Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 19)

Потім я відвів її додому, ми йшли порожніми вулицями, коли повз нас проїжджало випадкове авто, вона відступала в тінь, вона не хотіла, аби нас бачили разом. Мені було 17, їй було 14, вона мені не вірила, вона думала, що я її кину. Так воно і сталось.

4. Creedence Clearwater Revival. Up Around The Bend.

Нашого друга Романа відправили в експедицію. Він був істориком, раз на рік, влітку, вони всі їздили в експедицію, жили в польових умовах і намагались щось викопати. Зазвичай, керівництво намагалось нашого друга в експедицію не брати — вже в перші дні він випивав усі доступні йому запаси алкоголкьі переходив на парфумерію, але тут справи склались зовсім погано, очевидно, копати взагалі не було кому, тому його теж узяли. Він зателефонував через тиждень і попросив приїхати на вихідні. Добре, сказав я, чекай нас на вікенд. Привезіть що-небудь, попросив він насамкінець, хоча б одеколону. Добре, сказав я, тобі якого? Про що я зрештою говорю, подумав я, і на цьому розмова закінчилась.

3 весни до осені 92-го ми жили дружною веселою родиною. Ми вже тоді виглядали погано, але нам це не заважало. Серед нас усіх лише Роман займав нормальну соціальну позицію, інакше кажучи — у нього була дівчинка. Дівчинка ця трапилась нам цілком випадково, вона знайшла свого часу Романа десь у місті, привезла його до нас додому і залишилась із ним. їхнє родинне життя нас нервувало. Особливо нас нервувало, коли вони починали трахатись, як би це вірно назвати — просто у нас на очах, мабуть так, ну, саме так — просто у нас на очах, невимушено і невтомно, їхня любов була довгою і сумною, для нас сумною мається на увазі, ми всі хотіли дівчинку, але вона належала нашому другові. Почалось літо.

Через знайомих гопників я брав спирт. Вони не мусили мені допомагати, за визначенням, ми не були друзями, але часто комерція — перший крок до нормальних чоловічих стосунків, я їм вкотре заплатив і отримав три літрові пляшки чистого спирту рояль за смішними розцінками, мені завжди подобався демпінг, він виправдовував у моїх очах існування капіталістичної моделі як такої, це був саме той випадок.

Дорога була літньою і веселою, всі три години в порожньому вагоні, за вікном якого ставало все більше сонця і зелені, ми кричали і діставали один одного, розглядали розморені спекою вокзали й ходили з тамбура в тамбур у пошуках тютюну і тиші. Дівчинка їхала з нами, вона всю дорогу мовчала, дещо насторожено посміхалась, її ми діставали найбільше. Вона не витримала, витягла з наплечника плеєр і випала з розмови. Що ти слухаєш? запитав я її, коли всі побігли за папіросами. Що? не почула вона. Що ти слухаєш? голосно повторив я. Вона зняла слухавки і одягла їх мені. Кріденс? запитав я, де ти взяла? У вас знайшла, в чиїхось джинсах. Ти лазиш по наших джинсах? не повірив я. Ну, ви ж тягаєте постійно мою білизну. Ладно, не ображайся, сказав я. Скучила за Романом? Скучила, відповіла вона. Він теж за тобою скучив, запевнив я Тї і обережно переклав нагору пакет зі спиртом.

Експедиція знаходилась над берегом ріки, берег різко обривався, ріка лежала унизу, панорама з берега відкривалась серйозна — до обрію тяглись луки й різні затоки, а безпосередньо на обрії стояла якась електростанція. Світило сонце і найменше, що хотілося в цій ситуації робити, так це копати. Експедиція жила в кількох дерев'яних будинках, в центрі була кухня, на сосні висів репродуктор. Ми знайшли Романа. Він побачив свою дівчинку, підійшов до неї і довго щось їй говорив. Виглядав він втомлено.

Начальник експедиції поставився до нас насторожено. Хто це? запитав він у Романа. Мої друзі, відповів той. Історики? запитав начальник. Історики, запевнили ми. Нумізмати, додав я для чогось. Ладно, начальник одразу втратив до нас інтерес і повернувся до свого заступника, вже шв на першу, я в місто, давай, організовуй обід, і на другу зміну. Він сів у службовий автобус і поїхав. Історики накрили стіл. Запросили нас. Ми дістали пляшку спирту і вилили її в компот.

На другу зміну експедиція не вийшла. Натомість історики принесли другу каструлю компоту. Ми, в свою чергу, дістали ще спирт. Десь о шостій вечора, коли обід набирав обертів, історики дістали велосипед і поїхали на ближні хутори за самогоном.

їх не було хвилин сорок, всі напружено чекали, навіть вимкнули музику, яка весь час гриміла в лісовій гущавині й ввімкнули для чогось радіо, так ніби по радіо могли повідомити щось про долю наших друзів. Рівно через сорок хвилин почулись веселі переливи велосипедного дзвоника — заступник начальника сидів за кермом і крутив педалі, на багажнику сидів завгосп і міцно тримав у кожній руці по банці самогону. Серед істориків почалась ейфорія, радіо вимкнули. О дев'ятій вечора з'явився лісник. Його запросили до столу, він подякував, сів. Печальні новини, сказав він, перебиваючи п'яні голоси істориків. На сусідній базі гуляють мисливці, повідомив він, це прозвучало так, ніби на сусідній базі почалася велика вітчизняна війна. Вони ще не в такому стані, як ви, продовжив лісник, випивши, але своє діло знають. їм хтось сказав, що ви тут, так що чекайте гостей. У них що, спитався я, є зброя? Hi, відповів лісник, зброї у них немає, і водка у них закінчується.

Які ж вони мисливці?

сказав хтось. Вони п'яні мисливці, відповів лісник, я так думаю, що їх на якийсь час затримають болота, там є болота, а потім вже самі дивіться, я вас попередив. Ми налили йому компоту.

Ще через годину, вже по темному, заступник вирішив знову їхати за самогоном. Його довго відмовляли, він не послухався, сів на велосипеда, зробив коло по табору і звалився в розкопки. Всі кинулись його витягати. Потім історики розбрелись по будинках пити одеколон, серед ночі ще раз приходив лісник, сказав, що мисливців, очевидно, не буде — застрягли на болотах, дістав ще пляшку і ми довго сиділи з ним за порожнім столом, в будинках співали історики, над столом горіло яскраве світло, ліс був темний і повний привидів, літо доходило своєї середини.

Під ранок я пішов шукати ліжко. Стояла тиша. Табір був розгромлений, про компот боляче було навіть думати. Я підійшов до найближчого будинку і зазирнув у вікно — на спальнику лежав Роман зі своєю дівчинкою. Я довго стояв біля вікна, раптом вона повернулась і подивилась на мене уважно і зосереджено. Колюча армійська ковдра спадала з її плечей, але вона навіть не прикривалась, дивилась» на мене довго й спокійно, так наче бачила мене вві сні. В той момент я найбільше й хотів, аби вона бачила мене вві сні. Раптом повітря пронизав чи'йсь хрип, я здригнувся, динамік просто вибухнув, кріденс, відразу впізнав я, це ж наш кріденс, музика, яку вона витягла з наших кишень — заступник начальника прокинувся і відчайдушно намагався відновити стан піднесення й ейфорії, котрий ще кілька годин тому панував у таборі і котрий ще й дотепер переповнював його свідомість і горло. Він зайшов у радіорубку, знайшов там касету нашої дівчинки і врубав, зрештою, в цій ситуації він міг слухати що завгодно, але доля підкинула йому саме кріденс, він додав гучності і сів за довгий порожній стіл, що стояв посеред лісу, і єдиний, єдиний на цілий ліс, ну, коли не рахувати мене і мисливців, якщо вони вижили звичайно, слухав цей дикий ранковий кріденс, котрий розривав динамік і наші голови, але не міг ні до кого, крім нас із ним, докричатись, зрештою, як завжди — тиша поєднує нас усіх, тиша тримає нас разом, і лише час від часу, випадково, диким і хрипким чоловічим голосам вдається вирвати когось із нас назовні, з кіл, проведених для нас смертю і забуттям, і той із нас, кому вдається хоча би одного разу з цих кіл вирватись і опинитись посеред сліпучого звуку, посеред крику смертельно поранених, слабких і вічно накачаних чимось чоловіків, літнього ранку, між вологих дерев, розуміє, як насправді багато важить його самотність, його напружений слух і нерозділена любов. Я дістав заначену пляшку спирту і сів за стіл. В цей час вона відвернулася від вікна, обережно прибрала руку Романа, все ще відчуваючи на своєму тілі її тепло, загорнулась із головою в армійську ковдру і спробувала заснути. Навіть не знаю, що їй снилося.

5. Buddy Guy. Done Got Old.

Ця історія про радіо, вона не дає мені спокою. Я знову і знову до неї повертаюсь. Що він говорив про діяльність цієї радіостанції? Він особисто кожного року перераховував гроші на їхній рахунок, небагато, баксів сто-двісті. Скільки їх таких було — втаємничених, котрі фінансували спільний і відкритий для всіх радіоефір? Можна приблизно порахувати — з ліцензією, орендою, податками, технічними витратами — скільки потрібно на рік для життєдіяльності такої станції, скільки в одному місці має жити підпільних і безіменних героїв з бездоганним музичним смаком, здатних зрозуміти — що за власний аудіо-простір, навіть не так — за власний простір потрібно боротись, його потрібно видирати з ворожих рук, з чужих динаміків, за нього потрібно башляти, живими бабками, зі своїх особистих заощаджень, інакше його обов'язково викупить хтось інший, а ти, натомість, утратиш ще один шматок своєї території, ще один із каналів надходження музики, диму, дощу. Подібна анонімність має всі ознаки церкви, якоїнебудь ранньохристиянської секти, котра функціонує на комуністичних засадах — з цілковитою відмовою від посередників, з загострел ним відчуттям приналежності до ідеального радіо, яке формується завдяки твоїй безпосередній участі, яке задля твоєї участі й було вигадане. Ти платиш двісті баксів і отримуєш свою музику, ти знаєш, що таких, як ти, в цьому місті, на цих вулицях є достатньо велика кількість, ти не знаєш особисто жодного з них, але якщо і наступного року твоя станція продовжує працювати, значить вони і далі лишаються поруч із тобою — твої брати і сестри, які підтримують тебе в твоєму великому протистоянні невідомо кому.

Яким має бути ідеальне радіо? Як будь-яка комуністична модель, як будь-яка структура, пов'язана з поняттями віри й релігії, ідеальне радіо вимагає цілковитої простоти. Ідеальне радіо навряд чи довго протягне в густому, набитому комерційним попсом ефірі мегаполісів, все одно не вдасться домовитись зі спонсорами, ці фашисти задавлять його форматом, витрахають за кожен вкладений ними цент, так що доведеться до кінця життя відпрацьовувати інвестиції, які вони нададуть, розуміючи під комунізмом безкоштовні блоки реклами. Ідеальне радіо навряд чи зможе довго протриматись за рахунок добровільних внесків, рано чи пізно кожна добра християнська душа втрачає рештки терпіння й самаритянства і подається на луки, де трава більш смарагдова й соковита, а податки низькі і врегульовані. Має існувати інший механізм.

Коли до мене прийдуть неофіти, група неофітів, не обтяжених спільними обов'язками і ритуалами, коли вони до мене прийдуть і скажуть — чувак, ми не можемо далі так жити, потрібно щось змінювати, чувак, давай, наприклад, зробимо ідеальне радіо, зроби нам радіо, чувак, ми підтримаємо тебе, я вчиню приблизно таким чином — я виведу їх на абсолютно незаймані території, я впевнений, що такі території ще існують, потрібно їх лише добре пошукати, я буду вести їх сорок років, виманюючи за допомогою портативного транзистора на батарейках, щоби вони весь час розуміли, від чого саме ми тікаємо, чого ми разом із ними хочемо позбутись, і ось коли Господь замучиться подавати нам орієнтири й рятувати за допомогою манни небесної та іншої гуманітарки і звільнить нарешті для нас шматок повітря, коли наш траханий транзистор одного разу замовкне, не в змозі впіймати бодай щось, я скажу — це тут, брати і сестри, ми прийшли, розпалюйте вогонь, діставайте консерви.

Все більша ізольованість, все сильніша відчуженість, все глибші розлами в повітрі, щоразу менше співрозмовників, щоразу відвертіше ігнорування з боку давніх знайомих, комунікація — жорстока й невдячна штука, котра втрачає свою актуальність, котрої вже ніхто не може навчити, вибирайся сам із цієї порожньої чорної шахти, з цих тісних і запаяних зовні каналізаційних люків, до яких тебе загнав час і твоє намагання крізь нього протиснутись. За яким принципом, за якими непомітними на перший по гляд ознаками ти віднаходиш однодумців, потенційних братів і сестер, котрі поки що не здогадуються про твоє існування? Чи може таким принципом бути принцип відбору музичних треків, гучність їхнього прослуховування, ступінь залежності від них? Очевидно, може. В цьому є свій досить переконливий механізм — ми слухаємо з тобою одну музику, наша з тобою залежність розвивається в спільному напрямку, нам із тобою пропишуть ті самі ліки, ми з тобою розчаруємось у тих самих героях, для нас із тобою все закінчиться рівною мірою печально, і головне, що ніхто цього навіть не помітить, не звертаючи уваги і не надаючи особливого значення нашим із тобою музичним уподобанням. А даремно.

Ідеальне радіо може бути формою громадського життя. Або церковного, що, зрештою, багато в чому є подібним. Громада має свій формат, громада має достатню кількість приймачів удома, громада слухається постійно обкурених діджеїв, котрі використовують глибокі розлами в повітрі для проходження в іншу геометрію, з кращою музикою; те, що нас із тобою роз'єднує, що позбавляє нас із тобою будь-якої надії, для них є лише додатковою можливістю вислизнути з навколишнього ландшафту, пробігтись вузькою і небезпечною доріжкою, котра тягнеться в чорній порожнечі їхньої пам'яті й уяви, пройтись натягнутою линвою, під помаранчевими і бузковими сонцями, котрі ми не можемо бачити навіть вві сні і котрі для них є чимось настільки звичним і природним, як косметика чи метрополітен. Вони повертаються крізь розірване повітря до громади, яка очікує на них, оскільки не може довго протягнути без своєї музики, без свого комуністичного радіо, котре її об'єднує і віддаляє від решти світу, обирається нею і робить її обраиою.

Діджеї одягають слухавки, підключаються до єдиної звукової мережі і починають уважно — крок за кроком, хвилина за хвилиною — прослуховувати небеса над собою, вслухаючись напружено в їхнє перетікання й дихання, торкаючись обережно довгими сухими пальями, що пахнуть кров'ю і марихуаною, небесної поверхні, проводячи долонями по небесній обшивці — випуклій і твердій, ніби живіт вагітної тварини, поступово наближаючись до ерогенних небесних зон, навколо яких і формується музика, утворюються найкращі й найпрозоріші радіохвилі, радіохвилі, котрих так потребує громада, без яких задихаються в своїх теплих і запилених кімнатах їхні брати і сестри, іхні діти з чорними татуюваннями на передпліччях, і їхні батьки з штучними клапанами в серцях; вони не можуть помилитись у своїх пошуках, вони шукають музику, ніби підземні джерела, щоби громада не померла від зневоднення своїх організмів, тому що музика робить їхні організми і їхні тіла вологими й пластичними, як молода капуста, з їхніх тіл після цього можна робити музичні інструменти, але хто б узяв ці інструменти до рук, хто б зумів їх налагодити?

Пошук на сайті: