Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 5)

Як я вже говорив, зупинятись він не збирався. Проте щось у його затуманених гіркотою мізках в останній момент спрацювало, і він вдарив на гальма. Та це лише так говориться — вдарив, він був уже не в тому стані, аби бити по них різко і рішуче, він ударив по них скоріше розпачливо і непереконливо, копійку потягло з дороги, вона проповзла добрих метрів двадцять і завмерла, тяжко схлипуючи. Ми підбігли. Довезеш? питаємо. Він думав. Про що він думав? Бог його знає, про що люди думають в такому стані за кермом, єдине можу сказати, що він не сумнівався, сумніву в його очах не було, було скоріше загальне нерозуміння — хто ми такі, хто він такий, для чого він зупинився.

Добре, сказав він.

Скільки? питаємо.

Ніскільки, каже він.

Як ніскільки?

Так, ніскільки, за бензин заплатите і поїхали куди хочете.

Ми теж подумали — о'кей, говоримо, давай, сіли в копійку, зачинили двері, машина рушила, і тут ми все зрозуміли. Одне пиво він щойно закінчив, друге дав погримати мені. Потримай, каже, а це нічого, питаюсь, що ти п'єш за кермом? У мене проблеми, говорить він, мені хуйово. А, кажу, тоді нічого. Копійка рвонула назустріч обрію, проїхала метрів двісті й заглохла. Що таке? питаю.

Потрібно штовхнути, сказав він, проблеми з двигуном. Ми вийшли і почали штовхати, прикольно, подумав я, хто кому має платити. Ну, та він нам навряд чи заплатив би. На автозапразці була черга. Але він у черзі, судячи з усього, стояти не збирався, він лаяв водіїв, лаяв заправників, критикував світопорядок у цілому, що робити будемо? спитався я, зараз-зараз, гарячково думав він, давайте, сказав нам врешті, очевидно на щось зважившись.

Що? Штовхайте! Ми вийшли і знову покотили нашу копійку, двигун завівся, водій натиснув на газ і різко повернув назад на ГуляйПоле. Ей, занервував я, ми що — назад? Зараз-зараз, лише й повторював він. Копійка увірвалась у містечко. В перший поворот він не вписався, виїхав на хідник і якийсь час їхав так. Потім виїхавтаки на дорогу. Час від часу він стурбовано дивився, чи тримаю я його пиво. Я тримав. Ми рішуче промчали містом, минули наш готель, біля якого терпеливо сиділа знайома нам продавщиця газет, відчайдушно проскочили вокзал і стадіон, посигналили біля якогось кафе і вискочили на іншу околицю, По-моєму, чувак промахнувся, він прошивав це місто, як дельфін акваторію, розлякуючи карачкуватих, як гуси, бабусь, що несли з базару нерозпроданий самогон, і відчайдушно клаксонячи птахам і янголам, які потрапляли, не встигнувши відступитись, в лопасті реактивного двигуна його копійки, від чого радіатор заливався кров'ю, а копійка ревіла і глохла.

Але на іншому виїзді з міста теж була заправка. Ми залили повен бак, розвернулись, знову прорвались крізь місто, переїхали через міст і рушили на північ. Його пиво ми з ним випили. Його справді щось мучило. Він час від часу бив себе долонею по голові, з відчаю і якогось жалю до самого себе, ніби хотів сказати сам собі — ось тобі, за те, що не зміг уладнати як слід свої проблеми, ось тобі, тримай, крім того, якби він себе не бив, він безперечно заснув би, а так ці різкі короткі удари виводили його зі сну, а нас із жахливого заціпеніння.

Я намагався з ним говорити, намагався робити музику в його магнітофоні голосніше, аби лише відволікти його від сну, що важким туманним циклоном насувався на його свідомість, але він і сам усе контролював, він усе контролював і усе бачив, в якийсь момент я його зрозумів — о'кей, думав він, нормальні чуваки мені трапились (це він про нас), відвезу їх куди треба, повернусь назад, уб'ю цю суку на хуй, відремонтую копійку, пострижусь, о'кей.

Але пиво ми випили, музика його не тішила, тому не дивно, що він засинав під цим сонячним промінням, в серпневому повітрі, наповненому хмарами, ніби соком, між двома містечками, одне з яких ми назавжди покинули, а до іншого навіть не сподівались потрапити. Ми б теж, очевидно, заснули, якби за кермом був не він. Це була дивна подорож, у всіх сенсах дивна — і дорога була дивна, все гірша й гірша, і день був незрозумілий, він тривав так довго, що я починав думати, чи не закінчиться він для нас прямо тут і прямо тепер, і водій наш так дивно і так гірко переживав свої негаразди, що я навіть не міг сказати йому — брат, зупинись, зупинись, брат, давай ми вилізрмо з твоєї копійки, та й сам ти вилазь, куди ти такий поїдеш? не міг я йому такого сказати, його б це остаточно убило, потрібно віддавати належне чужому безумству, адже невідомо, як ти сам за пару років будеш поводитись на людях. Він переїжджав зі смуги на смугу, мчав по зустрічній, засинав час від часу і знову бив і бив себе долонею по голові, не давав собі спуску, не міг відпустити себе з Богом, аж доки ми несподівано благополучно не в'їхали до потрібного нам містечка і, принагідно розігнавши з дороги зграйку піонерів на велосипедах, не загальмували біля автовокзалу. Ти назад хоч доїдеш? запитався я. Та ясно, не зовсім зрозумів він мене. Ну, спасибі тобі, кажу. Добре, давайте, — він попрощався з нами без жалю і надії на повторну зустріч, ніби це не ми проїхали з ним щойно цю дорогу смерті, завдовжки сорок потойбічних кілометрів. Очевидно, його дорога була куди небезпечнішою за нашу.

