Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 12)

Я подумав і рушив у бік оперного. Пройшовши дах першого будинку, переліз на наступний, далі йти було небезпечніше, дах був мокрий від туману, я послизнувся і поїхав униз. Проте зумів схопитись за виступ, жерсть в'їхалась у долоню, я відчув, як виступила кров, але робити було нічого, я поліз нагору, ковзаючи по мокрому залізу своїм тілом. Щось мені це нагадує, подумав. Опинившись у безпечному місці, я обережно рушив далі. Попереду була стіна, до неї хтось приставив іржаву драбину, я піднявся, пройшов до кінця і визирнув — наступний дах лежав унизу і мокро зблискував. Я звісився вниз і відпустив пальці рук. Упавши, спробував утриматись на ногах, але знову послизнувся і став сповзати. Мене врятувала ринва, я в'їхав ногою просто у воронку, обережно повернувся на живіт і ще раз поліз угору. Близько шостої ранку я доліз до останнього будинку в кварталі, підповз до краю даху і подивився в небо. Небо лежало наді мною, я лежав на даху, і з усіх сил намагався утриматись. Шоста година ранку, весна 92го. Я прдивився вниз, але там уже починалась зовсім інша вулиця, починався зовсім інший час.

Частина третя Червоний даун таун

Готель харків

Готель харків, з довгими коридорами і жовтими простирадлами, з безліччю порожніх кімнат і підвалів, з розгалудженою, в міру розваленою інфраструктурою, кожного вечора оживає і наповнюється рухом, тут можна жити, не виходячи за рецепцію, хтось свого часу вигадав поставити посеред міста цей готельмрію, добре бути власником готелю харків, займати щоранку нову кімнату, харчуватись щоразу в іншому буфеті, оскільки їх, цих буфетів, набудовано тут на кожному поверсі, носити з собою портативний телевізор і ловити вечорами російські токшоу, замовляти безкоштовно проституток, потоваришувати з ними врешті, перебувши спільно довгу зиму в трюмах і сховищах фоміздкого безрозмірного готелю, грати вечорами на автоматах, просаджувати готівку, заливатись паршивим коньяком із нічного маркету на першому поверсі, завести собі друзів, разом з ними ходити до сауни у внутрішньому дворику або до проституток, поступово постаріти і одного разу померти, заповівши поховати своє тіло в старому корпусі, кімната 710, тіло замурувати в стіну, одяг спалити, коштовності роздати проституткам, телевізор віднести на рецепцію, все, кінець.

Смерть у готелі вкладається в просту і аскетичну формулу — ти не прив'язуєшся до певного місця, зависаєш посеред життя, обмінявшись із ним необхідним мінімумом інформації — ти лишаєш для нього свої координати, котрі воно ніяк не може перевірити, воно лишає для тебе ключ і свіжі рушники в душовій кабіні. Ніхто нікому нічого не винен.

У кімнатах готелю харків добре ховати трупи, тут, в його старому корпусі, так багато кімнат і вони такі однотипні, що дирекція поза всяким сумнівом мала би постаратись, перш ніж винюхати сліди злочинів і братовбивств, перш ніж натрапити випадково на фаланги пальців поруч із пультом від телевізора чи на золоті коронки в туалетному бачку. Ще тут добре переховуватись від ворогів, вороги просто обламаються шукати тебе за безкінечною кількістю дверей, в барах і офісах, в холодному тілі готелю, котре пам'ятає далекі 50ті, червоне полотно на своїй поверхні, портрети коби на фронтоні, танки, котрі проходили площею в день перемоги (здається, це був день перемоги), відносно недавно, вже в 90х, зникаючи за держпромом і відбиваючись у віконцях рецепції. Дуже люблю цей готель, одним словом. Свого часу, я заносив сюди із чорного входу непритомних від випитого спирту братів гадюкіних, свого часу я торгувався тут посеред ночі з охороною, аби вони впустили на ночівлю малознайомих мені німецьких поетів, одного разу я давав тут інтерв'ю для телебачення з приводу визволення міста від німецьких військ, ми тоді сильно напружили персонал буфету, влаштувались на балконі, якраз над центральним входом, з видом на університет і почали говорити про визволення, визволення це їрунда, сказав я, яке визволення, куди цікавіше говорити про окупацію, про те, що ось на цій ось площі, на якій зараз розташувалась якась голіма сільськогосподарська виставка, свого часу сідав літак із самим Гітлером, чому про це ніхто не говорить? Над ранок, десь між четвертою і п'ятою, в барі на першому поверсі завжди сидять сонні проститутки і печально глушать водяру.

Останні кілька днів він наповнений знахабнілими від революційного пориву народними масами, дивною, як правило нетверезою, публікою, котра з ранку треться навколо площі, підтримуючи той чи інший табір, але швидко мерзне і йде грітись в готель, замовляючи собі щось по кабаках чи граючи на автоматах. За всім цим збоку спостерігає мінтовня. Коли заходиш до старого корпусу, відраз> ж натрапляєш на втомлений перемерзлий натовп, революція, навіть в такій софтверсії, як ця, все одно збирає під свої різнокольорові знамена найцікавішу частину суспільства, таке враження, що цілі натовпи безумців і прокажених, принижених і ображених лише чекали на той вікопомний день, коли можна буде вийти нїі нев'їбенний харківський майдан кілька гектарів площею і пообкладати один одного з ніг до голови. Революційний порив, утім, не заважає цій губліці, на кричавшись над нашими наметами, пхатись сюди і сидіти на кріслах у фойє, на сходах з першого по третій поверх, на високих стільцях при стійці бару, кататись угору-вниз ліфтом, створюючи проблеми для персоналу і відлякуючи і без того нечислених у цей час мешканців старого корпусу.

Як на справжню революційну ситуацію, вони надто добре уживаються одне з одним, навіть мордобій носить якийсь істеричнопохмільний характер, так б'ються на кухні в комунальній квартирі, а не на революційних барикадах. Якісь сварки між пенсіонерами, демократичні соплі, маразматичні представники московського патріархату, котрі ходять навколо нас, виганяючи скверну — як на справжню революцію, не вистачає зброї, я ось купив газовий пістолет, віддав його начальнику охорони, але що таке газовий пістолет, це те саме, що купити одноразову запальничку. He вистачає крейсера аврори, так щоби розвалити пару приміщень навколо площі, хайне всі, університет можна не чіпати, готель ось теж можна було б залишити, просто повиганяти звідти ліву публіку, експорпріювати на рецепції касу, дати свободу проституткам, але сам готель залишити. Особисто я нізащо не відмовив би собі в задоволенні випустити пару снарядів по обласному управлінню культури.

3 цього можна було б зробити кіно. Скажімо, про якого-небудь західного молодого інвестора, котрий приїжджає до холодної, невідомої йому країни, робити бізнес. Його друзі, такі самі західні інвестори, молоді акули імперіалізму відговорюють його — куди ти їдеш, це жахлива безперспективна країна, там на кожному кроці корупція і сифіліс. He говорячи вже про прізвище їхнього президента. Але навіть цей останній, найбільш переконливий аргумент, його не спиняє. Погано орієнтуючись у чужих умовах, він приїжджає до міста на східних кордонах цієї країни і селиться у старому готелі, в номері з вікнами на площу. Він свідомо вибирає занедбаний старий корпус з облізлими стінами і ненадійними дверима до кімнат, він думає, мене не проведеш, я знаю цих чортових слов'ян, я не дам їм себе обдурити — жодного зайвого цента, мінімум чайових, скромні умови проживання, жодних посередників, усе максимально просто — однокімнатний номер на сьомому поверсі готелю (з вікна видно пам'ятник іллічу, за ним університет, далі все губиться в ранковому тумані), короткий візитдо губернатора (хитро... тип, подарував йому для чогось свою книжку, теж мені — джавахарлал неру, книги він пише), аскетичний сніданок в ірландському пабі, з мінімумом алкоголю, і назад в готель, відпочити перед зустріччю з партнерами. Він відчуває, що атмосфера в місті напружена, що всі говорять про вибори, проте його це мало обходить. Прийшовши до готелю, він падає в ліжко і, здгорнувшись у пропалену в кількох місцях ковдру, швидко засинає.

Прокидається він по обіді від збудженого багато' тисячного дихання за вікном. Підійшовшидо вікна, він дивиться вниз і бачить там 80 тисяч чоловік. Ну ось, думає він — доки я спав, почалась революція.

Кілька разів він намагається дозвонитись до себе в офіс, але там узагалі слабо собі уявляють, де він зараз є, крутить всі три канали готельного телевізора, але по телевізору ні хуя не показують, він навіть телефонує в приймальню хитро... губернатора, але там стоїть могильна тиша, він знову підбігає до вікна, розглядає натовп унизу, дивиться ліворуч на вікна обладміністрації і бачить, що там із вікон так само визирають десятки клерків, схоже, вони теж усе проспали.

Ну ось, думає він знову, друзі мене попереджали. I що тепер робити, думає він, хоч бери і телефонуй їхньому президенту.

До речі, як його прізвище?

Пам'ятник хуйовому іллічу.

Що з ним могло статись далі? Просидівши до вечора в номері, так і не дозвонившись до партнерів, з котрими мав зустрітись, він виходить із кімнати, вже в коридорах готелю натикаючись на тіла революціонерів, котрі сидять попід стінами, як полонені вахабіти в новинах спп, збігає сходами вниз, не чекаючи на ліфт, і, пробившись крізь натовп у холі, виходить на площу. На площі холодно, якісь люди снують взадвперед, до того ж, площа майже не освітлюється, тому він іде до жахливого пам'ятника іллічу, навколо якого крутиться міліція. Чомусь він думає, що в цій країні захистити його може тільки міліція, хоча насправді все якраз навпаки. Він стоїть під пам'ятником іллічу, ілліч нависає над ним і показує рукою кудись убік, кудись туди, звідки він приїхав, ілліч ніби натякає йому, мовляв, факін янкі, гоу хоум, у нього паршивий настрій, в сенсі не в ілліча, а в інвестора, в іллічато з настроєм якраз все гаразд, велика буржуазна революція нарешті почалась, і народ відтягується по повній, іллічу є на що подивитись, а ось йому, інвестору, хижій зубатій акулі на ринку цінних паперів, дивитись на все це зовсім не хочеться, він печально оглядає революційний порив народних мас, і ось тут уже все залежить від нього.

Фактично, він може вибрати будь-який варіант розвитку подій — як типове дитя західньої соціалдемократії, він може тимчасово знехтувати обов'язками перед радою директорів, узяти собі тижневу відпустку і з головою зануритись у революційну романтику, поселитись на площі, брататись (у межах розумного) з міліцією, врешті, вирвати цю перемогу і зі спокійною совістю вкласти свої інвестиції в який-небудь поганий енергосектор регіону. Він так само може, як типовий зашуганий ліберал, стати на бік влади, засудити морально збочені народні маси за всі їхні невмотивовані пориви і зачекати з інвестиціями до кращих часів. Врештірешт, як типовий прихильник глобалізації, він може на все це взагалі забити і, взявшитаки тижневу відпустку, звалити на сонячні острови посеред океану, де його, будемо сподіватись, у такому разі накрило б своєю холодною бездонною хвилею справедливе індонезійське цунамі. Зараз він стоїть під пам'ятником іллічу і вибирає. А поруч із ним стоять сотні відморожених громадян цієї дивної холодної країни і так само вибирають. По-моєму, це мелодрама.

Чим я займався останні півроку? Я навіть не можу пригадати всіх, з ким довелось за цей час познайомитись — довгий, безкінечний список нових персонажів, нових героїв, які з'являлись із чорного місива тієї осені і так само безболісно в ньому зникали, виходили на світло зпід важких вересневих дерев, підсідали до вагонів у жовтневих сутінках, насторожено слідкували, стоячи посеред листопаду; раптово, в якийсь момент, їх стало значно більше, вони тісно заповнили собою заасфальтований майданчик мого приватного спілкування, ну і що — я стояв перед ними, як цей ось пам'ятник хуйовому іллічу, вони стояли переді мною, не завжди на мене реагуючи, не до кінця розуміючи, хто я такий, і в цьому останньому ми з ними були дуже подібні.

Можливо, його колись таки приберуть, цей пам'ятник, підженуть кран і просто демонтують, а на його місце поставлягь якунебудь алегоричну фігуру, котра буде в очах нащадків символізувати успішне завершення національновизвольних змагань. Мені, насправді, все одно, я ніколи не любив пам'ятники, тим більше пам'ятники політикам, політикам, як на мене, по голові треба давати, а не пам'ятники ставити, але за цим пам'ятником, за пам'ятником іллічу, в разі якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиву в мене від нього залитилось. Скажімо, я часто домовляюсь тут про зустрічі, я люблю сидіти під іллічем і чекати, коли в мого малого закінчаться заняття, ми з моїм кузеном ганяємо тут на роверах, розлякуючи пенсіонерів, я тут жив, урешті-решт, під цим пам'ятником, цілих два тижні, і хоча жодної ностальгії в мене це не викликає, пам'ятника буде шкода.

В один із тих веселих днів, саме під пам'ятником іллічу, несподівано виник мій давній знайомий, досить дивний і не до кінця зрозумілий мені персонаж, з котрим у нас давні приятельські стосунки. Вірніше, що значить стосунки — вже два роки я був переконаний, що він помер, зник він ще раніше, проте спочатку про нього ще надходили скупі пунктирні відомості, потім зникли і вони, аж доки мені хтось не сказав, що він, виявляється, помер. He можу сказати, що мені його сильно бракувало, знайомий він був справді дивний, проте я шкодував за ще одним небіжчиком, він був непоганою людиною, ми з ним кілька разів сильно напивались, та й загалом — коли людина в тридцять років помирає, це завжди не дуже приємно, це позбавляє тебе впевненості. I ось він несподівно з'являється на тій площі, радісно вітається, заговорює, говорить про політику, ну, ясно — тієї осені всі збожеволіли і говорили виключно про політику, їм таки вдалося всіх нас використати на свою користь і примусити займатись їхньою політикою, ось і мій покійний, але від цього не менш життєрадісний, ніж два роки тому, знайомий, теж говорив про політику, говорив у принципі нецікаві мені речі, я це все змушений був слухати вже другий тиждень з ранку до ночі, а інколи і вночі.

Ми розмовляли з ним, і я вагався — сказати йому чи не сказати? Раптом він після цього посправжньому помре. А якщо не скажеш йому — хто знає, що з ним далі буде. До того ж — хто знає, що з ним насправді було за ці два роки. Можливо, він справді свого часу помер, але виявилось, що це не смертельно. I ось ми з ним про все поговорили, він побажав мені успіху, я йому сказав, щоб не вимахувався, і він пішов. Ей, зважився врешті я, почекай. Що таке? зупинився він. Знаєш, не хотів тобі казати... Ну? насторожився він. Тільки не ображайся — я думав, що ти помер. Ти що? не зрозумів він. Серйозно, кажу, мені хтось говорив, що ти помер, два роки тому. Та ні, почав виправдовуватись він, це якась помилка. Ну, я так і думав, кажу, довго жити будеш. He знаю, чи він мене зрозумів.

Дивно, як правило, мої знайомі вибувають зі списку живих. А тут зовсім навпаки — він, схоже, зміг намахати високу небесну канцелярію і якимось чином виписався з партійного списку померлих. Добрий знак.

Пошук на сайті: