Ґашпер встигає переодягти сорочку, я встигаю поклацати пультом — порноканалів немає, — і ми знову запихаємося в авто. На поворотах долівкою перекочуються порожні банки з-під пива й лопотять на протязі путівники. Берліном, очевидно, можна їздити кілька днів поспіль, і пейзаж не видаватиметься знайомим. Місто так щедро заповнене будівельними риштуваннями, що можна припустити, як місцеве населення щоранку виходить зі своїх будинків і заскочено не впізнає пейзажу, який устиг змінитися дослівно за одну ніч. Берлін скидається на юну особу чоловічої статі, такого собі петеушника, котрий недавно почав палити і мастурбувати, від чого його голос зазнає щоденних трансформацій (від паління, мається на увазі), та й узагалі він щодня витягується на додатковий міліметр, виростаючи із затяганої шкільної форми. Я люблю міста, де багато будують. Там є робота для всіх. Навіть для турків. У буфеті концертної зали алкоголь відчутно дорожчий, до того ж утворюється черга, очевидно, з меломанів. Але ми встигаємо вихилити по пиву й, реагуючи на енергійні заклики Сільві, йдемо шукати свої місця. Публіка не віщує нічого доброго. Сцену розташовано внизу, посеред зали, згори зі стелі звисає кілька десятків мікрофонів, як душові крани в загальній лазні, Сільві каже, що тут дуже добра акустика, одна з найкращих зал в Європі, й саме тут треба слухати атональну музику. І новий джаз — додаю я, і Сільві погоджується.
Неквапно почали виходити музиканти. Дехто був у джинсах, дехто у светрах, у спортивних костюмах не було нікого, і на тому спасибі. Останньою вийшла диригентка. Жінка. Це був добрий знак. Попереду передбачалася пауза, але спочатку треба було вислухати хвилин сорок забойного атонального саунду, Сільві справді зналася на такій музиці, вона вся напружилась і вистукувала пальцями по невидимій клавіатурі. Їй простіше — вона піаністка. Але народ переважно варився, праворуч від мене мужик просто заснув, чесне слово, під час атональних пауз його сопіння рельєфно проступало в загальній тиші. Акустика все-таки. Поночі ми знову опиняємось на дощовій вулиці. Після концерту одна меломанка встигає попередити нас, що насправді фестиваль іще не скінчився, що остання акція (вона так і сказала — «акція») саме починається в залах очікування колишнього Гамбурзького вокзалу, який нині переробили під великий культурний центр, хуйнули туди купу бабок, тепер забавляються там, як собі хочуть, тому, якщо ми справжні меломани, то просто мусимо туди поїхати, вибору в нас знову немає, сама вона, на жаль, поїхати не може, бо має проблеми зі сном і в цей час повинна приймати снодійне, — для чогось розповідає вона, і враження таке, що своє снодійне вона вже прийняла і ним не обмежилася. Вокзал там — показує вона рукою кудись у дощ і махає нам на прощання тією ж таки рукою. Можливо, ми їй уже снимося. Ґашпер знову сідає за кермо і відчайдушно викручує його в пошуках Гамбурзького вокзалу. Неподалік Бранденбурзьких воріт, якраз під болотяного кольору російським Т-34 стоїть чувак із дипломатом. Ґашпер пригальмовує біля нього й висовується у вікно. «Мен, — питає, — не підкажеш, де тут Гамбурзький вокзал?» Чувак активізується. «Вам треба завернути за Райхстаґ, — відказує, — проїхати повз парк, потім через міст і праворуч, там за дві автобусні зупинки навпаки, себто ліворуч, а далі вже складніше, там я пояснити не можу». «Давай, поїхали з нами, — пропонує Ґашпер, — покажеш, а потім ми тебе привеземо назад»
— «Ні, не можу, — чувак притискає до грудей дипломата, — чекаю на друга»
— «Він у тебе що — танкіст?» — питається Ґашпер, очевидно, щоби підтримати розмову. Чувак озирається на розмоклу диявольську бронемашину й щасливо сміється. «Ні, він інженер»
— «Супер!» — кричить Ґашпер і лишає чувака наодинці з Т-34. Дивний народ, ці берлінські інженери, думаю я, засинаючи на задньому сидінні
— Серж, вставай, — говорить мені Сільві
— Де ми? — На вокзалі
— На якому вокзалі? — лякаюсь я
— На Гамбурзькому
— А котра година? — Перша. Ходімо. Я вилізаю назовні і слухняно йду за своїми друзями. Їм варто довіряти, вони не тусуються опівночі під радянськими танками і не жеруть снодійного перед концертами атональної музики. Платформи й зали колишнього вокзалу справді перероблено під великий музей, ми йдемо довгими порожніми коридорами, котрі скидаються радше на корабельні доки, в кінці одного з них стоять чергові, ви куди, питаються, ми, говоримо, на концерт, меломани ми, а, ну то йдіть — байдуже знизують плечима чергові, демонстративно виказуючи свою відстороненість, якісь вони неприкаяні, думаю я, мабуть і в попередній інкарнації були черговими, і то — на цьому самому вокзалі. Було вже по першій, і з усіх експозиційних зал відчиненими лишалися тільки сортир, бар і ще одна — доволі простора — кімната, в якій і відбувалась акція. Ґашпер ще спробував поторгуватися за квитки, але врешті облишив це, ми заплатили, скільки від нас вимагали й, оминаючи бар, увійшли в наповнену меломанами кімнату. Біля стіни праворуч стояла жінка з радіомікрофоном і співала. На стіну поруч з нею спроектовувався мультиплікаційний фільм її виробництва. Музику й слова, як я зрозумів, написала теж вона. Думаю, що й до перебудови вокзалу, а заразом і до повалення берлінського муру вона теж свої руки доклала. Жінка співала під мінус, в той час як на білому полотні кіноекрана важко рухалися якісь тварини, з’являлася бридкої зовнішності паперова принцеса, потім такий самий принц, між ними щось там діялося, жінка співала довго й наполегливо, і в якийсь момент ми просто не витримали й пішли в бар. Ґашпер обурювався і вимагав повернути йому гроші. Але двійко білетерів, які всучили нам перед цим квитки, вже завбачливо спакувались і зникли в нетрях Гамбурзького вокзалу. Ми були їхніми останніми клієнтами. Залишалося повернутись у бар, де вже сиділо зо два десятки зневірених, так само, як і ми, меломанів і печально банячили
— Добре, що вона не танцює, — продовжує обурюватися Ґашпер
— І хто всі ці мудаки, які її слухають? За сусіднім столиком засміялися. Ми озираємось і бачимо сиву жінку, яка тримає в руці склянку сухаря і, схоже, цілком нас підтримує. Дві порожні склянки вже стоять поряд на її столику
— Колективна мастурбація, — говорить Ґашпер до неї, ніби вітаючись, — чи не так? — Так, — каже жінка, встає і нетвердо рухаючися, пересідає до нас. Звати її Ніна, вона говорить, що потрапила сюди випадково, що спробувала була додивитися мультик до кінця, але нічого не вийшло. Ми їй подобаємось, каже вона. Особливо їй подобається Сільві. Ніна її відверто пасе, водночас підтримуючи розмову з Ґашпером, з якого просто пре бурхлива лекція на всілякі відв’язні теми, Ґашпера хлібом не годуй — дай потриндіти, йому б не художником бути, а лектором, читав би собі лекції люблянським студентам, скажімо, про атональну музику
— А це Сара, — говорить Ніна, — ми з нею дружимо. Сара підходить від барної стійки, тримаючи в руках ще дві склянки сухаря. Вона молодша від Ніни вдвічі чи навіть втричі, схожа на одну мою львівську знайому, має трішки припухле від безсоння й алкоголю обличчя, зелені очі і довге світле волосся. Ніна починає їй пояснювати, що ось, мовляв, юні представники слов’янської культури, меломани, так би мовити, теж обламались і не змогли до кінця додивитись цей чортів мультик, як і ми з тобою, дівчинко, але вони кльові, говорить вона і показує на Сільві. Ґашпер далі балакає, і в якийсь момент Сара втрачає плин його думки, повертається до мене і пояснює, що дуже втомилася, бо останні два дні робила щось таке дуже важливе й тому майже не спала. «Я теж займаюся мистецтвом», — каже. «Справді? — питаюсь
— А чим саме?» — «Ну, я роблю всілякі проекти, — говорить вона непевно
— А як тебе звати?» — «Серж. Себто Сергій»
— «О, у вас це дуже популярне ім’я!» — «Так, — кажу, — у нас там кожен другий Серж»