Над автовокзалом нависав винищувач. Зірки на крилах розмило дощем, крізь бетон на постаменті билась суха трава. Зараз він на своїй копійці набирав швидкість у зворотному напрямку, на двигуні закипала кров, радіатор був набитий пір'ям. Можливо, він уже розбився. Ми обійшли винищувач і попадали в траву. Автобусів не було.

Лірична історія без жодних наслідків.

9. Духи приходять на мій гашиш. I тут Білий повернувся. Ми лежали в траві, ходили до автовокзалу пити воду, ходили до міста за пивом, кілька годин валялись під нашим винищувачем із розмитими зірками, аж доки він не повернувся. Кандидат історичних наук, він-то напевне розумів, що коли є бодай найменша можливість вибратись до таких психоделічних місць із героічною історією, із кумарним сьогоденням, то можливістю цією варто скористатися на всі сто, можна скільки завгодно писати історичні романи, проливаючи в них кров ні в чому не повинних вурдалаків, а все ж варто бодай раз на десять років кинути все і приїхати до безіменного степового містечка, де пил перекочується центральним майданом і під єдиним баром сидять місцеві плантатори й п'ють прозору, як небо, горілку, де під винищувачем уже кілька годин на тебе чекають твої друзі, і друзям твоїм без тебе щохвилини стає все печальніше, а від алкоголю — щохвилини краще, тож якшо ти приїдеш вчасно, то застанеш їх у дивному піднесеному стані, який сприяє дружній бесіді та подальшому пересуванню. Надвечір ми дісталися Дібрівського лісу.

Білий обіцяв показати нам дуб історичного значення, під яким нібито Махна й було названо батьком. Приїхавши до Дібрівки, познайомившись принагідно з політично підкованим водієм, котрий нас підвіз і прочитав нам короткий курс місцевої вкпб, ми з подивуванням дізнались, що вищезгаданий нами дуб пару років тому спалили піонери, святкували там щось своє, піонерське, може, день народження Леніна, не знаю, ну і спалили його, дізнались також, що місцевий музей так-сяк жевріє, але директор його сука остання, нагинає усіх із цими йобаними виборами і менш за все думає про батька Махна з усіма його дубами, одним словом, ситуація складалась не на нашу користь, ми вийшли з Дібрівки і пішли просто в ліс, думаючи собі приблизно так — ну, добре, думалось нам, дуб ці срані піонери спалили, гаразд, діти, що ти з них візьмеш, директор сука, теж можна зрозуміти, нагинає з виборами, теж ситуація знайома, але навіть він, цей патологічний директор, який продав честь, совість та історичне призначення в обмін на жирне тавро адмінресурсу на своїх директорських сідницях — навіть він не зможе нам заборонити запхатися в цей ліс і пробути в ньому стільки, скільки вже нам захочеться, а вже скільки нам захочеться, це суто наша справа і стосується вона лише нас, ну, можливо, ще лісника.

Мені доводилось ночувати в різних місцях і за різних обставин. Я ночував кілька ночей на Львівському вокзалі на пакунках із фашистськими газетами, які я туди привіз для розповсюдження, я ночував на українсько-угорському кордоні разом із групою старшокласників, які їхали кудись на екскурсію, думаючи, очевидно, що я теж їду на екскурсію, я ночував п'яний на річковому пляжі й навколо мене ходили рятівники та пляжники, не знаючи, чи я вже потонув чи ще ні, я ночував на лавах у парку і в зимових електричках на станції П'ятихатки, не маючи змоги звідти виїхати, одного разу я ночував у піонерському таборі на столах для пінг-понгу, ми з приятелем заїхали туди для проходження педагогічної практики, але вожаті, випивши весь наш спирт, сказали нам, що лишатись нам тут не обов'язково, та й для дітей так буде краще, так що ми можемо їхати, і ми повкладались на столі для пінг-понгу, з різних боків сітки, і на ранок справді поїхали звідти, спати цілий місяць на пінг-понгових столах нам не світило; в цьому є щось більше, аніж пригода чи цікавий випадок, пригода — це коли ти потрапляєш серед ночі до свого готельного номеру, маючи ключ, і знаходиш у своєму ліжку кількох невідомих, це пригода, я згоден, а коли ти не маєш ні ключа, ні готелю, ні невідомих, коли ти взагалі не маєш жодної гадки, як перебути до ранку в ситуації, до якої ти потрапив, це вже не пригода і не цікавий випадок, це твоє життя, як воно є — без прикрас і зайвого пафосу, ти просто продавлюєш простір своєю присутністю, вириваєш для себе рівно стільки місця й тепла, аби не замерзнути за ніч; ми звертаємо з лісової дороги, довго йдемо, врешті знаходимо галявину, стягуємо дрова і розпалюємо багатгя. Спочатку ми випили все, що у нас було, потім нам видалось, що цього недостатньо, і ми почали добивати драп, навіть друг-Білий, кандидат історичних наук, який усі ці дні утримувався і обмежувався самогоном місцевого виробництва, тут щось попустився, розслабився, покурив з нами і почав розповідати про самураїв і їхні кодекси честі. На кодексах честі я й заснув.

Прокинувся я десь о п'ятій, Льошка відрубався на спальнику, друг-Білий сидів біля загаслого вогню і дивився в ліс, що там? спитався я, хтось ходить, тихо відповів він, давно? спитався я, давно, відповів Білий, всю ніч, добре, кажу, лягай спати — я їх постережу. Він відразу ж заснув, а я зайняв його місце і став дивитися, хто там ходить між дерев. Дивився я години дві.

Одного разу, вночі, під травою, я сидів на березі моря і розглядав хвилі, я намагався їх побачити, але бачив лише темряву, яка рухалася зовсім поруч зі мною, і яка могла щомиті необережно зачепити мене, звалити своїх хвостом, або затягти щупальцями до свого темного нутра, мені завжди видавалось, що коли ти нічого не бачиш у темряві, це ще зовсім не значить, що у цій темряві ніхто не бачить тебе, оскільки вона — темрява — це щось, що знаходиться поза тобою, ти завжди випадаєш із неї, натомість той, хто лишається в ній, завжди має зручну позицію для розглядання тебе, адже темрява — вона лише з твого боку темрява, з його боку це вже щось інше, щось, чого ти не можеш побачити, а отже і зрозуміти. I тепер, коли я сидів біля загаслого вогню, що остигав, і холонув, і втрачав своє тепло, ніби велика піца, я думав, хто саме міг ходити цілу ніч навколо нас, у мене такі речі, можливо, притупились, а ось Білий дунув і щось таке за цими соснами побачив, цікаво, хто це міг бути? Душі лісників? Мабуть, душі лісників, або душі піонерів із сусіднього табору, піонерів, які повтікали давно, багато років тому, із затишних піонерських наметів до лісу, харчувались якийсь час корінням і мухоморами, від чого поступово втрачали свою піонерську подобу, ставали неприкаяними духами, щоночі приходили на вогонь у лісі, не наважуючись підійти ближче, аби не зустрітися з піонервожатим.

Всі ті, чию присутність ти відчуваєш поруч, завжди шукають у тобі підтримки, потребують твоєї співучасті, ти весь час ловиш на собі їхні погляди, котрі вас поєднують. Але прокинувшись одного разу в незнайомому місці, самотній і розгублений, ти раптом гостро відчуваєш поруч із собою ще чиюсь присутність, ти б ніколи не зміг його побачити, але він натомість ніколи б не пройшов повз тебе, скажу лише, шо я направду готовий був побачити тіні й почути голоси з-поза сосен, адже я їх не бачив лише тому, що я не знав, що саме я маю побачити, за якими саме ознаками я маю їх розпізнати. На відміну від мене, вони знали все, вони бачили мене і моїх друзів, вони відчували нас, ми світились їм у їхній темряві, не належачи їй, не западаючи в неї, світились усією своєю кров'ю, яка стояла в нас, як ртуть у термометрах, за нею вони нас і відчували, на її рожеве світло вони виходили з-поза теплих стовбурів і зупинялись на віддалі, протягуючи до нас руки, намагаючись у нас щось відібрати, намаючись нам щось залишити. Спробуй, раптом ти зможеш навчитися розрізняти їх за тінями, за запахами, за тишею навколо тебе, яку вони наповнюють собою, якої їм цілком достатньо, аби знаходитись весь час поруч, лишатись непоміченими і невпізнаними, раптом ти навчишся вирізняти їхнє дихання, яке — ось зараз, слухай — схоже на дихання дерев, на дихання сосен, таке саме спокійне й розмірене, хіба що трішки тепліше, це від їхнього голосу, від того, що вони тобі щось говорять, щось дуже важливе, щось таке, що ти можеш почути лише вві сні, або лише на записах, які ти слухаєш, лише посеред чорної ранкової тиші, оскільки те, що вони говорять, це і є тиша, в'язка цілковита тиша, наповнена зсередини їхніми голосами.

10. Лівий марш.

Пошук на сайті: