Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 4)

Я був у Донецьку лише раз, в дитинстві, влітку 84-го, чому я пам'ятаю рік? за рік до цього шахтар узяв кубок і по всіх газетних кіосках Донецька продавалась книга, присвячена цій перемозі, я її тоді теж купив. Цікаво, що міста я не пам'ятаю зовсім, пам'ятаю велике автопідприємство на передмісті, де ми мали забрати новий самоскид і перегнати його додому, до речі, я собі думаю — хто в ті роки міг бути директором того автопідприємства? мій старий переганяв час від часу машини, іноді брав мене з собою, як на дитячі роки це був фантастичний привілей — першому зпоміж усіх друзів залізти до прохолодної незайманої кабіни, я добре пам'ятаю запах нової техніки, запах бензину й мастила, запах здорового радянського дитинства, дощ, який почався і супроводжував нас до самого дому, всю цю подорож у межах одного дощу, у межах однієї країни, ми були вдома, кубок був у шахтаря, все складалось якнайліпшим чином.

Повертаючись до міста, в якому ти був так давно, що можна сказати — не був зовсім, ти відразу ж намагаєшся зачепитись за щось знайоме, знайти якісь сліди й знаки, але це марна затія, що могло залишитись із того часу — навіть кіосків не лишилось, тому ми просто вирішили перебути тут до ранку, і далі почалося безпосереднє знайомство з містом, з горілкою у фастфуді, з драпом у спальних районах, лінивий літній день, що традиційно закінчується темним безпробудним безпам'ятством, внаслідок чого замість нормальних подорожніх вражень лишаються якісь уривки й епізоди, лишається передусім подивування — від того, що в цьому місті є кілька золотих пам'ятників, і що десь тут, здається, є пам'ятник Кобзону, принаймні, має бути, на ранок, принаймні, я найбільше переймався саме цим — був пам'ятник Кобзону де-небудь чи не було, і якщо був, то де? I чи золотий він був, цей Кобзон, чи зроблений із гіпсу? Бо що я міг запам'ятати ще? Студентську їдальню із зариганим сортиром і охоронцями при вході, таких студентських їдалень точно більше ніде немає; натовпи чуваків у спортивних костюмах, котрі почували себе на вулицях міста впевнено й безтурботно, це було, очевидно, їхнє місто, їхні костюми, вони мали право на свою безтурботність, на відміну від мене, я міг запам'ятати краєвиди за вікном помешкання, але краєвиди ті міста вже не стосувались. На вулицях було багато політичної реклами, наступного ранку ми виїхали на Гуляй-Поле.

Їхати зранку автобусом у такому стані в невідомому напрямку — невдячне заняття, але що робити, головне не лишатись тут, головне — виїхати, що ми й робимо; значить так, думаю я, водій дорогу знає, Білий, в разі чого, теж дорогу знає, поїхали. Що може бути в Гуляй-Полі? Очевидно, що там немає жодних атракціонів, жодних американських гірок і ніагарських водоспадів, ніагарських водоспадів там точно немає, я в цьому майже впевнений, та й не потрібні нам у такому стані водоспади. Головне доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам'яті поступово починає брати за яйця, це так ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилось тобі з минулого, давай, змивай усю цю кров, пролиту в класах і спортивних залах, хотів цього — маєш, не відвертайся тепер; загалом — повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили.

I хто вся ця публіка, яка їде разом із нами, хто всі ці тьолки в спортивних кофтах, хто ці бабусі з пакетами, мужики з дипломатами, прочани, іноді мене бере такий розпач від усвідомлення власної непотрібності, ось вони всі їдуть у справах, тьолки, наприклад, їдуть в петеу, бабусі везуть самогон на базар, мужики з дипломатами їдуть цей самогон купувати, добре, а куди їдемо ми? В петеу нас не чекають, та нас насправді ніде не чекають. А за самогоном зовсім не обов'язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові, але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря — пообіднім, Донецька область — Запорізькою.

Вигляд у вокзала був такий, ніби його розбив параліч. 3 дверей вибіг якийсь дощовий пес і, побачивши нас, зупинився. He впевнений, що саме сюди я хотів потрапити. Лишалось щонайменше півдня на знайомство з містом. На асфальті просихали калюжі. Життя, як і пес, завмерло.

7. $2.99 за готельний номер.

Третій день у готелі, валяємося на ліжках, ловимо вторяки, за вікнами чути веселий чоловічий голос, тут взагалі все чути, чути, наприклад, що в готелі, крім нас, нікого немає, це особлива тиша порожніх кімнат навколо тебе, коли ти підходиш до стіни і розумієш, що з того боку, в сусідній кімнаті, знаходиться тиша, і так у всьому готелі, лише тьотка сидить на рецепції в білому халаті та прибиральниця нишпорить коридорами, дослуховуючись до нашого дихання, дихання трьох обкурених чужинців, які з'явились тут три дні тому, порушили тишу порожніх сонячних коридорів, назвались журналістами, сидять третій день у готелі й курять драп, запиваючи його водярою та самогоном. Тепле спокійне містечко з сонними вулицями, ось вона — столиця анархо-комунізму, територія унікальних соціально-політичних експериментів, приїхавши до міста, ми відразу ж поселились у цьому готелі, на першому поверсі була перукарня і пахло одеколонами, і це ще був не найгірший запах, далеко не найгірший. Номери виявились настільки дешевими, що ми вирішили залишитись тут надовго. Можливо, це було головною помилкою. Ми піднялись у номер, кинули речі, перерахували бабки і пішли дивитись на місто.

Мушу визнати, що ніколи в житті не любив туристів, туристи для мене заголосні й метушливі, вони приносять із собою відчуття штучності, минущості, вони з'являються в своїх шортах і панамах, з кодаками на бойовому взводі і ти відразу ж відчуваєш себе зайвим, і вони це відчувають, вони дуже чутливі, ці туристи, вони нібито й дивляться в об'єкгиви своїх кодаків, кудись повз тебе, в історичні панорами, що відкриваються за твоєю спиною, а самі насправді перешіптуються — що це за клоун, чому він не в шopтax, де його, блядь, панама, звідки він тут?

А головне — туристам потрібні зовнішні знаки історії, щоби на кожному будинку висіли пам'ятні барельєфи, а за кожним рогом відкривались види місць, описаних у їхніх непутящих буклетах, вони ніколи не звертають уваги на речі прості й невибагливі — на стіни будинків, скажімо, побиті віспою кулеметного обстрілу, на старі присадкуваті явори в глибині парку, з яких, припустімо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розуміють тиші вулиць, оглушених свого часу переміщеннням армій, контужених канонадами й переможними салютами, вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом. До таких містечок, як це, туристи зазвичай не приїжджають, а якщо приїжджають, програма їхня суха й коротка — сфотографуватись біля барельєфа Махна на будинку колишнього штабу повстанської армії, спробувати зцайти його хату (в путівнику написано, що австрійці спалили її ще в 1918, але все одно — треба спробувати знайти), врешті зайти до музею і покрутитись біля бутафорської тачанки, слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності. 3 усіх можливих зовнішніх позначок, крім барельєфу і тачанки, ми знайшли бар «Нестор».

Після цього повернулись до готелю і далі курили свій драп. В історичній літературі про махновську республіку Гуляй-Поле описане настільки ретельно, ніби в описах міста, його економічній характеристиці та соціальному аналізі справді можна було знайти натяки й передбачення майбутнього злету цього населеного пункту, котрий за інших, кращих умов, мусив би перетворитися на туристичну Мекку для всіх перейнятих долею анархізму як такого і його практичних форм зокрема, мусив би стабільно збирати на річниці й ювілеї натовпи згаданих нами тут вище чуваків у панамах і кодаках; історики настільки дбайливо описують школи і заводи містечка, фіксують кількість робітників та чисельність єврейської громади, що в якийсь момент і сам починаєш перейматись історичною долею цього серпневого містечка, блукаєш повільно від автовокзалу до бібліотеки, від бару «Нестор» до напіврозваленої будівлі колишнього млина, впізнаючи щось зі старих архівних фотографій, а щось не впізнаючи зовсім.

Живучи в такому невеликому містечку, скажімо, три дні, на третій день ти вже починаєш упізнавати місцевих мешканців, і що найгірше — вони тебе теж починають упізнавати, від цього стає доволі незручно — тому що ти в їхніх очах зайда, щоб не сказати гірше, турист із кодаком, який дивиться на них, як на тубільців, намагаючись знайти в рисах їхніх облич відбиток анархосиндикалізму, втім, нічого окрім алкоголізму не знаходячи. Є в цьому щось нечесне — з одного боку, ти зі своїм збаранілим захопленням і намірами розпитувати кожного зустрічного, чи воював його дідо в Махна, і вони — втомлені подібним цирком, перейняті своїм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе знаходиться історія й ідеологічні переконання, для більшості з них ховається джерело приватного підприємництва і неусвідомлених до кінця докорів сумління. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймні без жодного ентузіазму — і ті два убиті наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березі річки (вже не було містка, яким переїздили повстанці, річка зовсім зміліла, хрони сиділи на березі й печально мовчали, коли їм запропонували випити, відразу ж погодились, один із них взяв гроші і зник, ми думали, що назавжди, але ні — він повернувся і потім ми швидко все випили й полізли у воду; хрони у воду не лізли, дивились на нас неуважно і відсторонено, кожен бачить у ріці своїх потопельників, ми до числа їхніх не належали); і директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала і перепрошувала, що мусить бігти в штаб, працювати на вибори, навіть не цікавлячись, за кого ми будемо голосувати; і продавщиця в газетному кіоску, яка спала в ньому до п'ятої години, потім замикала на висячий замок, навіть вона, попри те, що ми купували в неї пресу, можливо, ми взагалі були єдині, хто купував місцеву пресу; і навіть той офіціант у привокзальному ресторані, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навіть він дивився на нас байдуже; в маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають все, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого і не знайдеш на цих запилених вуличках, між цих старих розстріляних будинків, нічого не знайдеш і знайти не можеш, тому ти тут чужий, і питання лише в тому, скільки ти витримаєш у своєму готелі, наскільки у тебе вистачить грошей, драпу і консервів, аби вижити в кривавому готельному просторі, наповненому тяжкими сновидіннями й запахом одеколону, в цьому все питання — чи з'їбешся ти просто сьогодні, вечірнім автобусом, подалі від чорних дір у навколишньому повітрі, в якому вмістилась уся твоя історія, чи будеш далі нипати їхніми вулицями, сидіти в парку, фотографувати фасади будинків, у яких знаходились адміністративні заклади анархістів, блукати міським кладовищем, розглядаючи прізвища на могилах, і пізнаючи найбільш із них відомі.

Мені здається, що я не можу зрозуміти головного в них — їхньої відстороненості, їхньої колективної пам'яті, ясна річ, що я не розраховував побачити тут жодних воскреслих тіней, проклятих і невідспіваних, я був готовий до подібної дистанційованості і тотальної недовіри, як я міг розраховувати на щось інше? аби розраховувати на щось інше потрібно було щонайменше народитись у їхньому теплому влітку і вітряному восени місті, потрібно було школярем класти квіти до пам'ятника визволителям, знаючи, на чиїх кістках цей пам'ятник побудовано, потрібно було спостерігати щороку як осипається шовковиця і покриваються вуличним пилом вишні, ходити зранку на міський базар чи по конторах, мати свій бізнес, виховувати дітей, вітатись із перехожими на вулиці, виходити довгим, як блюзи, літнім вечором до річки, сидіти мовчки над нею, дивитись на протилежний берег, на якому, так само як і на твоєму, немає нічого — ні минулого, ні теперішнього, і розуміти, що навіть якби той старий міст всетаки уцілів, ти б ним навряд чи захотів перейти на протилежний бік, тому що насправді — і цього я теж зрозуміти ніколи не зможу — з цього берега, з цього міста, від цієї пам'яті тобі просто немає куди іти.

8. Ти міг померти і цього разу.

Він мав добре й мужнє лице, лице тридцятирічного чоловіка, якому хочеться дати всі сорок, тому що він ніколи не ховався від сонця і не відмовлявся від алкоголю, сьогодні так точно. Виглядав він втомлено й розпачливо, розпач його був гіркий і якийсь ніжний, інтимний, видно було, що в нього проблеми з бабою і що бабу цю він, очевидно, любить, а вона, сука, терзає його незагартовану ніжністю душу, душу тридцятирічного чоловіка, який звик у цьому житті до всього — до крові, до бруду, до роботи, до спирту, до принижень і помсти, але не до ніжності, тут він був просто не готовий щось протиставити світові, окрім хіба що набухатися зранку й їздити занімілим від літа містом у пошуках розради й подальшого алкоголю, ні першого, ні другого, ясна річ, не знаходячи.

Вчора по обіді друга-Білого викликали додому, дзвоник був офіційний, Білий мав бути зранку на кафедрі, варіант не поїхати, який я йому радив, Білого не влаштовував. Він вийшов серед ночі на трасу, простояв там пару годин, але все-таки поїхав. Наступного ранку ми з Льошкою теж вирішили їхати. Все, що можна було тут побачити, ми побачили кілька разів, з нами вітались перукарка і продавщиця з газетного кіоску, помітивши нас на вулиці, директорка музею переходила на інший бік, офіціанти знали наперед, яку водку ми будемо просити. Ефект несподіванки минув, наступали суворі будні тижневого запою, останній день я пролежав у готелі, страждаючи, як я думав, від алергії. Ми вирішили рухатись на північ, де у 18му році в лісах формувались перші повстанські загони. Автобуси туди не ходили — з 18го року в цьому плані мало що змінилось. Добре, вирішили ми, які автобуси — вийдемо на трасу, застопимо що-небудь.

На виїзді з міста стояли дві тьолки, про щось перешіптувались, дивлячись на нас, і, здавалося, нікуди їхати не збирались. Нас, натомість, ніхто не брав. Поруч була річка, над нами висіли низькі хмари, трава була запилена, дорога порожня. Він, очевидно, не збирався зупинятись. Сповнений своєї гіркої туги, сповнений алкоголю, поклавши на власний суспільний статус, поклавши на власний, хоч який там він у нього був, сімейний статус, поклавши, зрештою, на правила дорожнього руху, він ганяв неквапливим пообіднім містом, намагаючись забитись на своїй копійці в якийсь темний глухий кут, в якому його розпач його не знайде і де можна буде пересидіти до кращих часів. Врешті, за якимось внутрішнім імпульсом він повернув із центральної вулиці в бік заводу, оминув даі (дивно, що не посигналив їм), проїхав уздовж складів, ще раз повернув ліворуч і опинився на виїзді з міста, де побачив нас.

Пошук на сайті: