Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 21)

Те, що вони жили в піонерському таборі, мене зовсім не здивувало, все правильно, подумав я, все вірно — де ж їм ще й жити, як не в піонерському таборі, вони так нагадують піонерський загін, піонерську дружину імені верхньої чакри. Табір знаходився на території харківського лісопарку, за совка він належав якомусь заводу, зараз завод збанкрутував, табір розвалився і його захопили буддисти. Захопили і спробували там окопатись. Антинародний режим, а головним чином знайомий нам уже сатаніст Іван Михайлович, повели з ними рішучу боротьбу, намагаючись вибити їх з території піонерського табору в густий сосновник або взагалі на територію дружньої нам російської федерації. Буддисти тримались стійко, а для міцності духу побудували на території піонерського табору ступу миру і запросили на її відкриття представників змі та дружніх організацій. Я, так виходило, був представником дружньої організації, хоча я й сам не знав — якої саме.

Від шосе вглиб лісу тяглася піщана доріжка. Я зійшов з автобуса і печально став розглядатись, цікаво, думаю, де ж ступа? 3 лісу почувся бадьорий барабанний гуркіт, ага, сказав я собі.

Ступа була збудована на спортивному майданчику і нагадувала афішну тумбу, мала близько двох метрів заввишки і в мене особисто з миром не асоціювалась. Але гаразд. Навколо ступи стояли друзі-буддисти, з барабанами напоготові, навколо них снували представники змі, оддалік сторожко за всім спостерігали представники дружніх організацій. Два зекуватих буддисти побачили мене і радісно підійшли, доброго дня, сказали, мир вам, це прозвучало як хуй вам, дякую, кажу, добре, що ви прийшли, зараз почнемо. Головний буддист, їхній, скажімо так, піонервожатий, змахнув рукою і буддисти закамлали. Камлали вони довго і натхненно,

з любов'ю дивлячись на свою тумбу. Хвилин через п'ятнадцять замовкли. А тепер, сказав піонервожатий, давайте всі станемо в коло і промовимо молитву за мир. Представники дружніх організацій приречено потяглись до ступи. Прикольна ступа, подумав я і пішов назад на шосе. Думаю, бабок у них, всетаки не було.

8. The Stooges. Real Cool Time.

Звідки вони беруться і куди потім зникають? Хто контролює їхній рух? Що їх підтримує в цьому житті? Потрібно бути монстром, аби витримувати цей щоденний тиск із боку жлобського українського суспільства, з боку кривавого щоденного життя, в яке вони ніяк не потрапляють, ніби музикантиновачки в печальну мелодію похоронного оркестру. Ці буддисти, які вірять, що, збудувавши посеред піонерського табору афішну тумбу, вони стали ближче до свого нев'їздного гуру, ближче до свого піднебесного Будди, що мало з ними статись перед тим, як вони погодились одягти на себе помаранчеві сукні і взяти до рук піонерські барабани? He знаю, можливо, до кожного з них справді приходив уві сні піднебесний Будда і щось їм нашіптував, схиляючись над заслиненою подушкою, можливо, їм справді траплялось серед вуличного потоку чи в сутінках парку побачити його мішкувату підліткову постать, можливо, вони справді упізнавали його за якимись ледь помітними рухами чи за голосом, адже щось мало їх вирвати з безкінечного нав’язливого потоку, в якому вони повільно і невблаганно рухались у бік смерті — жахливої побутової смерті, яка не лишає тобі шансів і часу на роздуми, щось їх примусило спробувати перейти вулицю в недозволеному місці, а головне навіть не це — хтось навчив їх, що недозволених місць немає, принаймні — на цій вулиці.

Джордж Гаррісон, якому багато хто вірив, і який нікого не зрадив, нікого не здав, Джордж Гаррісон захоплено співав гімни і мантри, камлав як міг про мир і ойкумену, товаришував із різними шарлатанами, пояснював, що всі релігійні громади це вигадка, так що нічого паритись, люби ближнього свого, люби свого Будду і не заважай іншим любити їхнього, але чи достатньо було його слова, аби зупинитись і перейтитаки цю вулицю в недозволеному місці? Я маю щодо цього сумніви. Гаррісон, звісно, прикольний чувак, стосовно Будди це він, ясна річ, вірно помітив, але я особисто навряд чи повівся б на все це пацифістське фуфло, мистецтво не має сили, аби змінити твою біографію, біографію змінюють руки куди жорстокіші й вправніші. Можливо, це руки самого Будди.

Піднебесний Будда, піонер-ветеран, котрий вже добрий десяток років живе в розгромленому піонерському таборі під Харковом, ночує в порожній радіорубці на картонних коробках, раз на тиждень вибирається до міста і харчується напівфабрикатами з супермаркету, вічномолодий скаут з поголеним черепом, який приходить ночами під твої вікна, який шукає собі друзів і послідовників, нашіптуючи їм уночі — немає нікого, крім тебе, немає жодних умовностей, жодної моралі, тільки ти і твоя совість, тільки ти і твоє серце, котре б'ється так, як ти йому накажеш, немає жодного соціуму, жодного режиму, жодних комітетів і преси, жодної влади і безвладдя, жодних перешкод і жодної мети — тільки твоя совість, тільки твій член і твоє серце, тільки твій голений череп і твій голос, яким ти будеш говорити все, що тобі захочеться, все, що ти будеш вважати за потрібне. Що підриває сотні й тисячі представників нашого з тобою суспільства, що робить їх несхожими один на одного, не схожих на нас із тобою? Вони самі не усвідомлюють, наскільки близькою й досяжною для них є ця межа, по якій життя переходить у смерть, бо якби йшлося лише про буддизм чи про духовне життя громади, хуй би вони витримали стільки часу в порожньому піонерському таборі, на чаї з макаронами, хуй би вони протрймались на ворожих до них вулицях зі своїми дурацькими барабанами і своїми відстійними молитвами.

Йдеться про той вогонь, який випалює зсередини їхні голені черепи, так само як і черепи й легені тисяч, десятків тисяч інших божевільних,у цьому суспільстві — лузерів, аутсайдерів, банкротів, невдах, членів релігійних сект і радикальних партій, прихильників вуду і східних обрядів, перейнятих ідеями фашизму і реваншизму, закоханих у попзірок фанатів і налаштованих агресивно комп'ютерних маніяків, правих, хронічно хворих, соціально неадаптованих, нацюнально несвідомих, морально нестійких, навіки проклятих.

He йдеться про віру, не йдеться про релігію, не мається на увазі їхній соціальний статус чи їхня психічна неврівноваженість. Йдеться про життя, наповнене цими персонажами, йдеться про здатність пізнавати їх, пізнавати, розуміти і підтримувати, визнаючи за ними безпосередню перевагу в таких питаннях, як чесність, відданість і непродажність. Спробуй згадати все, що було з тобою в твоєму житті, спробуй пригадати всіх, хто траплявся на твоєму шляху, спробуй відтворити всі розмови і розповіді, назви всіх міст і марки всіх автомобілів, мелодії всіх радіостанцій і розкадровку всіх кінофільмів — життя тримається і рухається саме завдяки їхнім неправильним вчинкам, завдяки їхнім непрогнозованим рухам, вони своїми пальцями, зі слідами опіків і татуювань зчищають із грубої затвердлої поверхні життя, ніби зі старої афішної тумби, всі нашарування і все гівно, яким це життя обростає, вони не дають йому кінцево затверднути і відмерти, вони здирають своїми жовтими від тютюну і пороху нігтями стару хвору луску з жирних боків життя, вони б'ють своїми злими кулаками йому по ребрах і нирках, вони кричать йому — давай, рухайся, підіймай свою жирну задницю, навіть не думай про спокій, забудь про безтурботну старість, доки є ми, доки є наша музика, доки є наші серця і наші члени, ми не дамо тобі опухнути в тиші і спокої, ми кожного ранку будемо здирати з тебе всі нашарування, будемо змивати з тебе все гівно, всю коросту, весь бруд і стару масляну фарбу, і хай нас скільки завгодно вважають лузерами, хай із нами бореться комітет по роботі з релігійними громадами, хай ніхто не розуміє нашого відчайдушного камлання — ми все одно будемо переходити вулицю в недозволеному місці, тому що ми, як ніхто інший, знаємо точно й напевно — що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, недозволених місць просто немає!

Я пам'ятаю, як я вперше почув ці записи, мій дядямеломан закинув мені кілька їхніх дисків, таких дисків не мав ніхто із моїх друзів і знайомих, такі диски в тій країні слухали тільки такі божевільні меломани, як мій дядя. Я пам'ятаю той шок, який я відчув, вперше прослухавши ці записи, я не знав, хто такий цей Іггі Поп, але я розумів, що його диски потрапили до мене недаремно. Все моє дитинство укладається в моїй пам'яті в один пронизливий і щемкий літній день, воно нагадує довгий і ніжний секс завдовжки десять років, з того сексу, з тих спогадів я пізнаю запах меблів, запах килимів, запах черешень, запах теплої літньої води, запах бензину і запах розталого пломбіру, я пізнаю яскравий колір одягу, відблиски автомобільного скла, тінь від ран* кової вогкої зелені, від високих холодних дерев, котрі були старші за мене, котрим довелось народитись раніше за мене і, відповідно, померти теж раніше, я пам'ятаю голоси за вікном, пам'ятаю шум автомобільних коліс по теплому піску, пам'ятаю звук, з яким осипалися яблука і злітали з гілок птахи, я пам'ятаю все, я пам ятаю тишу своєі кімнати, літню розмірену тишу, котру ніщо не могло зрушити, така вона була густа і встояна, я добре, дуже добре, до тиску в скронях, до хрускоту пальців, до радісного серцебиття пам'ятаю, як у цій тиші, розколюючи її, мов дерево, рвучи її, як пачку газет, збиваючи ії з ніг, ніби корову на бійні, з'явилась моя музика, я пам'ятаю, як вона не поміщалась у моїй тиші, в моїх спогадах, в розміреності того літнього дня, як вона розвалювала його обриси, билась об його гострі акваріумні стінки, розбивала їх і вода важко вивалювалась назовні, заповнюючи собою все навколо, заповнюючи собою мою пам'ять, вибухала, вирвавшись поза відведені для неї межі, тому що пам'ять не може мати меж, тому ідо твоя музика робить твою біографію, виправляє її, ламає і калічить, тому що в цьому житті немає нічого крім тебе і твого саунду, тому що на цій вулиці, як і на будь-якій іншій, просто немає недозволених місць.

9. Jethro Tull. Locomotive Breath.

П'ятнадцять років тому, на початку дев'яностих, вони стояли перед брамою, за якою життя перетворювалось на свою протилежність. Вони були схожі на апостолів, в косухах і старих кедах, вони вже зранку збирались пити вино на «сквозняку» — на місці якого зараз побудували жлобський ресторан, і я розумів, що брама їхня десь тут і знаходиться, десь поміж Сумською і Дзержинського, зовсім поруч із кгб, що, зрештою, справи не стосується. На відміну від них, я так ні до чого й не наблизився, так жодного разу і не відчув, який він — цей чорний протяг із протилежного боку життя, котрий витягує за собою в солодку безвихідь свіже повітря, тополиний пух і душі депресивних апостолів. Чому мені це не вдалось, думаю я тепер? Можливо, я не надто вірив тому, чому вірили вони, можливо, я просто не міг зважитись і підставити свої долоні під пекучий потік отруйного кисню, яким наважувались дихати вони, який вони вдихали жадібно й нетерпляче, яким вони задихались і який вибльовували на сірі харківські панелі, під ноги патрулів. I неважливо, що я пив те саме вино довгими сонячними ранками на початку дев'яностих і що я, припустімо, мав такі самі старі кеди, навіть старіші, ніж у них. Мої старі кеди свідчили лише про те, що я мудак і нових кедів собі купити просто не можу. Жодного протягу зі зворотнього боку життя тут не було.

Я ніколи не міг посправжньому повірити в те, що відбувалось навколо мене, мені завжди видавалось, що це ще не початок, ще не справжнє життя, це лише хтось розповідає мені, як має бути надалі, як воно все буде виглядати, коли вони демонтують декорації і запустять всю цю машину в хід. На, відміну від них, тих, хто включався в фу, відчував кров і м'ясо часу, який минав, я не міг повністю, на всі сто прийняти умовність такого розкладу, я не вірив до кінця в їхню безумність, в їхню непрощеність, мені заважала та легкість, з якою вони псували життя собі й оточуючим, та легкість, з якою вони себе цього життя позбавляли. Мені завжди видавалось, що це доволі інтимне заняття — позбавляти себе життя, вони стверджували ж щось зовсім протилежне, вони намагались переконати всіх навколо, а головним чином все ж таки самих себе, що їхній хрест, їхню потворність, їхній рокнрол можна нести легко й весело і що найбільшою проблемою подібного хресного ходу може бути лише проблема з купівлею алкоголю. Я залишився при своїй думці. їх майже не залишилось в живих.

Ось, до речі, теж не зовсім красива ситуація, коли ти різко й надзвичайно болюче починаєш розчаровуватись у своїх героях, в апостолах, котрим, хоча й не вірив до кінця, але вірити, у всякому разі, так хотів, а тут раптом минув час, власне — для тебе минув я, а для них просто закінчився, і ти вже не відчуваєш до них нічого, крім ненависті, ненависті прямої, контактної, від якої, думаю, їхні душі по той бік брами тяжко виють і б'ються одна об одну. Насправді, її появу, появу цієї ненависті, легко було передбачити ще тоді — п'ятнадцять років тому, на початку дев'яностих, на всіх тих концертах із розйобаною апаратурою, на всіх тих хатах, по всіх тих кутках і норах, по яких нібито залягала потужна харківська контркультура, харківська рокшкола і з яких вона, в більшості своїй, так і не вибралась. Коли ти в сімнадцять років зустрічаєшся з апостолами і тягаєшся за ними з однієї таємної вечері на іншу, з одного гастроному до наступного, ти вже не пробачиш їм ні їхнього старіння, ні їхньої, цілком природньої, втоми, ти будеш вимагати від них, аби вони до кінця лишались із тобою і стояли на тому самому розпеченому вугіллі, на якому стоїш ти сам, ти будеш вважати за необхідне кожного разу нагадувати їм — я пішов за вами, пам'ятаєте, тоді, коли ви стояли і пили своє вино, зранку, п'ятнадцять років тому, я пішов за вами, хоча мені було лише сімнадцять, а ви вже мали своїх дітей, я повірив вам, коли ви сказали, що існує протяг, який можна відчути, якщо стати в потрібному місці, якoо триматись свого рок-н-ролу, я не міг не повірити вам, коли ви розповідали про зворотний бік життя, про чорне густе повітря, наповнене тополиним пухом і шумом рваних динаміків, я хотів вам вірити і я вам вірив, і тому не смійте тепер відмовлятись від усього сказаного, не смійте падати на сірі панелі, я просто не дозволю вам відійти вбік і залишити мене самого, на цьому розпеченому вугіллі, на яке ви мене завели своїми йобаними апостольськими посланнями, вставайте, вставайте і лишайтесь разом зі мною, навіть не думайте уникнути цього вогню, навіть не мрійте, суки, що я залишу вас у спокої, до кінця свого, блядь, життя, до того часу, коли вогонь повністю зжере моє серціе і мої легені, я буду розбивати ваші нирки своїми старими кедами, я вас дістану у ваших могилах^ до яких ви так швидко і так легко сховались, я витягну вас із ваших ям і склепів і стану тягати запиленими вулицями Харкова ваші мертві тіла, я нестиму на спині кожного із вас, ніби свій хрест, тому що мені не залишилось у цьому житті нічого, крім ваших мертвих туш, крім вашого апостольського гною на моїх пальцях, крім цього розпеченого вугілля під ногами, про котре ви, блядь, нічого не говорили, про існування якого ви забули мене попередити, ні словом про котре не обмовились, жодним словом, жодним, блядь, натяком!

Я ніколи не міг посправжньому відчути себе причетним до тих великих і фантастичних подій, котрі відбувались навколо мене протягом усього мого життя, мені завжди необхідно було дистанціюватись від того, що відбувалось, мати свою фору в часі й просторі, аби подивитись на все це збоку, аби зуміти зафіксувати і запам'ятати найменші деталі й подробиці, а зафіксувавши, ховати їх від сторонніх очей, ніби опіки на шкірі. За цим своїм постійним намаганням запам'ятати все, я втратив найголовніше — втратив свою, персональну можливість пройти крізь невидиму браму, відчути пекельний протяг, здохнути в тридцять дев'ять років, встигнувши за цей час прожити все, що можна було прожити, очевидно, свого часу мені просто не вистачило сміливості й відваги, аби піти за ними, ступати за ними крок у крок, знаходячи на мокрому піску відбитки їхніх кедів.

Усе життя мені доводиться зустрічатись із ними, натикатись на цих привидів із минулого, в темних коридорах і переходах підземки, в салонах таксівок і музичних магазинах, бачити, як їх поламало життя, як їх понівечила їхня музика, як жахливо й потягано виглядають вони в цьому жорстокому справедливому житті, без апостольських косух, без хоругв і сопілок, без всього андерграунду і рокшколи, прокручені через м'ясорубку, пропущені через труби крематоріїв, вивернуті, ніби чорна футболка, з тополиним пухом у волоссі, який їм заніс потойбічний невидимий протяг — наркоман-Костік, колишній гітарист, котрий мріє по новій зібрати свою групу, а поки що стоїть на вході до нічного клубу і не пропускає нікого без квитка, з заначкою гашу в задній кишені своїх вельветових джинсів; божевільна дівчинка Марія, з сотнею бобіно вих записів, з усіма альбомами ті рекса і джетро талла, в кімнаті якої пахне котами і божевіллям; чувак з рок-клубу, котрий працює вантажником на вокзалі, а потрапивши випадково на джем, не може навіть налагодити гітару, ту саму, на якій він грав добрих п'ятнадцять років;

Сер, котрий несподівано помер у серпні і тепер лежить у палаці культури працівників зв'язку, спостерігаючи, як його друзі прощаються з ним і цілий день крутять для нього музику, яку він любив за життя, навіть не знаючи, чи це саме та музика, яку б він хотів почути на власних поминках, a головне — навіть не знаючи, в кого можна про це спитати. їм просто немає чого сказати одне одному в цьому палаці культури — вони не знають, чи подобається йому музика, яку вони крутять, він, слухаючи музику, яка йому подобається, не знає, кого тут попросити, аби її нарешті вимкнули.

10. Sex Pistols. Anarchy In The UK.

Півроку життя, палене м'ясо днів, проведених на площах і вулицях, по всьому лишається відчуття втіхи, почуття рівного польоту гарячою синьою порожнечею, світлі зірки й холодні води, які супроводжують наше пересування в бік мудрості й спокою, є лише частиною того, що насправді відбувається, видимою, але неповною. Під поверхнею, під темним густим шаром зовнішнього ховаються найдрібніші, найважливіші деталі, котрі легко западають на дно, уникаючи твоїх дотиків. Історії, лише на перший погляд подібні одна до іншої, випадкові обличчя, які марно виганяєш із пам'яті, ніби сарану із пшеничних полів, імена, котрі викрикувались у темряві, телефони, котрі записувались на долоні, що з усім цим станеться потім, якщо крім мене вони нікому не будуть потрібні, якщо на них ніхто так і не звернув уваги — що з ним буде потім? До кого будуть приходити ці привиди, втративши мене чи втратять вони свою здатність з'являтися в повітрі, триматись за нього так, як вони тримаються за нього тепер? Наскільки вони залежні від нас, наскільки пов'язані з нами? Можливо, все навпаки, можливо, це я полюю за своїми привидами, потребую щоденно їхньої присутності в своєму житті, натомість вони можуть обходитись без мене легко, без втрат, вони давно прожили мене як окрему коротку історію і зовсім про мене не пам'ятають, а якщо й пролітають іноді за моїми вікнами, то цілком випадково, навіть не звертаючи на мене уваги. Все може бути.

Найгірше буде, коли я раптом усе це забуду, це чи не єдине, чого я насправді боюсь — забути, втратити все, що таким дивним і несподіваним чином відбулось, позбутись пам'яті, позбутись головного. Те, що визбирується з навколишнього простору, те, з чого старанно й наполегливо складаються малюнки, зрозумілі лише тобі, те, до чого безкінечно повертаєшся, намагаючись дати собі з цим раду і відчуваючи, як твої власні малюнки вислизають із розуміння — все це дивним чином лежить зовсім близько, майже на поверхні, варто лише пробити цю поверхню, мов консервну банку, і все: ось воно — наше з тобою життя, наша з тобою кров, в повітрі на якусь мить лишається за тобою протяг, і цього протягу, цього руху в повітрі цілком достатньо, аби відчути і зрозуміти, як ти ріс, як ти вгризався в це життя, як ти його пробивав своїм тілом, як вибирався на пагорби і звалювався в чорні ями, як провалювався в глибокий сніг і пірнав у чорну серпневу воду, за цим протягом, який ти здійняв, пройшовши крізь час, можна здогадатись, як сильно, ти любив і як не вистачатиме тобі твоєї любові там, де ти незабаром зникнеш.

Я дописую цю книгу в травні, сидячи в своїй кімнаті на третьому поверсі, я сиджу тут уже четвертий місяць, кімната ця, зрештою, багато бачила, пару трупів звідси за цей час виносили, і те, що вони, ці трупи, потім таксяк оживали і повертались до життя, свідчить саме на користь життя, а не цих трупів. Я сиджу і відслідковую, як повз мене рухається час. Він намагається робити це тихо й непомітно, за великим рахунком, йому це вдається, за ним справді важко спостерігати, він умілий і витривалий, він, на відміну від мене, вміє чекати і не втомлюється від безкінечного виснажливого руху, і лише час від часу, коли робить різкі й необережні рухи, солона хвиля збиває з ніг чергового свідка, з яким мені довелось стояти на одному узбережжі.

Пару місяців тому помер мій приятель, старий поет, веселий емігрант, котрий безтурботно вештався цим світом усе своє життя, зупиняючись там, де йому подобалось, не роблячи особливих проблем із тих негараздів, котрими обділяв його світ, вибираючи зі світу смачні й соковиті шматки, якто поезію і алкоголь, імітуючи нормальну життєву позицію, імітуючи свою включеність в загальну рутину, цілком добре почуваючись серед чужих і незрозумілих йому обставин, але, за великим рахунком, так і обмежуючись алкоголем і поезією. Чому я не відчував його відсутності ці два місяці, адже я справді жодного разу навіть не згадав про нього. 3 другого боку, що б це змінило? Він стояв на одному зі мною узбережжі, він так само, як я, стояв у темряві і вдивлявся в синю відсутність зображення, і його раптове зникнення, за великим рахунком, нікого не стосується, у нього були свої стосунки з порожнечею, у мене — свої. На цьому й будується принцип людського братерства — все що ти можеш, це лише підтримувати когось своєю присутністю, все інше від тебе не залежить, але й ти не залежиш від усього іншого. Уважно слідкуй за хвилями — одна з них твоя.

Ми сидимо в аеропорту Кеннеді, й він говорить, що вони з сином, щойно я звалю звідси, поїдуть в НьюДжерсі, до якоїсь комуни, за його словами, це навіть і не комуна, це колишня тютюнова фабрика, яку свого часу заселили вільні художники, а тепер їх звідти викидають на вулицю, і вони влаштовують відхідну, сьогодні там усі переп'ються, а тих, хто виживе, виходило так, завтра викинуть на вулицю. Він розповідає, а я думаю, що це не дуже добре, те, що його син усе це побачить, — недобре, коли діти в такому віці бачать, як на вулицю викидають вільних художників, По-моєму, це не найкращий досвід. Діти, навпаки, мають бачити, як вільні художники займають фабрики й заводи, як натовпи вільних художників, якими себе можуть також вважати просто безумні мешканці наших міст, там всілякі безробітні, вуличні злодії, наркоторговці, проститутки — обов'язково проститутки, я наполягаю, скейтбордери і алкоголіки, як їхні натовпи захоплюють фабрики й супермаркети, як вони вдираються до офісів й антикварних магазинів, як вони вкладаються спати на'шкіряних канапах у приміщеннях банків, як розводять вогні в галереях сучасного мистецтва і влаштовують там кількаденні веселі оргії, котрі закінчуються колективною білою гарячкою.

Одним словом, дитина має бачити здорові й сильні емоції, позитивні переживання, не варто травмувати дитячу психіку картинами соціальної і життєвої поразки вільних художників, не можна, аби дитина змалку прийшла до думки, що в цьому житті, в твоїй країні тебе кожної миті можуть викинути на вулицю і тоді хоч член соси — нікому ти не потрібен із твоїми картинами і незалежною життєвою позицією. Діти мають виростати в нормальних умовах, в нормальному, врештірешт, суспільстві, в суспільстві, де жоден клерк і жоден лягавий не буде совати носа в твої документи, де жодна влада, наскільки б ссученою вона не була, не зможе дістати тебе на твоїй тютюновій фабриці, хоч би чим ти там займався, хоч би ти там трупи розчленяв, якщо це твій власний труп — розчленяй на здоров'я, діти мають якомога раніше зрозуміти, що потенційно будь-яка фабрика для того й існує, аби її можна було захопити і влаштувати на її території шабаш, інакше для чого її будували? Дитина, котра змалку усвідомлює всю зайвість, недоречність і шкідливість системи, до якої вона волею долі потрапила — така дитина має непогані шанси врешті приєднатися до одного із натовпів, і тоді вже за неї хвилюватися не доводиться. Хвилюватись куди більше потрібно за тих, хто так і не зуміє позбутись залежності від найближчого відділення комерційного банку, ось за них потрібно хвилюватись, саме з них виходять серійні вбивці і публічні політики, вільні художники з них напевне не виходять.

Ha цьому ми й розійшлись — вони з сином поїхали на фабрику, я полетів до своєї кімнати на третьому поверсі, маючи при собі нарізані ним диски й вельветовий піджак із написом на спині. Піджак трапився мені за доволі цікавих обставин, я побачив його в одному з магазинів військового одягу, фішка була в тому, що на нього можна було набити трафаретний напис, ну, що, спитав мене продавець, молодий афроамериканець, так це здається називається, яка картинка тобі подобається? Хочеш Че? He хочу, сказав, я, Че давно помер. Всі ми помремо, сказав він. О, до речі, додав, є кльова картинка, тут написано «Жити швидко, померти молодим». Хочеш? Померти молодим? запитав я, не хочу. Але картинку можеш набити, все одно краще, ніж Че.

Окей, сказав він, ще десять баксів.Варшава, 2005-05-16

 

Сторінка 21 з 21 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 > У кінець >>

Пошук на сайті: