього спробували зробити хроніку революційної боротьби; за сто метрів, у глибині парку, знаходився пам'ятник борцям за радянську владу, у вигляді вази. На цоколі було зображено червону зірку і написано дивний текст — «Вічна слава героям революції — каменярам нового світу».
Що за масонське формулювання, подумав я, чому саме каменярам? що вона може символізувати собою, ця ваза? Так дивно — встановлюєш ти, скажімо, радянську владу, встановлюєш, керуєшся, можна сказати, найкращими побажаннями, гинеш у нерівній боротьбі з капіталом, і що — на твоїй могилі встановлюють недороблену вазу і називають тебе при цьому каменярем, дивна, позбавлена логіки доля переможців, всі ці невиправдані замовчування справжніх подій, викривлення і перекручування хроніки боротьби, коли з усього густого насиченого потоку історичних подій лишається тільки плутаний і рваний бойовий шлях робітничого полку, котрий невідомо ще на чиєму боці воював, ну і ще ця ваза, під якою, очевидно, закопана полкова казна, золоті коронки і конфісковані керенки, старанно надбані в походах і пофомах триметровими гіпсовими бійцями — каменярами нового світу, масонами Періоду раннього непу, котрі пройшли свій короткий, але важкий маршрут місцями чужої бойової слави, зуміли перемогти і навіть повернулись додому до своїх елеваторів, повернулись героями і переможцями, і єдине, що їм лишалось учинити в цій химерній ситуації — це поставити серед парку культури і відпочинку свій гіпсовий Грааль у сподіванні на кінцеву перемогу комуністичних ідей і добру пам'ять нащадків, які натомість заб'ють тебе камінням, заваливши всі твої пам'ятники, не вірячи в твоє минуле, не маючи свого.