Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 3)

Вранці ми знайшли місцевий музей. Музей справив прикре враження — ті самі портрети ветеранів, модель танка, гільза з-під снаряду, мабуть, єдина тоді використана, в музеі нам дали адресу місцевого дослідника і довго дивились услід із огидою та недовірою. Дослідника довелось чекати щось із півгодини — він саме пішов до редакції газети з черговим опусом на тему таємниць рідного краю. До нас дослідник поставився з веселою зневагою, а, каже, журналюги, знову понаїхали, був чоловіком старшого віку, лівих поглядів на життя й суспільні процеси, погодився розповісти про перебування в місті Махна і продав нам два примірники своєї брошури «Шла война гражданская». Махно завжди зупинявся в крайньому будинку, повідомив він нам як заповіт, щоби в разі чого легше було відступати. Назвавши адреси, за якими той зупинявся, дослідник вибачився і знову звалив до редакції, знову, очевидно, з опусом.

Ми знайшли потрібні адреси, пройшлись тихою центральною вуличкою і опинились у згаданому вище парку культури і відпочинку. Два дивовижних пам'ятника стояли в цьому парку, між гойдалок і каруселей — пам'ятник першому робітничому полку був прикрашений трьохметровим піхотинцем, за спиною піхотинця автори пам'ятника прокреслили бойовий шлях полку, не надтодовгий і надто заплутаний, аби назвати його переможним, враження принаймні складалось таке, що повстанці їх просто ганяли степами Лівобережжя, а вже потім із цього всього спробували зробити хроніку революційної боротьби; за сто метрів, у глибині парку, знаходився пам'ятник борцям за радянську владу, у вигляді вази. На цоколі було зображено червону зірку і написано дивний текст — «Вічна слава героям революції — каменярам нового світу».

Що за масонське формулювання, подумав я, чому саме каменярам? що вона може символізувати собою, ця ваза? Так дивно — встановлюєш ти, скажімо, радянську владу, встановлюєш, керуєшся, можна сказати, найкращими побажаннями, гинеш у нерівній боротьбі з капіталом, і що — на твоїй могилі встановлюють недороблену вазу і називають тебе при цьому каменярем, дивна, позбавлена логіки доля переможців, всі ці невиправдані замовчування справжніх подій, викривлення і перекручування хроніки боротьби, коли з усього густого насиченого потоку історичних подій лишається тільки плутаний і рваний бойовий шлях робітничого полку, котрий невідомо ще на чиєму боці воював, ну і ще ця ваза, під якою, очевидно, закопана полкова казна, золоті коронки і конфісковані керенки, старанно надбані в походах і пофомах триметровими гіпсовими бійцями — каменярами нового світу, масонами Періоду раннього непу, котрі пройшли свій короткий, але важкий маршрут місцями чужої бойової слави, зуміли перемогти і навіть повернулись додому до своїх елеваторів, повернулись героями і переможцями, і єдине, що їм лишалось учинити в цій химерній ситуації — це поставити серед парку культури і відпочинку свій гіпсовий Грааль у сподіванні на кінцеву перемогу комуністичних ідей і добру пам'ять нащадків, які натомість заб'ють тебе камінням, заваливши всі твої пам'ятники, не вірячи в твоє минуле, не маючи свого.

5. Bсe цікаве в країні

відбувається на вокзалах, і чим менший вокзал, тим більше цікавого. Є великою помилкою думати, що влада може на щось впливати; впливати на щось може начальник станції, котрий сидить у своєму кабінеті й пропускає із Заходу на Схід черговий товарняк, тридцять шість червоного кольору столипіних, вантажених цементом і хлібом, мануфактурою, курва, яку ховають місяцями на запасних коліях і у відстійниках, списують за накладними, отримують свій чорний нал, і жодна влада цього спинити не може; вокзали працюють навіть під час війни, можливо, це останнє, що працює під час війни, он і Сосюра зі своїми сестрами-жалібницями в основному по вокзалах тягався, жодна війна цього не спинить, навіть громадянська.

Повітря вздовж залізничного насипу особливе, воно розріджене постійним переміщенням сотень вагонів із тисячами громадян всередині, повітря над залізницею відкрите, як вена, такого повітря не вистачає для тривалого дихання, тому ти рухаєшся від одного нічного вокзалу до іншого, від однієї вузлової станції до наступної, ловлячи устами цей солодкий розріджений кисень, дозований для тебе Міністерством шляхів сполучення.

Я завжди інтимно ставився до залізниці, власне, не до залізниці як способу пересування, а предметно — до колій і насипів, вагонів і семафорів, до речей, зроблених з особливою, справжньою надійністю, мені завжди подобались залізничні вокзали, літні вокзали північного Донбасу, на яких збирався весь місцевий непотріб, алкоголіки і бляді, ветерани і дружинники, наші втомлені батьки, котрі приходили тихими липневими вечорами до маленького вокзалу з товстими колонами, післявоєнний дизайн, що може бути краще, пили в буфеті теплу водяру, слухали республіканське радіо, іноді сварились і підрізали кого-небудь розкладними ножами, якими перед тим різали городину і відкривали томатні консерви; біля вокзалу була кінцева зупинка одного з трьох міських автобусних маршрутів, зрідка сюди підкочувався жовтий задиханий автобус, з якого вистрибували пасажири, мої старші друзі любили влаштовувати шмон на кінцевій, перекривали двері і вибивали останні бабки з розгублених невтішних студентів сільськогосподарського технікуму, котрі роз'їжджались надвечір по домівках, особливо розгублених і невтішних відводили за будівлю універмагу і там збивали з ніг на теплу й свіжу траву, добиваючи їх у траві, так що кров і липнева зелень густо проступали на білих порваних сорочках їхніх жертв; але нас вони не чіпали, ми були надто незрілі для подібних розваг і все життя сприймалось нами як великий залізничний вокзал, схожий на стигле розламане яблуко, наповнене соком, сонцем і осами; десь близько сьомої з'являвся фірмовий московський, який їхав на Південь, в Крим, діти вибігали на першу платформу, на вокзалі їх і було всього дві — перша і друга, вони вибігали на першу і дивились за міст, де над високою травою стояло марево і горіли семафори, і в цьому мареві між цими семафорами час від часу помаранчево зблискувала куртка колійника, котрий, наче диявол, переводив стрілки, перемикав семафори, благословляв увесь цей рух на Південь, в Крим, курва, до моря, якого ніхто з нас ніколи не бачив. Потяг збивав собою спеку, весь пил і всю траву, що гостро пахла між шпалами, зупинявся на якісь п'ять хвилин, з вагонів висипала мажорна столична публіка і купувала несвіжу пресу в кіоску і теплу водяру в буфеті; дівчатка в купальниках і великих сонцезахисних окулярах здивовано дивились на наші дитячі обличчя, на обвітрені гарячі обличчя наших батьків, на горді червоні гасла нашого вокзалу, писані не зовсім зрозумілою для них мовою, дивились і наш пил осідав на їхнє волосся, і наша трава забивалась їм між пальців ніг; проходили пероном і залишались у нашій пам'яті й нашій свідомості, і без того наповненій красивими й героїчними персонажами з життя, сновидінь і кінофільмів.

Найгострішим і найпечальнішим було саме усвідомлення цієї минущості, фізичне проживання цих кількох хвилин, упродовж яких юні жінки зі світлим волоссям і темними очима боязко спускались до тебе, на твою територію, на територію, котра належала тобі по праву, за котру ти відповідав і котру чесно вважав своєю, і коли вони — хай усього лише на кілька хвилин — потрапляли на цю твою територію, ти шкірою відчував, як зрушується простір і як розламується час, як у ньому з'являються тонкі-тонкі, ледь відчутні і майже нікому не помітні тріщинки, в які відразу ж забивалась уся трава наших перонів, увесь покалічений подорожник, забивався і вже лишався там назавжди, як позначка, за якою ти зможеш потім відновити у своїй пам'яті і цей день, і це літо, і цей густочервоний лак на пальцях ніг, який ти встиг помітити.

Вони нічого не бачили в наших очах, вони зовсім нічого не помічали в зіницях недозрілої провінційної шпани, котра жадібно ловила кожен їхній рух, кожен їхній подих, просто купували свій пломбір чи свої журнали і зникали в темряві, що тяглася від нашого міста на Південь, до моря, а вже там і зовсім забували про невеличкий вокзал, одну з безкінечних зупинок їхнього довгого-довгого життя, сповненого ніжності, любові і ще чогось такого, про що ми в тому віці просто не знали; хоча, якби вони подивились більш уважно, вони б неодмінно побачили багато цікавого, саме в наших зіницях, здивованих і широкорозплющених, тому що в такому віці те, що ти бачиш, не минається безслідно, і подивившись в наші очі, тільки подивившись уважно, вони могли б побачити і всі ті безкінечні товарняки з нафтою, котрі щодня прокочувались через місто, і птахів, котрі літали поміж нас на лунких запилених горищах, і боязкі рухи наших однокласниць, і засмаглі торси наших старших братів, і приглушену пристрасть наших батьків, котра надовго залишалась у наших зіницях, міняючи їхній колір.

Потяг рушав, хтось і далі банячив у буфеті, на перон осідали теплі сутінки, ставало темно і затишно, і так порожньо було в повітрі, очевидно через відсутність у ньому цих прогрітих наскрізь вагонів, що ти просто повертався і йшов додому, або йшов на футбольне поле і ганяв ним, аж доки м'яч цілковито не губився в темряві й ти лупив з носака по згустках цієї темряви, намагаючись вирвати таки свою перемогу, але кого ти насправді міг перемогти в тих сутінках, в тій темряві, коли не було видно не те що м'яча, а навіть супротивника, у тебе просто не було супротивників у тому віці, в тому місті, під тими чорними небесами, над тим темним витоптаним майданчиком, всі твої супротивники з'являться пізніше, вже коли зовсім зникнуть і старші друзі, і більшість знайомих, зникне сонце з вокзалів, зникнуть гасла з післявоєнних фасадів, розбіжаться футбольні команди, в яких ти грав, а нові натомість зібрати вже буде неможливо, тому що справжні команди, команди, здатні перемагати, трапляються в житті дуже рідко, якщо трапляються взагалі.

Але навіть пустота, що раптово відкривалась перед нами, ніби поштова скринька без листів і нових журналів, навіть вона не могла відбити у нас бажання щоденно тягатись платформами, можливо, це просто дитячий потяг до дорослих форм життя, коли в одному місці і в один час ти можеш побачити відразу всі схеми, за якими це життя рухається — відчути запах справжнього, дорослого життя, що пахне дешевою водійською їдальнею, пахне старими й промасленими робами, пахне, зовсім несподівано для тебе, радянськими парфумами і югославською жувальною гумкою, загалом має фантастичний запах, і навіть коли зміняться декорації, зміниться влада, зміниться країна, в якій ти живеш, все одно залишиться цей запах, оскільки залишиться саме життя, незалежно від того, чи залишишся в ньому ти.

Просто наші вокзали вміщали в собі все, аби почувати себе спокійно і впевнено — і низькі запилені вишні, і весь алкоголь навколишніх буфетів та їдалень, і всю контрабанду пристанційних складів, і найкрасивіших жінок наших містечок, котрі від'їздили транзитними рейсами в невідомому напрямку, але завжди, ти розумієш, завжди повертались назад.

6. Реальна біографія Кобзона.

Ніколи не намагайся зрозуміти, що саме там відбувалось — у твоєму дитинстві, чому більшість історій, розказаних тобі батьками, мали таке несподіване продовження й печальне завершення. Почнеш копатись у дитячих речах, щоденниках і фотоальбомах — обов'язково зав'язнеш, обов'язково натрапиш на щось таке, від чого мороз піде по шкірі й щелепи зведе від судоми й збудження. Кожне подібне повернення в дитинство погано закінчується — ось і ми сидимо й п'ємо до ночі, і намагаємось про щось говорити, мовляв, здорово все виходить, здорово, що ми приїхали, хоча насправді нічого не здорово і всі ці рештки комун у степах і набитий кістками чорнозем вганяють у легкий ступор, так що лишається пити далі і говорити про погоду, засинаючи під час розмови.

Серед ночі нас будять, грузять в машину і привозять на вокзал. Близько першої ночі з'являється потяг, довго стоїть на порожній нічній станції, потім рушає, але їде аж надто повільно, зупиняючись кожні п'ять хвилин, так ніби тикає своїм мокрим чорним носом у серпневу темряву, винюхуючи, куди ж далі завертають ці чортові рейки. Фактично ми більше стояли, аніж їхали, нам трапився дивний партизанський поїзд, він зупинявся серед поля і в населених пунктах, він мовби пропускав перед собою невидимі нам потоки й струмені нічного повітря, гальмував під кожною шахтою, а скільки їх — цих темних, порожніх всередині шахт — ставало чимраз більше, то подорож наша поступово перетворилась на таку собі розмірену міграцію вагонів у південно-західному напрямку, пасажирів ставало все більше, на кожній станції підсідали цілі шахтарські родини, котрі їздили собі ось так Донбасом, в пошуках невідомо чого, бо що ти тут можеш знайти, в цьому Донбасі, куди ти приїдеш потягом, який майже не рухається, сядеш в Донбасі і вийдеш в Донбасі, але вони все одно сідали й сідали, багатьох із них я міг пам'ятати із дитинства, вони майже не змінились, навіть сорочки з короткими рукавами й білі затягані олімпійки на них я міг пам'ятати, оскільки вони були зтих таки вісімдесятих, які я пам'ятав найкраще. Чоловічий одяг довше носиться і краще запам'ятовується, в цьому є щось стильне — чоловіки в старшому віці аскетично ставляться до свого одягу, саме аскетично, а не зневажливо, дотримуючись певного пролетарського шарму, коли ти просто сприймаєш свій одяг як частину себе, й інші теж сприймають тебе разом із твоїм одягом, невід'ємним від твого досвіду і твоєї фізіології, навіть якщо ти не знаєш, що це таке.

Ну ось, знову стоїмо під шахтою, курва, за вікнами космічні пейзажі й зворотний бік місяця, зусібіч, починаючи від ранку, щойно ми почали в'їжджати в цей справжній Донбас, нас оточують гори заліза, купи щебеню і нагромадження зелені, забагато експресії в краєвиді, особисто я спробував би все це якось розрідити, якби мені доручили зайнятись оформленням навколишніх територій, навіщо тут стільки заліза і зелені, навіщо стільки шахт, головне — навіщо під ними так довго стояти?

В Донецьку нас зустрів друг Білий, капітан міліції, автор історичних романів, кандидат історичних наук. В його романах хтось когось постійно мочив, було багато крові й адреналіну, а в якості негативних персонажів, що мені особливо подобалось, поруч із реальними татарами, поляками чи яничарами, щедро були представлені вурдалаки, вовкулаки, песиголовці та інші вороги українського народу. Коли я запропонував Білому поїхати разом до Гуляй-Поля, той легко погодився, тож ми домовились, що заїдемо за ним в Донецьк, а там видно буде.

Пошук на сайті: