Мушу визнати, що ніколи в житті не любив туристів, туристи для мене заголосні й метушливі, вони приносять із собою відчуття штучності, минущості, вони з'являються в своїх шортах і панамах, з кодаками на бойовому взводі і ти відразу ж відчуваєш себе зайвим, і вони це відчувають, вони дуже чутливі, ці туристи, вони нібито й дивляться в об'єкгиви своїх кодаків, кудись повз тебе, в історичні панорами, що відкриваються за твоєю спиною, а самі насправді перешіптуються — що це за клоун, чому він не в шopтax, де його, блядь, панама, звідки він тут?
А головне — туристам потрібні зовнішні знаки історії, щоби на кожному будинку висіли пам'ятні барельєфи, а за кожним рогом відкривались види місць, описаних у їхніх непутящих буклетах, вони ніколи не звертають уваги на речі прості й невибагливі — на стіни будинків, скажімо, побиті віспою кулеметного обстрілу, на старі присадкуваті явори в глибині парку, з яких, припустімо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розуміють тиші вулиць, оглушених свого часу переміщеннням армій, контужених канонадами й переможними салютами, вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом. До таких містечок, як це, туристи зазвичай не приїжджають, а якщо приїжджають, програма їхня суха й коротка — сфотографуватись біля барельєфа Махна на будинку колишнього штабу повстанської армії, спробувати зцайти його хату (в путівнику написано, що австрійці спалили її ще в 1918, але все одно — треба спробувати знайти), врешті зайти до музею і покрутитись біля бутафорської тачанки, слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності. 3 усіх можливих зовнішніх позначок, крім барельєфу і тачанки, ми знайшли бар «Нестор».
Після цього повернулись до готелю і далі курили свій драп. В історичній літературі про махновську республіку Гуляй-Поле описане настільки ретельно, ніби в описах міста, його економічній характеристиці та соціальному аналізі справді можна було знайти натяки й передбачення майбутнього злету цього населеного пункту, котрий за інших, кращих умов, мусив би перетворитися на туристичну Мекку для всіх перейнятих долею анархізму як такого і його практичних форм зокрема, мусив би стабільно збирати на річниці й ювілеї натовпи згаданих нами тут вище чуваків у панамах і кодаках; історики настільки дбайливо описують школи і заводи містечка, фіксують кількість робітників та чисельність єврейської громади, що в якийсь момент і сам починаєш перейматись історичною долею цього серпневого містечка, блукаєш повільно від автовокзалу до бібліотеки, від бару «Нестор» до напіврозваленої будівлі колишнього млина, впізнаючи щось зі старих архівних фотографій, а щось не впізнаючи зовсім.
Живучи в такому невеликому містечку, скажімо, три дні, на третій день ти вже починаєш упізнавати місцевих мешканців, і що найгірше — вони тебе теж починають упізнавати, від цього стає доволі незручно — тому що ти в їхніх очах зайда, щоб не сказати гірше, турист із кодаком, який дивиться на них, як на тубільців, намагаючись знайти в рисах їхніх облич відбиток анархосиндикалізму, втім, нічого окрім алкоголізму не знаходячи. Є в цьому щось нечесне — з одного боку, ти зі своїм збаранілим захопленням і намірами розпитувати кожного зустрічного, чи воював його дідо в Махна, і вони — втомлені подібним цирком, перейняті своїм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе знаходиться історія й ідеологічні переконання, для більшості з них ховається джерело приватного підприємництва і неусвідомлених до кінця докорів сумління. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймні без жодного ентузіазму — і ті два убиті наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березі річки (вже не було містка, яким переїздили повстанці, річка зовсім зміліла, хрони сиділи на березі й печально мовчали, коли їм запропонували випити, відразу ж погодились, один із них взяв гроші і зник, ми думали, що назавжди, але ні — він повернувся і потім ми швидко все випили й полізли у воду; хрони у воду не лізли, дивились на нас неуважно і відсторонено, кожен бачить у ріці своїх потопельників, ми до числа їхніх не належали); і директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала і перепрошувала, що мусить бігти в штаб, працювати на вибори, навіть не цікавлячись, за кого ми будемо голосувати; і продавщиця в газетному кіоску, яка спала в ньому до п'ятої години, потім замикала на висячий замок, навіть вона, попри те, що ми купували в неї пресу, можливо, ми взагалі були єдині, хто купував місцеву пресу; і навіть той офіціант у привокзальному ресторані, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навіть він дивився на нас байдуже; в маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають все, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого і не знайдеш на цих запилених вуличках, між цих старих розстріляних будинків, нічого не знайдеш і знайти не можеш, тому ти тут чужий, і питання лише в тому, скільки ти витримаєш у своєму готелі, наскільки у тебе вистачить грошей, драпу і консервів, аби вижити в кривавому готельному просторі, наповненому тяжкими сновидіннями й запахом одеколону, в цьому все питання — чи з'їбешся ти просто сьогодні, вечірнім автобусом, подалі від чорних дір у навколишньому повітрі, в якому вмістилась уся твоя історія, чи будеш далі нипати їхніми вулицями, сидіти в парку, фотографувати фасади будинків, у яких знаходились адміністративні заклади анархістів, блукати міським кладовищем, розглядаючи прізвища на могилах, і пізнаючи найбільш із них відомі.
Мені здається, що я не можу зрозуміти головного в них — їхньої відстороненості, їхньої колективної пам'яті, ясна річ, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тіней, проклятих і невідспіваних, я був готовий до подібної дистанційованості і тотальної недовіри, як я міг розраховувати на щось інше? аби розраховувати на щось інше потрібно було щонайменше народитись у їхньому теплому влітку і вітряному восени місті, потрібно було школярем класти квіти до пам'ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам'ятник побудовано, потрібно було спостерігати щороку як осипається шовковиця і покриваються вуличним пилом вишні, ходити зранку на міський базар чи по конторах, мати свій бізнес, виховувати дітей, вітатись із перехожими на вулиці, виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитись на протилежний берег, на якому, так само як і на твоєму, немає нічого — ні минулого, ні теперішнього, і розуміти, що навіть якби той старий міст всетаки уцілів, ти б ним навряд чи захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді — і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу — з цього берега, з цього міста, від цієї пам'яті тобі просто немає куди іти.
8. Ти міг померти і цього разу.
Він мав добре й мужнє лице, лице тридцятирічного чоловіка, якому хочеться дати всі сорок, тому що він ніколи не ховався від сонця і не відмовлявся від алкоголю, сьогодні так точно. Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний, видно було, що в нього проблеми з бабою і що бабу цю він, очевидно, любить, а вона, сука, терзає його незагартовану ніжністю душу, душу тридцятирічного чоловіка, який звик у цьому житті до всього — до крові, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень і помсти, але не до ніжності, тут він був просто не готовий щось протиставити світові, окрім хіба що набухатися зранку й їздити занімілим від літа містом у пошуках розради й подальшого алкоголю, ні першого, ні другого, ясна річ, не знаходячи.
Вчора по обіді друга-Білого викликали додому, дзвоник був офіційний, Білий мав бути зранку на кафедрі, варіант не поїхати, який я йому радив, Білого не влаштовував. Він вийшов серед ночі на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поїхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирішили їхати. Все, що можна було тут побачити, ми побачили кілька разів, з нами вітались перукарка і продавщиця з газетного кіоску, помітивши нас на вулиці, директорка музею переходила на інший бік, офіціанти знали наперед, яку водку ми будемо просити. Ефект несподіванки минув, наступали суворі будні тижневого запою, останній день я пролежав у готелі, страждаючи, як я думав, від алергії. Ми вирішили рухатись на північ, де у 18му році в лісах формувались перші повстанські загони. Автобуси туди не ходили — з 18го року в цьому плані мало що змінилось. Добре, вирішили ми, які автобуси — вийдемо на трасу, застопимо що-небудь.