Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 8)

Я любив розглядати цю картину, мені подобались депутати місцевих рад, вони були енергійні й збуджені, видно було, що Ілліч їх неабияк здивував, показавши цю карту, зовні це виглядало так — депутати місцевих рад поки що навіть не здогадуються про існування денікінського чи там польського фронту, вони просто прийшли до Ілліча поговорити про соціальні гарантії й радість комуністичної праці, поз'їжджались із усіх губерній та повітів, галасливо розсілись у колишньому панському палаці, соромлячись бруду й гівна на своєму взутті, хтось закурює косяка, хтось нервово покашлює, всі очікують на Ілліча; тут двері залу відчиняються і входить Ілліч, ведучи на повідку великого чорного сенбернара, прив'язує його до ніжки крісла, виходить на сцену, ну, що, говорить, товарищі депутати, тема нашої сьогоднішньої зустрічі — ліквідація денікінського фронту. Якого такого фронту? починають гомоніти депутати, HeMae ніякого такого фронту, давайте краще про гарантії поговоримо. Гарантії? перепитує їх насмішкувато Ілліч, а оце повашому що — хуй? він різко розгортає перед ними карту з червоними й чорними стрічками. Сенбернар голосно гавкає. Депутати вражено охають — ох, говорять вони, і справді — денікінський фронт, що ж це ми так облажались, перед Іллічемто? Ось тобі й гарантії.

Наприкінці вісімдесятих об портрет Ілліча почали гасити недопалки.

Я не був на вокзалі років десять. Він змінився — з'явились кіоски, комп'ютерні ігри, зникла перукарня, все рушилось і тонуло в хвилях піску, минулого року вирішивтаки зайти. Піднявся на другий поверх. Картини, ясна річ, вже не було, очевидно її спалили. Або хтось викупив її до приватнзї колекції за сто тисяч американських доларів. На стіні і далі було видно її контури — ремонт з того часу ніхто не робив. Я мовчки пробачив своєму минулому ще одну зраду і пішов на вихід. Раптом я зупинився, щось привернуло мою увагу. Між другим і третім поверхами знаходилось щось до спазмів знайоме. He може бути, подумав я і пішов дивитись. Це справді була вона. Перевернута набік, картина повністю закривала собою вікно, через що на сходах стояли сутінки. Але крізь довгі надрізи в кількох місцях пробивались промені, фрагментуючи і подрібнюючи зображення. В один із цих надрізів Ілліч показував рукою. Я підійшов ближче і зазирнув — гаряче літо, сонячний пил, далекий і тривожний світ, який так і не зрозумів радості комуністичної праці.

Чим мені подобався парк культури — він жив своїм життям. Мало зважаючи на примхи й конвульсії часу за зеленою огорожею, котра відціляла парк від дорослого світу. Мені подобався постійний рух у парку, загальний настрій — відтяжний і ненав'язливий, такий настрій панує, очевидно, в чистилищі, коли вже поміняти щось пізно і тільки й лишається, що чекати на рішення присяжних, гойдаючись при цьому на важких дерев'яних гойдалках. В парку працював знайомий моїх батьків, дивовижно широкої душі чоловік, постійно вгашений і елегійно налаштований щодо дитячого відпочинку, він продавав квитки, вмикав каруселі, запускав гойдалки, забезпечуючи рух усього живого, після чого зачинявся із двірником в тісній кабінці з написом каса і далі бухав. Іноді він забував про каруселі, і діти годинами катались на фарбованих слониках — до істерії, до блювоти, в сенсі не до того моменту, коли їм ставало погано, а якраз навпаки — коли ставало погано йому, і він вибігав зі своєї кабінки і бачив весь цей вертеп навколо себе, після чого йому ставало ще гірше. Мене він завжди катав безкоштовно.

Іноді я думаю — чи хтось і далі в тому парку катає дітей, чи мають вони свого дитячого святого, котрий нетвердим похмільним рухом запускає всі каруселі й атракціони їхнього дитинства, жонглює сонцями і перекидається веселками, висипаючи з кишень разом із рештками дріб'язку зірки й метеорити; які знаки помічають вони навколо себе, на яких літерах вони вчаться читати; чи зможуть вони потім розповісти вже своїм дітям і внукам, як у їхньому мирному небі, просто над їхніми головами, ще можна було побачити величні й гаснучі зблиски історії; історія ця була далека й недосяжна і мала кривавочервоний відтінок — як тюльпани, як кров, як кокакола.

84-й. Гараж.

У мого старого були свої методи виховання. Як правило, він мені ні в чому не відмовляв, давав усе, що я просив, проте коли йому видавалось, що я втрачаю совість, просто обламував і все — говорити про щось далі було марно. Він весь час був у дорозі — то переганяв нові машини, то мотався по навколишніх автобазах у пошуках різних деталей, мене це вставляло, я час від часу чіплявся до нього, починав канючити, він не витримував і брав мене з собою. Все дитинство я прокатався зі своїм старим, коли дорога була далекою, я засинав на задньому сидінні, коли я хотів їсти, він зупинявся біля якоїнебудь придорожньої їдальні і годував мене строгою водійською їжею. Я і тепер пам'ятаю т їдальні, біля них, як правило, стояло кілька фур, поруч могла примоститись цивільна копійка, де-небудь на маргінесі міг виникнути чорний мотоциклегний бік, але в основному тут штовхались далекобійники, які гнали літніми трасами в невідомість, і лише короткі зупинки в закладах громадського харчування хоча б якось пожвавлювали монотонність їхньої гонитви трасами республіканського та союзного значення. Водіїв завжди можна було вирахувати в компанії, у них був уважний повільний погляд, погляд степової фауни, котра постійно щось собі виглядає, вони навпомацки вивчали географію, їхали, куди їм скажуть, розвідуючи дорогу, мені вони ніколи не подобались, те, що мій старий ганяє тачки і працює водієм, мене влаштовувало, а ось всі інші водії мені не подобались, я думав тоді, та й тепер так думаю, що мій старий є приємним винятком із цієї доволі мудакуватої публіки — водіїв. Мене, до речі, водії теж не люблять. Скільки разів мене викидали були з автобусів чи тролейбусів, щоправда, коли я був без квитка, або в непритомному стані, або просто скандалив, хоч для мене особисто це мало що міняє. Щоправда викидали мене вже в іншому, наступному, житті, тоді ж, у моїх вісімдесятих, старий годував мене, умовно кажучи, дарами ланів, поїв гірким компотом, і ми повертались до нашої машини. Було сонячно й вітряно, трасою сунули легковики на Росію, час від часу з'являлись поодинокі велосипедисти, які їхали повільно і мали можливіть роздивитись малого нахабного подорожнього, котрий стояв і мочйвся під стіною водійської їдальні, ну, себто мене, як ви здогадались. Ми їхали далі, приїздили на автобазу і тут починалося найнудніше — старий зникав у конторі з якимись сірого паперу накладними, а я залишався сам — під блакитним небом, під шлакоблоковими стінами гаражів, біля прохідної, за якою знаходився ще один стратегічний пункт народногосподарчого призначення.

Я залишав машину і йшов на великий автомобільний смітник, що починався відразу за гаражами. Там був справжній цвинтар вбитої автотехніки — розрізані автогеном кабіни заростали густою травою, денеде лежали крісла, вирвані з корінням, як зуби; в пропалені до дір скати затікала дощова вода, і над усім цим літали метелики, вони залітали в очниці кабін, сідали на розйобані молоковози, перелітали від кістяка до кістяка, я ганявся за ними, перебігаючи від однієї розчавленої пресом вантажівки до іншої. Я залазив до більш-менш вцілілих кабін і розглядав рештки чиєїсь власності — наклейки на дверцятах, з подряпаними жіночими голівками, пофарбовані червоним лаком для нігтів тумблери на приладній дошці, видряпані на кермі ініціали, котрі могли належачи кому завгодно — це могли бути як ініціалй колишнього власника машини, так і того, хто його вбив. Я годинами лазив між цих залишків кораблетрощі, аж доки мій старий не повертався з черговим колінвалом і сигналом виманював мене з мого сховку. Я повертався, ну нарешті, говорив незадоволено, скільки можна, старий не зважав, ми сідали і їхали далі. В першому ж зустрічному містечку я починав що-небудь канючити, старий не витримував і купував, що вже я там просив, але, як правило, купував просто так, без мого плачу, я ж говорю — у нього були свої методи.

В моєму теперішньому уявленні про ті роки життя трималось навколо траси, я розумію, що це навряд чи відповідало дійсності, і що якби мені в той час показали якісь інші частини цього самого життя, уявлення б моє щонайменше розширилось, але мені показали саме це — я виріс на дорозі, на задньому сидінні машини мого старого, я грав там у якісь свої ігри, я жер там всі ніштяки, які продавались у навколишніх магазинах, я читав там свої книжки. Мені там подобалось. Я не любив, коли до нашої машини сідав хтось чужий, я був ревнивою дитиною, не любив, коли з моїми батьками хтось заговорював, ну, але якось терпів, куди було діватись.

Ми повертались додому, було вже пізно, зупинялись на залізничному переїзді, повз нас на повній швидкості мчав товарняк із нафтою, я намагався порахувати всі вагони, час від часу збиваючись і нервуючи з цього приводу, скільки? питався старий, сорок, відповідав я навмання, і він серйозно кивав головою.

Я думаю, що в дитинстві наш зір, себто наш погляд на світ, великою мірою формується залежно від швидкості пересування. Я, наприклад, звик до швидкої зміни ландшафтів, я їх саме так і сприймаю — як такі, що швидко змінюються, знаходячи своє місце в моїх очах, а, відповідно, і в пам'яті, моя географія формувалась на швидкості 80—90 кілометрів на годину, скільки разів потім мені доводилось видивлятись із вікна автобуса чи випадкової фури на краєвиди за вікном, ну ось, говорив я собі, вони і далі змінюються, інакше й бути не може, просто ти зобов'язаний встигнути у своєму житті побачити їх якщо не всі, то принаймні більшу частину, можливо, в цьому і є сенс твого життя, якщо він взагалі є. Зір, поставлений тобі в дитинстві, вбирає все — і ранкові траси, якими перебігають тварини, і пообідні швидкісні ділянки дороги, з дітьми, які щось продають, і нічні шматки асфальту, котрі вихоплюються для тебе фарами, вже майже вдома, коли ви нарешті приїжджаєте, і ти вже спокійно і міцно спиш на своєму задньому сидінні. Я загалом думаю, що нічна шосейка, освітлена фарами автомобіля, в якому ти їдеш, з усією темрявою, яка знаходиться в цей час поруч, з усіма жуками, що б'ються об скло, з деревами, птахами і подорожніми привидами, які стоять в тіні, не маючи сил вийти на світло і розсіятися в ньому — взагалі найкраще, що в цьому житті можна побачити. Такі ось соплі./

Востаннє я бачив нашу машину через кілька місяців після аварії. Вона стояла на подвір'ї, я розглядав її й думав — цікаво, ось в оцих уламках, саме в оцих, я провів не один день, я міг би упізнати нашу машину по запаху, по дотику до оббивки салону, по скрипу крісел, тепер ось вона стоїть, наче після м'ясорубки, і таке враження, що це мене самого сплющило, адже якщо подумати, це могло статися й раніше, скажімо, 20 років тому, і чи вижив би я тоді? Дивно, але про що іще можна думати, дивлячись на розбиті машини. Це взагалі дивне видовище, де-небудь на них обов'язково запікається кров; покалічені, вони набувають якоїсь особливої різкості й спустошеності, чогось такого, що зовсім не пов'язується з дитинством, тому що там, в тих наших переїздах, і мови не могло бути, що хтось може взяти і розплющити нашу машину, чи взагалі будь-яку машину на нашій трасі, хіба що її перед тим мають списати, a після того відтягнути на великий автомобільний цвинтар. Побиті машини взагалі дивно виглядають, я не говорю про людей, не хочу про них говорити, a ось машини, їх не закопують і не спалюють, їх просто відтягують у який-небудь відстійник і лишають там заростати молочаєм і диким часником, і вони лишаються там, переживши власну смерть; на що вони схожі? на щось гірке й недоречне, наприклад на яблука, великі перестиглі яблука, які падають на твердий ґрунт і розвалюються навпіл, так що їх тепер ніхто і не підбере; або на банки зпід коли, котрі продають у вуличних фастфудах Берліна чи Будапешта, чи ще будь-якого міста світу, де хтось дбає про регулярне розповсюдження коли й повну переробку упаковочних матеріалів; або на аркуші з записника Бога, котрі той, не доробивши, в якийсь момент кінцево забракував, нервово видер, і, зіжмакавши, запустив до кошика зі сміттям.

85-й. Лікарня. В моїх вісімдесятих лікарів було мало. Вони були не потрібні, дорослі в моїх вісімдесятих не мали часу хворіти, життя було настільки насиченим і густим, настільки в ньому все було пов'язано й узгоджено, що звертатись до лікарів просто не випадало. Коли хтось помирав, то робив це швидко і ненав'язливо. Я пригадую з дитинства кілька похоронів, і не можу сказати, аби це було надто печально. Трагічність похоронів у моїх вісімдесятих була приглушеною, внутрішньою, не бабською, ніхто не дозволяв собі рвати волосся чи стрибати в могилу за небіжчиком, ясна річ, що хтось при цьому плакав, хтось понуро супроводжував домовину, проте земля наша була теплою, а пам'ять легкою і довгою, нашим небіжчикам мало лежатись затишно і спокійно.

Поминки у моїх спогадах є чимось скоріше оптимістичним, для мене вони й дотепер асоціюються зі збудливим запахом натовпу, з голосами на кухні, з жиром, який розтікається по тарілках, з казенкою і домашніми наливками, з суворими, упевненими у собі чоловіками та їхніми молодими дружинами, які завжди все підготують належним чином, аби покійному не було соромно за невтішні поминки. Лікарі тут були зайвими. Будь-яка подія в моєму дитинстві, чи то сумна, чи ювілейна, неважливо — це насамперед столи, великі, неймовірні столи, заставлені стравами й напоями, столи, зза яких не виходять по кілька днів, всі мої вісімдесяті — це суцільне застілля, коли кожного дня є привід не виходити зза столу — як не поминки, то весілля, як не обжинки, го день конституції, розмірене радісне життя, суто виробничі турботи, ти знаєш своє місце під небом, і тримаєшся за нього міцно і впевнено, ніхто не виб'є у тебе ґрунт ізпід ніг, ніхто не виб'є у тебе з рук кружку зі спиртом, ніхто не зможе тебе переконати в тому, що життя не довге, а смерть не солодка. Всі були зайняті серйозними справами, життя з погляду восьмидев'яти років видавалось мені конструкцією максимально точно і прозоро спроектованою, все було підігнане під мене, під моє вростання в життя, під моє захоплення ним.

Пошук на сайті: