Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 7)

Події в цьому кіно мусять розвиватись повільно і послідовно, тут взагалі все продумано і випадкових речей майже немає. Разом з тим подій повинно бути багато, вони повинні заповнювати собою весь той простір, який було надано тобі для обживання і освоєння; їхня рухома, пластична струкгура має підпирати собою прогріте зранку небо, щоби воно трималось у тебе над головою надійно і твердо, не провисаючи і не обвалюючись черговими катаклізмами. Події мають відбуватись просто на твоїх очах, хай не завжди за твоєї безпосередньої участі, але завжди за твоєї незримої внутрішньої згоди, за твоєї включеності в контекст, так, щоби ти міг пальцями відчувати, як змінюється ситуація з твоїм життям, як вона розгортається перед твоїми очима; події мають заповнювати собою той порожній проміжок, що виникає між героями і повітрям, яке їх оточує; в кіно про мої вісімдесяті просто не може бути порожнин, воно має бути густим і наповненим безліччю постатей, рухів і вчинків, вчинки ці багато в чому і пояснюють загальну насиченість сюжету — вони дивні і часто невиправдані, в них присутня надмірна ризикованість та експресія, мої головні герої одружуються з принципу і вішаються з почуття протесту, народжують від невмшня відмовити і кохають від невміння стриматись, вони йдуть на злочини азартно й авантюрно, і люблять свою батьківщину без жодного ідеологічного підтексту, більшість із них молоді й самовпевнені, вони самі розуміють, що випадок дозволив їм народитись у драйвовому місці в дивовижний час, і лише десь на задньому плані з'являються їхні батьки — змучені і досвічені, котрі носять в собі, ніби хворе серце, весь досвід своєї країни, своєї щоденної безкінечної боротьби, що врешті закінчується, але так і не приносить їм бодай якогось заспокоєння.

В цьому кіно мають бути масові сцени, в них ллється кров, ллється вино, ллються жіночі сльози, ллються сльози п'яних чоловіків, врешті ллється гарячий літній дощ, заливає собою святкові столи, заливає людей, які святкують свою безпечність і втіху, святкують, обіймаючи один одного, співаючи п'яних пісень усе тихішими голосами, о'кей, говорю я, саме так і має бути, дуже добре, стопмотор, в ході зйомок кіна про мої вісімдесяті жодна сука не постраждала.

82-й. Агіт-пункт.

Мені вісім років. Я починаю цікавитись життям дорослих. Воно жахає мене своєю відвертістю — дорослі живуть відкрито й легковажно, вони почуваються впевнено в одному зі мною просторі, контролюють його, вони знають, на яку кнопку потрібно тиснути, аби відчинились таємні бокові двері, за котрими знаходяться двигуни й прожектори, дорослі регулюють освітлення й зміну декорацій, їхні стосунки між собою наповнені незрозумілою мені пристрастю й жагою, вони вміють посправжньому любити й ненавидіти одне одного, чим вони, зрештою, і займаються. Мене це захоплює.

Я не хочу бути дорослим — я боюсь втратити свою дистанційованість від їхнього життя, я боюсь, що, потрапивши до нього, втрачу здатність відчувати, наскільки фантастичними є запропоновані мені умови контракту. Більше того, в своєму теперішньому — восьмирічному — соціальному статусі я користуюсь небаченими пільгами й перевагами: дорослі не завважують з мого боку жодної загрози і тому легко підпускають до себе, дають мені можливість зблизька й безборонно розглядати всі непримітні деталі їхнього шоденного побуту, ритись у шафах із білизною, у письмових столах із неякісними радянськими презервативами, у шухлядах із любовним листуванням, у багажниках автомобілів із трупами і демонами; вони навіть не здогадуються, що я тримаю їх на прицілі, що я вже завів на кожного з них персональну справу і відвів кожному з них одиночну камеру в своїй дитячій пам'яті, і що вийти колинебудь із цієї камери, із цієї в'язниці, із моєї пам'яті їм просто не світить — моя пам'ять чіпка й витривала, як дикий виноград на стіні дому, вона не потребує жодного догляду з мого боку, вона харчується власними соками, перетруюючи жирні соковиті шматки минулого — мого минулого, чужого минулого, спільного минулого.

Моя пам'ять кровоточить, обрізавшись об гострі краї реальності, на ній лишаються знаки й зарубки, завдяки яким я завжди зможу пригадати цей дивний, повільний але неспинний рух вперед, рух вгору, по стіні будинку, чіпляючись за виступи й цеглу, за антени й віконниці — рухатись вгору, зазираючи у вікна і знаходячись разом з тим на безпечній відстані; моя пам'ять — одностороння, ніхто не помічає коло себе її присутності, ніхто не бачить, як вона обплітає стіну його будинку, пускаючи гостре й надійне ко ріння в западини й тріщини між цеглинами.

He треба було ігнорувати мене, не треба було так зневажливо ставитись до моєї присутності, разом зі мною завжди була присутня моя пам'ять, вона, слід завважити, розвивалась куди швидше й динамічніше, аніж, скажімо, моя сексуальність чи мій патріотизм. Частково вона їх замінювала — і мою сексуальність, і мій патріотизм; великою мірою знання про речі таємні, солодкі й заборонені довгий час сприймалось мною як статевий потяг, мені й тепер більше подобається секс у квамперфекті, аніж у футурумі. Я мав би народитись фетишистом, я ним і народився, просто ніхто мені про це не сказав, а сам я про це дізнався надто пізно — коли вже щось міняти було просто в лом. Те саме і з патріотизмом — коли мені говорять про любов до батьківщини, я, як правило, погоджуюсь, пригадуючи кожного разу якийсь окремий, конкретний випадок любові. 3 такої пам'яті вибратись дуже важко, я надто ретельно й регулярно роблю її інвентаризацію й капітальний ремонт, я боюсь утратити навіть найменші надбання, вирвані мною з боями і втратами в моєму постійному патрулюванні невідомого мені на той час дорослого життя. Просто не треба було мене ігнорувати.

Те, що ними сприймається звично й буденно, за відсутності переваг і пільг, котрими наділений я у свої вісім років, мною розуміється як откровення, як річ небачена, я переживаю справжній больовий шок, ось уже тридцять років я переживаю шок від найменшого контакту з дійсністю, вона мене просто вбиває своєю внутрішньою будовою, своєю структурою, котру неможливо відтворити штучно, просто так, без залучення речей сакральних, таких як любов, ревнощі, транквілізатори, контрацептиви.

Шок швидко минається, натомістьлишається ще одна зарубка на вені, ще один поріз, котрий я розглядаю через двадцять років, реставруючи для себе найменші деталі й обставини, так і не наблизившись за двадцять років до розуміння захоплюючої простоти цього сюжету.

Одного разу вони зустрічаються, цілком випадково, скажімо, біля агітпункту — в квітні мають відбутись вибори, їх примусили прийти на агітпункт за якоюсь інформацією, від них вимагають участі в суспільному житті, їм це, наскільки можна помітити, не подобається. На них смішний і претензійний одяг вісімдесятих — на ньому синя куртка, на ній легке пальто, весна холодна, але вона не зважає, вона вперше після зими одягла це пальто і старанно не реагує на холод. Він має проблеми з навчанням. кілька разів проходив свідком у справах, пов'язаних із дрібним хуліганством і порушенням громадського спокою; вона, як і належиться в подібних випадках, проблем із навчанням, та і взагалі проблем, не має, тож не дивно, що зустрівшись біля агітпункту, вони звертають одне на одного увагу.

Вона йому подобається, вона подобається його друзям, хоч його друзям, зазвичай, ніхто не подобається, але тут вони раптом говорять — вона нормальна, нормальна тьолка, давай, піди до неї, чого ти боїшся? Він сам не знає, чого він боїться, просто боїться, тому нервує і поводиться як даун, ну, але це ми опускаємо. Вона не знає, чи подобається він їй, у нього купа проблем, у нього дурацька куртка і рік умовно, він не подобається її батькам, він не подобається її подругам, котрі справедливо вважають його дауном. Вони зустрічаються ще раз у день виборів, над агітпунктом б'ються на вітрі прапори, в буфеті продають кремсоду, він пробує не помітити її, вона ж несподівано для себе починає з ним про щось розмовляти. Після цього вона йде додому і слухає якісь, як їй здається, кльові записи, ну, скажімо, вона слухає поліс, або аббу, хай краще аббу, так — після цього вона сидить вдома в теплому светрі й слухає аббу, а його перестріває на вулиці патруль і з метою профілактики дає йому по голові. В їхніх стосунках можна помітити відвертий прогрес.

Згідно із законами жанру далі настає пауза. Тут у його житті мала б з'явитись інша жінка — з меншими претензіями і більшим досвідом. Але вона не з'являється, в таких випадках чистоти жанру дотриматись важко, краще вже триматись достовірності, як вона мені тепер бачиться. Його друзі кажуть йому — добре, кажуть вони, ми знали, що ти даун, ти нас у цьому ще раз переконав, молодець, пішли бити вікна на кварталі, і він іде з ними. Але тут виникає несподіваний сюжетний хід — її молодший брат, який за всім цим мовчки спостерігає, в якийсь момент починає розуміти, що іще трішки і вони все зіпсують, ці двоє, вони вже обидвоє ведуть себе як дауни, так не годиться. I ось він підходить до нього і говорить — ти що, ти хіба не розумієш, що ти втрачаєш? Навіть якщо ви завтра розбіжитесь, каже він, навіть якщо ви потім вітатись не будете, навіть якщо ви повбиваєте одне одного — ти просто мусиш до неї піти, ти що — не розумієш цього? Спочатку він хоче брата придушити, потім він зізнається сам собі, ну, заодно і братові, що насправді так — він хоче ії, вона йому подобається, і друзям його теж подобається (в цьому місці брат перебиває його, говорить, що друзі тут ні до чого), і що взагалі він лише про неї і думає. Ну, так давай, говорить йому брат, батьків саме немає, батьки саме в Празі, де? перепитує він, в Празі говорить брат, в Чехословакії, знаєш таку країну? знаю, каже він, ну, то давай — іди до неї, іди, я дам тобі гандон. Він бере і справді йде до неї. Вона його, звісно, не чекає, але, знаєте, тут стається така річ — він залишається у неї до ранку і вона його не виганяє. He виганяє вона його і наступного дня, лише надвечір просить дати їй трішки відпочити, проводжає до зупинки, довго стоїть і не відпускае його. Після цього вони розходяться по домах, падають навзнак, кожен у своє ліжко і, засинаючи, дивляться на небо. Небо в цей час лежить на животі і, так само засинаючи, дивиться на них.

83-й. Парк культури.

Радянська агітація виховала в мені любов до життя. Червоний колір прапорів і виробничих гасел в'їдався в мою сітчатку, як йод в'щається у відкриту рану. Функціонально витримані й строгі месіджі, наповнені незвичною на перший погляд кількістю фактичного матеріалу, діаграми й графіки економічного зросту, аскетичні профілі й комуністична орнаменталістика створювали сонячний настрій. Я віднаходжу їх зараз, ці уламки великої ужиткової естетики і розумію, в чому тут річ — вони допомагають мені ідентифікувати себе й своїх ближніх, вони дають мені змогу триматись за свій час, відчувати, як він б'ється, намагаючись вирватись із моїх рук. Я люблю червоний колір, я люблю червоні прапори, червоний був першим прапором, з яким я пішов на стадіон, щоправда, це був не зовсім червоний, а червоний, здається, з білим — це був грузинський прапор, всі мої друзі йшли на стадіон і кожен щось із собою мав, я знайшов у будинку культури, в кутку, набір прапорів братніх республік, всі 15, я вибрав грузинський — білою смугою він нагадував мені кольори спартака, я ішов на стадіон і думав — який кльовий у мене прапор, такого прапору більше ні в кого нeмae, зустрічні йшли і думали — що це за уйобок іде з грузинським прапором; у мене були свої рахунки з суспільством — воно мене не розуміло, я йому цього не забув.

Я віднаходжу ці знаки, ці свідчення великої інформаційної війни на будинках і пам'ятниках колишніх радянських міст і розумію, чому вони мені так подобаються — це літери мого дитинства, це кольори моїх вісімдесятих, моя перша любов, моя справжня гордість, мій приватний соціалізм, якого мене позбавили без моєї згоди. Мій соціалізм був перш за все зовнішній, вуличний, візуальний, всі ці фішки про соціальні гарантії й радість комуністичної праці стали для мене важливими значно пізніше, тоді я бачив перед собою білі літери на червоному кумачі і бачена мною картинка мене в цілому влаштовувала. В цьому мало ідеології, я чудово розумію, що за кольоровою гамою і композиційним рішенням «слава кпрс» 80-х це «завжди кокакола» 90х. Кожен знаходить свій пафос, той, хто не знаходить його, помирає від депресії.

На другому поверсі автовокзалу, в залі очікувань, за часів мого дитинства висіла картина. По-перше, вона була масштабна, десь три на чотири. Подруге, вражала кількістю персонажів — там було зображено з'їзд депутатів місцевих рад, перед якими виступав Ілліч. Депутатів було щось із півсотні, хтось старанно й достовірно вималював їхні забинтовані голови, кулеметні стрічки, перекинуті через шіече, в кутку стояв чорний і монументальний кулемет максим, схожий на слухняного сенбернара, з яким Ілліч вечорами міг гуляти по Смольному, аби не було так самотньо, а тут вирішив узяти з собою на з'їзд депутатів місцевих рад, і, прив'язавши до ніжки крісла, взявся до огляду політичної ситуації в країні; депутати слухали Ілліча уважно, навіть не зважаючи на монументальність картини було видно, як вони, погоджуючись, кивають чубатими головами і ніяковіють за свої зачовгані чоботи, до підошов яких налип увесь бруд і гівно поваленої тиранії. Ілліч показував на карту, карта була покреслена червоними й чорними стрімкими лініями — по-моєму, це був якщо не денікінський, то у всякому разі польський фронт, полюбому я вгадував за тими скупо накиданими контурними орієнтирами, що їх художник вважав за доцільне зобразити для присутніх у залі депутатів місцевих рад, територію, котра мене оточувала, інакше й бути не могло — все мало бути пов'язаним і внутрішньо узгодженим, і оскільки тут висіли депутати з Іллічем і сенбернаром, то мусили ж вони мати якесь безпосереднє відношення і до мене і до моєї республіки і до мого приватного соціалізму.

Пошук на сайті: