Сергій Жадан - Anarchy in the ukr (сторінка 10)

Футбольні фанати збирали різне гівно, кількість якого визначала рівень їхнього фанатизму — програмки з футбольних матчів, клубні вимпели, довідники, значки, календарики, інший канцтоварний неліквід, була ціла каста дилерів, які скуповували весь цей непотріб і перепродували втридорога таким даунам, як я, грубо користуючись із того, що я, скажімо, сам усі ці програмки і вимпели дістати не міг. Мені сподобалось бути фанатом, я відчував, як з кожним значком і з кожним вимпелом життя моє стає все більш повноцінним і внутрішньо виправданим. Дуже швидко пристрасть моя набула загрозливих форм і відтінків. Зранку я намагався себе чимось зайняти, вбивав, як міг, чортові години, очікуючи, коли з'явиться листоноша. О четвертій по обіді він приходив. Якщо листів не було, день був безнадійно втрачений, я намагався заглушити свій розпач, переглядав уже накопичені вимпели й програмки, ніжно перекладав їх з купки в купку, витирав із них пил і чекав наступного дня. Наступного дня листів знову не було. Я нервував і злився. Якщо листів не було і на третій день, я йшов на пошту. На пошті мене вже всі знали. Я натомість вивчив, коли саме завозять свіжі газети й листи, як довго їх перебирають і сортують, коли саме виходить наш листоноша, як швидко він насвоєму велосипеді об'їжджає довколишні вулички і коли його слід чекати біля нашої поштової скриньки. Листоноша мене побоювався, я був дивною дигиною, яка, на його думку, надто нетерпеливо чекає на пошту, надто розпачливо реагує на відсутність листів і надто експресивно розриває отримані конверти. Листоноша нервував, коли мене бачив. Я, коли бачив його, теж нервував. Ми не любили один одного, за рік мого активного футбольного фанатства ми були виснажені й внутрішньо розчавлені, листоноша не міг зрозуміти, як можна бути таким уйобком, я був про нього такої самої думки. Іноді я отримував повідомлення і йшов забирати посилку із вимпелами безпосередньо на пошту.

Листоноша опинявся в пастці. Діватись йому було нікуди. Звечора він приносив мені повідомлення і швидко тікав на своєму велосипеді. Я йшов до нього додому і вимагав видати мені мою посилку негайно, оскільки ще не пізно і об одинадцятій вечора цілком можна піти на пошту і віддати мені мою посилку. Листоноша зловтішався в душі, але зовні тримався ввічливо і спокійно, говорив, що пошта працює до шостої, а об одинадцятій він туди нізащо не піде, хай йогр хоч розстріляють. Я б зробив це з великим задоволенням. Натомість я йшов додому, а листоноша митгево зачиняв за мною двері, підбігав до вікна і затравлено дивився мені вслід. Наступного ранку я зустрічав його біля поштового відділення, він помічав мене ще під'їжджаючи, робив коло і хотів було їхати назад, але брав себе в руки, стримано вітався, закочував велосипеда на ґанок і відчиняв навісний замоК на дверях пошти. Я заходив слідом за ним і відразу збуджувався — в ніс било запахом пошти, запахом справжнього поштового відділення, це був особливий запах, я зараз згадую його і знову, до речі, збуджуюся, це моя дитяча травма: хтось заставав своїх батьків за заняттями любов'ю, хтось забігав у душ і бачив там старшу сестру без ліфчика, когось згвалтували в дитинстві суворі піонервожаті, а я потрапляв до пошти і все — життя моє ламалось і летіло к бісу, я жадібно вдихав запах силікатного клею, запах свіжих газет, запах сургуча, темномалинові згустки якого, мов сонця, прикрашали бандеролі; я зачаровано стояв посеред маленької кімнатки поштового відділення, зза прилавку на мене перелякано дивився листоноша, він хотів, аби я якомога швидше пішов звідси, залишивши його сам на сам із його неврозами, але я не поспішав, я стояв посеред кімнати і розумів, що життя фантастичне і попереду в мене щасливе майбутнє, що в мене є мета в житті і є ціль, і що я обов'язково колинебудь цієї мети досягну, і ніхто, ніхто й ніколи, навіть цей листоноша, не зможе стати мені на заваді. Я забирав посилку і йшов додому, ще деякий час відчуваючи на руках запах сургуча. Так пахне радість.

Через рік я розчарувався в футбольному фанатстві і спалив усі свої програмки й вимпели.

Ще через рік я познайомився з цікавим типом, Шурою. Шура був мажором, наскільки це було можливо в наших сільськогосподарських умовах, і мав усі задатки побутового алкоголіка, що в наших умовах було більш природньо. До мене він ставився з симпатією, називав мене Леніним, казав, що я розумний, як Ленін, я не заперечував, до Леніна ми ставились нейтрально. I ось із Шурою був пов'язаний такий випадок на пошті.

Втративши будь-який інтерес до футбольного фанатизму, я разом з тим охолонув і до самої пошти, пошти як поняття, як осердя моїх дитячих страхів і переживань. Натомість Шура отримував час від часу на пошті грошові перекази, у нього був дідусь, він жив у Києві і Шуру балував, але намагався триматись від нього на відстані. Іноді він присилав Шурі бабки. Шура, нічого не говорячи батькам, бабки просаджував у першому кооперативному грильбарі, іноді беручи мене з собою. I ось, отримавши якось повідомлення про черговий переказ, він зібрався, одягнув свій новий понтовий костюм адідас, такі тоді саме були в моді, взяв із собою касетний плеєр, натягнув фірмовий блайзер і пішов.

Шура, кричить йому з кухні мама, виведи Стьопу. Стьопою звали їхнього пса, боксера. Це був єдиний боксер у місті. Він коштував купу бабок, його берегли і не виховували. Стьопа був тупий, як усі боксери, але крім того в|н був ще й агресивний, зрештою, теж як усі боксери. Одного разу, коли Шура вигулював його в парку неподалік від дому, Стьопа вміймав і задушив чиюсь таксу. Шура надавав тоді йому піздюль, а таксу заховав у коробку зпід спагеті й залишив біля під'їзду. Почувши мамин крик, Шура неохоче взяв собаку і пішов. По дорозі він зайшов до грильбару і випив. Біля пошти він зайшов у магазин і випив ще. Прив'язав Стьопу до дверей поштового відділення і пішов за переказом. Отримавши гроші, швидко повернувся до грильбару, там ще випив, прийшов додому і завалився спати. О шостій вечора працівники по штового відділення спробували вийти з приміщення. В дверях стояв прив'язаний Стьопа і загрозливо пускав піну з рота. Пройти повз нього ніхто не наважувався — Стьопа стояв на смерть і пропускати нікого не збирався. Одна з працівниць зателефонувала чоловіку, мисливцюаматору, той узяв рушницю і прибіг до поштового відділення, побачив ошалілого Стьопу і почав стріляти. Мисливцем він був хуйовим — перші кілька зарядів пройшли мимо пса, зате повністю розвалили вхідні двері. Пес із переляку наробив купу, просто на порозі поштового відділення. Він відчайдушно вив, жінки на пошті, що характерно — теж. Хтось із сусідів, почувши постріли і побачивши чувака із двостволкою, викликав міліцію. Міліція приїхала і побачила приблизно таку картину — стоїть чувак у спортивних штанях і валить із двох стволів по поштовому відділенню, з вікон якого на нього дивляться кілька жінок і від страху підвивають. Міліція кладе чувака на землю. потім заштовхує його до бобіка і везе до відділку. Дружина мисливця бачить це і втрачає свідомість. Стьопа скрипить щелепами, кидається сходами в підвал і повисає на власному повідку. Наступного ранку Шура прокумарюється, бачить, що пса HeMae, починає щось пригадувати, приходить на пошту і знаходить там його схололе тіло. Шура відв'язує поводок, приносить пса додому, замотавши його у власну куртку, чекає, коли батьки підуть на роботу, після цього ховає пса в коробку зпід спагеті і залишає біля під'їзду.

88-й. Пивзавод.

Мій друг Джохар сидить на автовокзалі і тримає в руках поліетиленовий кульочок з пивом. В кульочок влазить літр. Перший літр він уже випив, прямо тут, на вокзалі, а другий вирішив узяти з собою, в дорогу. їхати йому потрібно 20 кілометрів у бік безкінечних колгоспних ланів, у невеличке містечко, майже в Росії. Джохара вигнали з нашої школи і він думає, де б йому продовжити курс навчання й самопізнання. Тут він лишатись не хоче, тут він на всіх ображений, зокрема на нас, його друзів і однокласників, хтось порадив йому цей варіант із Росією, сказав, що там нормальна середня школа і що там він зможе хоч негрів у параші вішати, ніхто йому нічого не скаже. Джохар погодився. Сьогодні в нього мала бути співбесіда, за кілька днів починався навчальний рік.

Я бачу його ще здалеку, думаю, шо за мудак сидить із пивом, невже Джохар, думаю я, підходячи, ми з ним не бачились ще з квітня, коли його, власне, й вигнали, він теж мене помічає і насторожено вітається.

Що робиш? питаю, нічого, каже він, пиво п'ю. Десь їдеш? не відстаю я, та ні, каже він, просто — пиво п'ю. Будеш? питає він мене простягає кульочок. Мені потрібно взуття в школу купити, кажу. Ну, потім купиш, каже Джохар, вип'єш і купиш — він обережно прокушує знизу кульочок, притримує його обома руками і дає мені. Я починаю пити, відриваюсь на мить, переводжу дихання і знозу прикладаюсь. Ми з ним швидко випиваємо його літр, давай ще, каже він, а автобус? питаюсь, який автобус? удавано насторожується Джохар, ладно, кажу, давай. Ми йдемо до бочки з пивом, вистоюємо коротку ранкову чергу і наповнюємо ще один кульочок. Ми сидимо на лавочках під автовокзалом і повільно п'ємо. Сонце починає прогрівати привокзальну площу, стає жарко, пиво б'є в голову, ми лише нещодавно почали пити, знаєш що, каже Джохар, тут жарко, пішли в кафе. Яке кафе? говорю я, мені взуття купувати, не сси, перебиває мене Джохар, купиш. I ми йдемо в кафе біля стадіону, це власне й не кафе, їдальня, це вони останнім часом називають себе кафе, у них тут кооперативний рух повним ходом, ми заходимо й беремо по літру мутного пляшкового пива, з товстим шаром осаду на дні. Ти встигнеш на автобус? питаюсь я, встигну, каже Джохар, ще встигну. Я не певен, що він мене зрозумів.

Через півгодини Джохар перевертає наш стіл, в тому віці пити ми ще не вміли, пляшки котяться підлогою, але переважно б'ються, з коридора вибігає якийсь кооператор, і хапає Джохара, котрий до нього ближче, але той ухиляється і валить кооператора на підлогу, просто на бите скло, кооператор кричить, ми з Джохаром вибігаємо з кафе, сонце заливає вулицю, до осені ще так далеко, і я кидаюсь бігти ліворуч, a Джохар — праворуч. Я перебігаю через вулицю, застрибую в парк, пробігаю до відеосалона, плачу рубль і сідаю на вільне місце. Показують фільм із Брюсом Лі.

У мого старого був дивовижний термос — місткий, покритий різними блискучими штуками, з кришкою на гумовій прокладці, в таких термосах потрібно тримати суп або чай. Але мій старий возив у ньому пиво, він його завжди купував, коли кудись їхав, і, пересвідчившись, що ніде немає даішників, зупинявся і пив, отримуючи від цього, як я міг зрозуміти, очевидне задоволення. В житті дорослих мені найбільш подобались їхні речі, сказати щось про стосунки чи відносини, про механізм цих стосунків і відносин я ще не міг, я собі погано уявляв причиннєвонаслідкову складову реальності, переважно я сприймав її на предметному рівні, на рівні недосяжних і невимовних речей і предметів, які наповнювали їхнє життя. Оскільки я весь час тягався за своїм старим, то в моєму дитинстві навколо мене були переважно дорослі чоловіки, жінок там майже не було, з жінками було нецікаво, я їх ігнорував у свої вісімдев'ять років. Я потрапляв до серйозних чоловічих компаній і моя увага повністю зосереджувалась на розкладних ножах, на викидухах, переданих із зони і прикрашених скляними трояндами, впаяними в руків'я, на шкіряних гаманцях, набитих купюрами, — в моїх вісімдесятих про фоші взагалі не йшлося, якимось чином грошей вистачало всім, на важких металевих карбованцях, котрі обтяжували кишені, на ручках і портсигарах, на ліхтариках врештірешт, це дивно, але зараз, коли я трішки молодший за свого батька в ті роки, я думаю, ну, о'кей, ось я виріс, ось я теж можу купувати собі пиво і мати доступ до всіх тих^речей, про які мріяв у своєму дитинстві, і що — виязилось, що це була ілюзія, виявилось, що речі, життя без котрих у семирічному віці мені неуявлялось, у ЗОроків мені зовсім не потрібні, справді — я і тепер нг маю розкладного ножа, у мене був колись швейцарський офіцерський, але я подарував його племіннику, я вже не говорю про викидухи, враховуючи мої стосунки з міліцією, я не маю гаманця, в мене був колись, але я подарував його письменнику Кокотюсі, монети я віддаю синові, ручкою я не користуюсь — не можу потім розібрати свій почерк, портсигар — ну, ви самі все розумієте, навіть ліхтарика в мене немає, навіть поганого ліхтарика! Життя з його спокусами виявилось фікцією, предметний світ виявився оманливим, а його принади — відносними. 3 куди більшим захопленням я згадую тепер не речі, котрі мене оточували, а людей, котрим ці речі належали, з моєї теперішньої перспективи вони мені видаються значно вартіснішими, а їхні вчинки — безумнішими.

Ось і пиво, я пам'ятаю, як ці чоловіки вивозили з пивзаводу, де в них були якісь свої зачіпки, цілі мішки пива, саме так — не відра, не бочки, а мішки, те, що нам із Джохаром пізніше наливалось до нещасного й 'немісткого кульочка, нашими батьками відмірялось великими двадцятилітровими мішками, двадцять літрів нефільтрованого пива! я й тепер переводжу подих, ця фактурність побуту ранніх вісімдесятих, вітальний овердоз тих тридцятисорокарічних чоловіків, які потім, всього через кілька років, поламаються разом із совком, мене й дотепер дивує й заворожує; вони носили на спинах коров'ячі туші, вони діставали десь ящики з горілкою і портвейном, коли потрібно було витягти з багна машину, вони робили це руками, в їхніх руках була сила, в їхньому житті була послідовність, в їхній запеклості було виправдання, вони могли навчити любові до життя, вони могли показати, як вони це життя люблять, хоча навряд чи могли пояснити за що.

Я розумію, ясна річ, всю дитячість подібних узагальнень, але мені подобається дивитись на своє минуле саме так — широкорозплющеними від захоплення очима, очима, вологими від різкого яскравого сонця, котре засліплює цих чоловіків у їхній переможній боротьбі за виживання, потім все зміниться, звичайно, вони дуже швидко постаріють, вже не буде мішків із пивом, не буде крові на руках, сонця на долонях, все зміниться, все зміниться в гірший бік, так буває — там, де тобі було добре й затишно, когось наступного просто роздавить випадковою балкою, яка колись та мала впасти, і головне, що ніхто не знає — коли.

Пару років тому я йшов трасою, приїхав додому, повз мене промчав дикий чувак на мопеді, раптом він зупинився, розвернувся і під'їхав до мене. Це був, ясна річ, Джохар. Він мав гусарські вуса і був п'яний. До керма його мопеду було прив'язано торбинку, звідти стриміла шийка пляшки. Ти? запитав він. Ну, сказав я. Додому? Додому. Як справи? спитався він. Нормально, відповів я, а в тебе як? Я тепер фермер, сказав він. Фермер? Ага, фермер. Ну і як? Та як, мовив він, подумавши, погано — член торчком (він так і сказав — торчком), а здоров'я немає. Я подумав, що! для фермера це, мабуть, не дуже добре. Пам'ятаєш, як ми з тобою кооператора завалили? спитгвся я. Hi, відповів він, не пам'ятаю. Будеш пити? він дістав пляшку. Hi, сказав я, не буду. Він випив сам, йому не пішло, але він не здавався. Заходь в гості якнебудьь, заговорив він, запхавшитаки в себе свою водку. Краще ти заходь, відповів я. Подаруй мені свою шапку, сказав він. Іди в жопу, відповів я. Ми знову розійшлись друзями.

Пошук на сайті: