Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 17)

Кількаденні переїзди, без води й сну, зависання на безіменних станціях, чорний голод нічного плацкарту, чорна вода залізничних перегонів, вигорілі від сонця й водки душі провідників, криваві очі пасажирів і знищені комунікації — я люблю залізницю, я люблю її настільки, що можу писати про неї книги, мої книги про залізницю були б сповнені числеиих прикладів із реального життя, головні герої цих книг відзначались би дивовижною витримкою і впертістю, вони протискались би крізь найщільніші ділянки повітря, крізь найсконденсованіші шматки простору, ці герої помирали б у дорозі, як і належить справжнім героям. Жодної зупинки, ані найменшої паузи, справжня подорож не потребує цілі, не потребує кінцевої мети, головне рухатись, рухатись уперед, скільки тягнуться колії, перетинати межі залізничних можливостей, хоча би для того, аби перевірити, хто перший не витримає і зіскоче на холодний асфальт чергового вокзалу, хто перший зневіриться у вашій подорожі, давай, перевір своїх близьких, хто з них насправді не облажається, хто витримає з тобою до кінця, і яким він буде, цей кінець.

Обличчя, які раптово з'являються за вікном, постаті, котрі знаходяться весь час десь поруч, на відстані витягнутої руки, голоси, до яких ти прислуховуєшся і які не можеш до кінця зрозуміти, очі, якими дивиться на тебе твоє життя, зелені, ледь примружені очі. Жодної мети, жодної причини, жодних наслідків, рухатись, тримаючись дороги, котра підхарчовується твоїм рухом, твоїм безкінечним самодостатнім пересуванням — нізвідки в нікуди, невідому кількість часу в невідомому напрямку з невідомими намірами, чорнийчорний туризм, метою якого є постійна потреба руху — небесний контролер компостує твої квитки, душі всіх святих летять за тобоій, час існує для того, щоби ти його вбив.

Потрапляючи до міста залізницею, ти виходиш крізь високі двері головного залу, післявоєнна сталінська будівля легко здіймається над тобою, виходиш на привокзальну площу, береш таксівку і їдеш в місто, в центральну його частину. Відпрацьований механізм проходження крізь фільтри й чистилища чужого міста передбачає цей вихід із дверей вокзалу, вокзал загалом значить значно більше, ніж здається на перший погляд, хай він викинутий кудись на периферію міської карти, до нього завжди потрібно добиратись, він вимагає певних зусиль, але саме звідси починаються речі найцікавіші й найбільш гіркі, сюди заносить травневим вітром випадкове дике насіння, з якого врешті-решт виростає вся зелень твого світу, в цьому місці заховано всі необхідні тобі слова і словосполучення, ну, саме так — залізницямама, зелене небо над твоєю головою, розірвані словосполучення під зеленим небом.

Близько першої ночі я приніс м'яч. Він ледве тримався купи, типовий розйобаний м'яч, яким довго ганяли на асфальті. Іншого не було. Але, що найгірше, цей теж потрібно було накачати повітрям, інакше у всьому цьому не було жодного сенсу, а потрібно було, щоби сенс був — за нами спостерігало надто багато очей, надто багато залежало від того, будемо ми грати чи не будемо — о першій ночі, при мінус 15, на засніженому майдані. Це був такий собі матч смерті, вірніше, життя. Ми пішли до таксистів. Таксисти були за нас. Ми почали качати, десь на двадцятій секунді м'яч вибухнув. Я б на його місці, чесно кажучи, зробив так само. Ми стояли посеред площі, з порваним обмороженим м'ячем, важко видихаючи з легень рештки тепла, ну і ясно — розпачу нашому не було меж, адже все це насправді й робилося заради футболу, заради того, аби безборонно поганяти м'яча о першій ночі на центральному майдані міста. I що тепер?

Вони приїхали на своєму пафосному мажорному джипі, світили десятком фар і ліхтарів і відчайдушно сигналили. Одразу було видно, що вони теж за нас. Вони зробили навколо нас коло пошани і зупинились. Пацани, визирнув у вікно водій, ми, тіпа, за вас. Здорово, відповіли ми. Ми вас підтримуємо, додав він для повної ясності. Спасибі, відповіли ми незадоволено, хулі приїбався о першій ночі. Може, вам щось треба? запитав водій. Та ні, все нормально, відповідаємо. Може водяри привезти? водій був точно за нас. Hi, водяри не треба, не сьогодні. А що треба? Нічого не треба — ми позбавили його останнього шансу. Тоді я вам просто посвічу, щоб вам не так темно було, сказав він. Добре, світи, погодились ми. Послухай, раптом згадав я, брат, привези м'яч. Який м'яч? не зрозумів водій. Футбольний. Водій вимкнув фари і стурбовано виліз із джипа.

В принципі, тверезий він не був, думаю, це слід було списати на революцію. В салоні залишився його напарник, цей навіть не приховував реального стану речей і просто валявся в своєму токсикозі. Ви що, спитався водій, серйозно? Ну, сказав я йому, бачиш, наш розірвало. А нам грати ще. Привези, будь другом. Де ж я його зараз візьму, серед ночі? водій заговорив серйозно. Купи денебудь, сказав я йому, він коштує якусь двадцятку. Так перша ж ночі, забідкався водій, де я його куплю? Да, кажу, перша ночі. Слухай, говорю йому, на Південному. Що? На Південному вокзалі, кажу я йому, там точно є, там що завгодно купити можна. Змотай, а? Він постояв на снігу, подивився на нас, ми подивились на нього, він мовчки сів у джип і поїхав. Ну, ось, подумав я, зірвався жирний клієнт. Ось тобі й революційна солідарність, буржуї трахані.

Вони повернулись через півгодини. Зробили ще одне коло пошани і врубали всі свої фари й ліхтарі. Водій виліз із салону, схоже, по дорозі він десь додав. Але не це головне, зовсім не це — у руці він тримав новий турецький м'яч! Він задоволено й дещо зніяковіло посміхнувся, ніби говорячи, я ж обіцяв, пацан сказав, пацан зробив.

Оскільки він був п'яний, ми його поставили на ворота, він відразу ж включився в гру, виявився цілком нормальним чуваком, навіть не зважаючи на свій джип і сто кілограмів ваги, витягувався, наскільки міг, за м'ячами, грав на виході, реагував на рикошети, він явно впіймав кураж, зрештою, ми всі його тоді піймали, але він особливо — він стояв посеред нічного зимового міста, оточений божевільною збудженою публікою, між готелем харків і університетом, праворуч від нього тяглись міліцейські загорожі, ліворуч від нього стояв його джип і світив десятком ліхтарів, над ним промерзало наскрізь темнозелене небо листопада, смарагдово просвічуючись над будівлями центральної частини міста, над парками, над районом нових забудов і над старими робітничими кварталами, над вокзалом, котрий ніколи не спиняв своє гаряче цілодобове серце; він міцно тримався на ковзкому снігу, затоптаному важким взуттям,час від часу стурбовано позирав у бік міліцейських кордонів і брав усе, що летіло в його ворота.

Частина четверта Жити швидко, померти молодим(десять треків, які я хотів би почути на власних поминках)

1. Eric Burdon. Black On Black In Black.

Привиди з минулого з'являються в моєму житті. Вони слідкують за мною на віддалі, ховаються за спинами перехожих на вулиці, тримають перед собою газети, сидячи в барі за столиком напроти. Вони очікують і намагаються не заважати. Але кожного разу, варто лише розслабитись, відійти вбік, залишитись без свідків, вони тихо підходять, стають поруч і пильно дивляться в очі, чекаючи, коли я перший їх упізнаю. Вони застають мене в сортирах клубів, коли я відливаю, біля газетних кіосків, коли я купую свіжі журнали, в моєму власному під'їзді, коли я виходжу зранку за мінеральною водою — їхню появу важко передбачити, її важко уникнути, вони непомітно рухаються слідом за мною в моєму житті, як акули за танкером, вантаженим сотнями китайських нелегалів. Просто я не даю їм приводу розірвати мене, ні на мить не забуваючи про небезпеку з їхнього боку. Просто вони, на відміну від мене, вміють чекати.

Я не був у Нью-Йорку дев'ять років. У мене тут зовсім не лишилось знайомих — всі мої колишні знайомі або виїхали звідси, або померли, оскільки були це люди, як правило, старшого віку й поважної біографії. Дев'ять років тому в моєму житті раптом з'явилась велика кількість нових персонажів — дивних і незрозумілих мені, вони жили в цьому місті і з ним для мене асоціювались, в ньому вони для мене й залишились. Я не мав їхніх координатів і так само не мав жодного бажання знову з ними бачитись — коли ти робиш у спілкуванні паузу в дев'ять років, після цього потрібно хіба що починати все спочатку, інакше як би це виглядало — зустрітись із людиною через дев'ять років і запитати, що в неї нового? Нового в якому сенсі? За останні дев'ять років? Тоді вона мала би почати з власного народження, щоби відновити контекст. По-моєму, це безнадійно.

3 подій дев'ятирічної давнини я добре запам'ятав Ярему і його молодшого брата. Це був останній вечір у Нью-Йорку і ми всі тоді сильно перепили, саме того вечора з'вився Ярема з братом, о, скйзав я, ти схожий на Моріссона, я люблю Моріссона, відповів він, і це, власне, все з його слів, що я пам'ятаю. Його брат заснув тоді чи то в душі, чи то в сортирі, a можливо, і там, і там. Я не міг їх не запам'ятати — ми слухали емтівішний анплакт Нейла Янга і пили гівняче американське пиво.

Привіт, сказав він мені, ти мене пам'ятаєш? Привіт, відповів я йому насторожено, паад'ятаю, ясна річ, тільки не пам'ятаю, яктебе звати. Ярема, сказав він. Пам'ятаєш, ти колись приїздив сюди, ми ще напились, ти тоді сказав, що я схожий на Моріссона?

Точно, сказав я — пам'ятаю. I брата твого пам'ятаю — він у сортирі заснув. У душі. Точно — у душі. За дев'ять років Ярема майже не змінився. He знаю, як я. Давай знову нап'ємось, запропонував я. Давай, погодився він, давай в четвер — я запишу тобі нормальної музики. Домовились, сказав я. Ну — що я говорив на початку?

Ярема приїхав на потужному легковику і привіз мені штук 30 дисків із нарізаними на них записами, в основному це була музика пізніх 60х, ранніх 70х, про деякі з цих альбомів я лише чув, вдома знайти їх було неможливо. Я тобі ще запишу місцевої музики, пообіцяв він, тут купа команд, вони виступають в місцевих клубах, їх крутять по місцевих станціях, крім Манхетгена їх майже ніде не знають, це справжня кльова музика. А що це за місцеві станції? поцікавився я. Я тобі розкажу, сказав він, і ми поїхали в болгарський клуб на дискотеку Юджина.

Дискотека Юджина складалась із того, що приходив сам Юджин і ставив музику, яка подобалась особисто йому. Це була ніби гарантія якості, клуб був забитий болгарами, циганами, радянськими євреями і євреями просто, Юджин в основному ставив ска й циганський фолк, по телевізору над баром показували його виступи із Gogol Bordello, болгари пахли пивом. Через сорок хвилин ми поїхали в інший бар, поїхали, сказав Ярема, я знаю тут одне місце, його тримає колишній власник радіостанції, про котру я гобі розповідав, там теж крутять лише його улюблену музику, вже заради цього туди варто поїхати. Це добре, подумав я, що кожен крутить свою улюблену музику. Головне, щоби її на всіх вистачило.

Ця станція існувала довгий час виключно за рахунок благодійних внесків. Щороку вони проводили збір коштів серед слухачів, кожен давав, скільки вважав за потрібне, власники станції пояснювали — хочете ще рік слухати нашу музику, дайте нам бабла, багато нам не треба, просто аби проплатити всі необхідні рахунки. Вони крутили настільки хорошу музику, що кожного року їм вдавалось зібрати потрібну суму. Мене це вразило, По-моєму, це було правильно. Справжні тобі комуністичні принципи існування музичного простору. Власник станції, розповідав Ярема далі, сам вів одну програму, я їх завжди слухав, розповідав він, у них була лише якісна музика, багато музики з 60х і 70х, вони її крутили цілодобово. А одного разу до них в студію прийшов Бьордон. Як Бьордон? не повірив я. Так, він живе тут поруч, це ж Манхеттен, пояснив Ярема, тут усі живуть поруч, вийшов гарний ефір, вони просто сиділи цілу ніч і про щось говорили, найбільше мене вразила історія про те, як Бьордон мав виступ у в'язниці, де сиділи одні чорні, Бьордон стрьомався, але коли почав грати, то все стало на свої місця, вони його прийняли. Бьордон говорив, що багато чого в той момент зрозумів. А тесіер власник станції відкрив цей бар, приніс туди купу своєї музики, іншу музику він там крутити забороняє. А там Бьордон є? запитав я.

Барменша була відьмою, так принаймні стверджував Ярема, вона наливала нам пиво, виводячи піною на його поверхні пентаграми. Пішли, нарешті сказав Ярема, ми пройшли в коридор і побачили там великий музичний автомат, заправлений сотнею найкращих у Манхеттені дисків, вигребли з кишень весь дріб'язок і всипали його в нутро автомата. Вистачило на 27 композицій, по баксу за мелодію, давай, сказав я, натискай, що ти хочеш, він довго копався, гортаючи диски туди й назад, ретельно добираючи кожен трек, врешті сказав — залишилось ще 10. Давай тепер ти.

Що я насправді хочу почути, не лише тепер, не лише в цьому барі з відьмою за шинквасом, а загалом — що я прагну почути, чим би хотів наповнити ефір, якби мав таку можливість? Десять треків, це близько сорока хвилин музики, сорок хвилин часу, за цей час зі мною може статись що завгодно, за цей час автомат має пропустити крізь себе десять чиїхось голосів, десять життів, переплітаючи їх із моїм голосом і моїм життям. Я подумав і натиснув десять перших кнопок, шо трапились під руку.

Завжди збуджуюсь, слухаючи музику. Коли читаю книги, зі мною такого не трапляється, як правило, коли книга подобається, я намагаюсь якомога скоріше добити до кінця, аби дізнатись, чим все закінчується. Якщо ж не подобається, мовчки відкладаю вбік, щоправда, потім якийсь час відчуваючи докори сумління. 3 кіно сигуація теж; проста — я чекаю за вершення фільму, виявляючи більш-менш помітну активність під час постільних сцен, мені кожного разу цікаво, як вони це роблять, це все реакція. Те саме з театром — у театрі я почуваюсь невпевнено, я боюсь, що актори кожної миті можуть забути слова і збитись, мене це напружує, але не збуджує. В театрі я люблю буфети. Натомість музика. Нікому ніколи не подобалась музика, яку я слухаю. Крім мене, ясна річ. Музику я намагаюсь слухати вдома і без свідків, мене розриває від образи й розпачу, коли хтонебудь підходить і вимикає музику, яку я слухаю, яка мені подобається, мою, блядь, музику. Я би теж хотів мати власну станцію, я крутив би там лише те, що подобається мені, щороку я звертався б до потенційних слухачів із проханням скинутись на пенсію податковому інспектору, ходив би зранку із кварталу в квартал, від дверей до дверей, говорячи, привіт, я той самий чувак, який крутить для вас кльову музику, мене знає Бьордон, можете чимось мені допомогги? Кожен із них мав би своє персональне право послати мене подалі, кожен із них мав би чудесну нагоду цим правом скористатись.

2. Neil Young. Rockin' In The Free World. Freedom!

Пошук на сайті: