Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 16)

Такий палац культури стоїть напроти універмагу. До нього завжди важко було добиратись, хіба що трамваєм. Раніше, в іншому житті, я часто ходив сюди на різні концерти, добираючись із кількома пересадками й сотнями однодумців, ми пхались через ціле місто, аби бути разом, триматися одне одного, радісне божевільне відчутгя ліктя, навіть якицо цей лікоть б'є тебе по нирках. Ми доїжджали до місця, трамваї зупинялись, ніби серця, палац культури стояв у тихих осінніх сутінках, в коридорах пахло гашишом і туалетом. Такі концерти варто було побачити, тим більше, що слухати їх було все одно неможливо.

I ось минає десять років, як скінчились усі самопальні концерти, як сюди провели нормальне метро, після чого сюди більше ніхто не приїжджає, і я випадково знову потрапив до цього палацу культури, дивна ситуація — мені потрібно було саме провести концерт, і все було б добре, за винятком невеличкої деталі — не було залу. Я не буду говорити зараз про опозиційні акції, про переляканих директорів, про йобнуте суспільство, котре боїться саме себе, оскільки, ну, що тут говорити, ви і так все знаєте, але проблема ускладнювалась тим, що концерт мав відбутись о сьомій вечора сьогодні, принаймні так було написано в афішах. О дванадцятій дня залу ще не було.

I тут я згадав про старийдобрий палац культури, як же так, подумав я, там ще за совка відбувались фантастичні за своєю асоціальністю речі, там ще в ті далекі часи, коли велика машина лише почала робити перші збої, панк переміг кінцево і незворотньо, не може бути, аби мене в цей зал не пустили тепер, саме вони зобов'язані це зробити, хоча би з огляду на наше спільне минуле. Я поїхав туди, нам було що висунути одне одному в якості звинувачень, скільки разів мене виставляли з цього залу охоронці, одного разу мене ледь не прибили тут за те, що я нібито кинув у переповпений зал запалену петарду, і хоч скільки я не говорив, що це не я, мене все одно ледь не прибили; скільки разів мене скидали зі сцени разом із музикантами, за яких я встигав схопитись, одним словом — якщо я й міг десь знайти порозуміння, то саме тут. Я зайшов усередину — перший поверх займав салон меблів, крім цього був кабак, ще якісь салони й магазини, збоку знаходився занюханий секондгенд. Гашишом більше не пахло, залишився лише запах туалету, дух совкової параші, який не зник звідси разом із рокнролом, в'ївся у стіни, в'ївся в секондгенд. Я розвернувся і поїхав назад.

Подібна історія трапилась і з палацом піонерів. На початку 90х тут репетирували друзі нашого спільного знайомого Німця. Німець тусувався відразу по кількох фронтах, поєднуючи на своєму життєвому шляху такі, здавалося б, несумісні речі, як пангерманізм (ну, це можна було списати хоча б на його поганяло) і українське народне поганство (а ось це вже ні на що списати не можна було, молодість, молодість, дорогі брати і сестри, що тут скажеш), і його друзі з палацу піонерів якимось дивним чином теж намагались у своїй творчості ці речі поєднати. Німець про них багато й захоплено розповідав, проте знайомити боявся, він мав гіркий досвід і чітко знав собі таку річ — якщо не хочеш втратити друга, ні з ким його не знайом. 3 бабами в нього була та сама ситуація, себто ситуація в нього була, а баб якраз не дуже.

Я добре запам'ятав із тих часів його захоплені розповіді про палац піонерів, як про таку собі гавань, до якої спливаються натомлені життєвими бурями українські народні погани, де на них завжди чекає тепла родинна зустріч — спирт в залізних кружках, на вибір різна фармацевтика, драп, тьолки і міньєт у жіночому туалеті, ну, як зазвичай і водиться серед поган, я підозрював, що десь воно не все так, як він розповідає, але що мені було до того — в якийсь момент нам довелось разом із Німцем переживати безкінечну затяжну осінь, ми спали в партійному офісі однієї правої партії, в колишній душовій кімнаті, місця там було саме стільки, аби двоє брудних тінейджерів, не скидаючи, ясна річ, одягу, могли розміститись спина до спини, лікоть до ліктя — на пакунках із фашистською літературою, поклавши в голови власні светри, викинувши в коридор власні черевики, тому що, по-перше, не було місця, а подруге — повітря, ми спали в душовій кімнаті, з вирваними зі стіни кранами, з сірими кахляними стінами, гріючи своїми тілами вогкі пачки газет, з надрукованими в них героями вермахту. Герої були холодними, фашизм не сподобався мені відразу.

Палац піонерів знаходився зовсім поруч, як жорстоке заперечення усіх наших дитячих наївних уявлень про світ — саме тоді, саме тієї осені я почав нарешті розуміти, що ніхто, ніхто й ніколи, ніде і ні за яких обставин на мене не чекає, немає жодної гавані, будь я хоч тричі поганином, будь я героєм вермахту, ніхто не готує мені теплу постіль, ніхто не дивиться у вікно, шукаючи у вуличній темряві мій силует, мені просто немає куди йти, єдине, що я направду можу вчинити — це лишитись, лишитись раз і назавжди там, де я є, там, де мені було так погано, там, урешті, де я вижив, не давши собі здохнути на жорстоких, вогких і чорних від фарби пачках із газетами, котрі пахли нічними страхами і типографським свинцем.

9. Станція метро смерть.

Знаєш, що це? запитав він, показуючи на шов у стіні.

Що? Це аварійні двері, на випадок бомбардувань.

Ти знаєш, що наші станції метро розраховані на бомбардування?

Ну, здогадуюсь. I не просто на бомбардування, додав він, уразі атомного бомбардування тут теж можна буде пересидіти.

Ну, це навряд чи, засумнівався я.

Можна, впевнено сказав він, всі спустяться до підземки, зачинять за собою оці ось свинцеві двері і сидітимуть тут до кращих часів.

Довго сидіти доведеться, сказав я.

Але, в принципі, погодився він, це лишає хоча б якусь надію.

Неважко здогадатись, що наші міста приховують у своїх утробах, на своїх тілах безліч додаткових при ладів і важелів, придивившись уважно до знайомої архітектури, ти з подивом починаєш розрізняти невідомі тобі раніше підземні переходи в неочікуваних місцях і пожежні драбини, котрі виводять на артилерійські майданчики. Місто змушене вміти оборонятись, навіть за мирних обставин воно повинне боротись за власне життя, що вже говорити про атомні бомбардування. Ці несподівані знання про таємні механізми в міських комунікаціях позбавляють надовго спокою і усталених поглядів на давно знайомі речі. Підземка, довга харківська підземка, в котрій так добре грітись у грудні, вже не видається безпечною та безтурботною, раптово на стінах її станцій проступають жахливі хірургічні шви, за якими ховаються аварійні двері, за якими чекають свого часу бестії в коридорах, інфіковані тварини й земляні птахи, котрі давно вже не вміють літати та й не мають де, якщо вже на те пішло.

Нізащо не спущусь до підземки у випадку боійбардування, вже наперед знаю, чим це закінчиться, нічого хорошого тут чекати не слід, варто згадати хоча б берлінську підземку 45го, дбайливо затоплену вкінець розваленим режимом. Надмірна, нікому не потрібна фактурність подібних сцен, про що вони думали, запускаючи воду до тунелів із вагонами? Одна річ, коли армія гине на лінії фронту, цього, принаймні, слід очікувати від початку, для цього фронт й існує, якщо я все вірно розумію, але населення на центральних станціях Берліна, їм це для чого, такі речі добре знімати в кіно, там головний герой, на бравши повні легені повітря, пірнає в холодний, наповнений водою тунель, намагаючись винирнути на сусідній станції, в касовому дорогому кіно йому це безперечно вдалося б, він пробивається крізь чорний, такий безкінечний на перший погляд, тунель, відштовхуючись у густій воді ногами, він навіть не встиг зняти черевики, це трішки уповільнює його заплив, але в жодному разі не може його зупинити, він пропливає повз порожні вагони, зазирає у вікна, розглядає на стінах схему ліній метро, щоби не збитись, бува, в цих крижаних підземних водах і не запороти бюджет фільму, зрештою, коли повітря закінчується, він помічає далеко попереду, за спинами тріски і за зеленими водоростями, вогні наступної станції, ще не до кінця затопленої фашистами, і вистрілює своїм тілом із глибини просто на платформу, рятуючись від смерті в темній холодній воді підземки.

Щоправда, ця станція теж швидко мала наповнитись водою і врештірешт, скільки не пірнай, скільки не пробивайся, скільки не відштовхуй від себе круглі морські міни з чорними шипами, вони все одно затягнуть тебе на саме дно, де немає світла і життя, де лежить холодне каміння, і куди опускаються залізобетонні уламки оформлення станцій метрополітену й шматки чорних крейсерів, підбитих у цих мутних небезпечних водах. Якщо вже ти спускаєшся вниз, стаєш на ескалатор, маючи на меті перечекати тут, на глибині, погані часи, подумай про інші варіанти, можливо краще було б залишитись на поверхні, записатись до пожежної команди, отримати оброблений спеціальним розчином костюм і чергувати на даху найвищого в місті будинку, виловлюючи запалювальні бомби і гасячи їх у відрах із брудною водою, можливо, варто було б залишитись там, просто під небом, стояти на пожежній драбині, вдивлятись у наповнене драконами небо і захищати від окупації свій персональний даун таун.

He можна врятуватись у темряві, рятуватись потрібно ближче до світла, до свіжого повітря й зеленої трави, серед зеленої трави рятуватись взагалі одне задоволення, це тобі не катакомби посеред міста, з галереями і довгими переходами від однієї станції до іншої, на перший погляд вона справді затишна, ця підземка, прохолодна влітку і тепла восени, вдень завжди наповнена людьми, вночі тут нікого немає, лише ходять прибиральники в брезентових фартухах і догими шлангами змивають зі сходів трояндове листя і свіжу кров, коли виходиш із останнього потягу й підіймаєшся вгору, брудні потоки цієї води біжать тобі під ноги, ніби там, нагорі, почався теплий травневий дощ, такий бурхливий, що каналізація не встигає вібрати в себе таку кількість вологи, забивається стеблами троянд, рекламними листівками і розмоклою солодкою ватою, вода підіймається, заливаючи хідники і площу, і зрештою зрушується в метрополітен, спочатку нетривкими чорними струмками, котрі обриваються на півдорозі, потім більш упевненими хвилями, змиваючи внизу, в переході, лотки з пресою, потім суцільним кришталевим потоком наповнюючи порожнини метрополітену, як ртуть наповнює градусники.

Мені завжди видавалось, що підземка має здатність вбирати в себе тіні й голоси, постаті й життя, вона відкрита для цього, одного разу, зайшовши сюди, спустившись на саме дно, ти вже не зможеш повернутись назовні, ти загубишся на одному з перегонів, так і не доїхавши до потрібної тобі станції, я навіть думаю, що там вони всі й знаходяться — всі, хто раптово зник із цього життя, випав із нього несподівано й незакономірно, підземка ховає в собі їх усіх до кращих часів, до потрібного моменту, коли вони врешті наважаться повернутись назад, на поверхню, в свій червоний даун таун, в котрому вони не змогли одного разу вижити.

Продовження цього життя цілком може відбуватись у вагонах метрополітену, на станціях і переходах; спускаючись щоранку під землю, проходячи під браму, на якій свого часу висіла велика металева голова Фелікса, ти навіть не знаєш, з ким тобі доводиться їхати в одному напрямку, більше того — ти навіть не здогадуєшся, що напрямки у вас різні, попри те, що ви їдете в одних вагонах. Світ мертвих дихає з тобою одним повітрям, не удавай, що ти цього не помічаєш, це лише справа часу, одного разу ти прийдеш сюди і тобі охоче поступляться mjctom, ти навіть не помітиш, як це станеться, просто ввійдеш сюди і залишишся до кращих часів.

Кожен шов у стіні, кожен знак, виведений на пожежних кранах і каналізаційних люках, кожне оголошення, котре лунає під високими склепіннями станції університет, наповнені відомостями про іхнє пересування твоїми маршутами, ваші маршрути весь час перетинаються, до того ж перетинаються вони в найбільш спокійних і людних місцях, десь саме тут, в районі площі, де багато сонця й повітря, де всі ви перетинались за життя, тож природньо перетинатись тут і після смерті, тим більше, що особливої різниці, як виявляється, немає — для всіх вас, і тих хто пішов, і тих хто залишився, існує єдиний метрополітен, з трьома лініями руху, з кількома десятками зупинок, з переходами і підземними депо, з єдиною системою пропуску, котрої не можна уникнути, як не старайся. Я можу собі уявити, як вони повернуться, це станеться скоріш за все влітку, найімовірніше у серпні, так — у кінці серпня, сухого і сонячного серпневого ранку, о 5.30, з першим потягом, двері відчиняться, і звідти почнуть виходити вони всі — всі, кого ти пам'ятаєш і кого вже встиг забути, всі, кого тобі не вистачало і чиєї появи ти так боявся, з ким ти час від часу перетинався там, унизу, навіть не здогадуючись, що вони, на відміну від тебе, там і лишаються, вони будуть виходити в тепле серпневе повітря, в свіжий харківський ранок, в довге розмірене життя, наповнюючи його своїми голосами, своїм диханням, своєю присутністю, своєю смертю.

10. Південний бік півночі.

Центральний вхід залізничного вокзалу, сходи з колонами, традиційне місце зустрічі веселих і відважних мандрівників, котрі до мовляються зустрітись тут, аби не блукати залами очікування чи довгими безкінечними перонами цього потужного залізничного вузла. Усміхнені лиця туристів, суворі потиски чоловічих долонь, радісні жіночі голоси, наплечники й спальники, нарешті всі збираються, дружньо підсміюються над тим, хто запізнився, компанія закидає на плечі рюкзаки і, пройшовши через зал, виходить на першу платформу, знаходить свої місця, потяг повагом рушає, лишаючи на пероні збудливий запах подорожі, небезпеки і відваги. Потяг зникає за далекими семафорами, але життя вокзалу не завмирає ні на секунду, він і далі працює на повну потужність, дихаючи в унісон із сотнями робочих дихань, дихань працівників сталевих магістралей, котрі забезпечують злагоджений і безперебійний ритм життя залізниці, забезпечують довгу безтурботну подорож усіх веселих мандрівників цієї країни.Червоне сонце перелітає через будівлю вокзалу, дворовим фуубольним м'ячем стрибає по платформах і, заспокоїйшись, викочується кудись на захід.

Пошук на сайті: