Десь тут і починається чергове містечко, з усім його індастріелом. Вздовж ростовської траси, із заходу на схід тягнеться цілком передбачуваний пейзаж, із шахтами й трубами, все як по телевізору; оскільки із труб іде дим, нам лишається тільки печально розглядати всі ці предмети гордості вітчизняної промисловості, живе лишається живим, проте чим далі на схід тим печальнішими стають сопки, Крістоф пожвавлюється — в повітрі пахне мертвим металом, ми справді проїжджаємо ще якийсь час і раптом ліворуч від нас відкриваються справжні квартали Сталінграда, саме те що нам потрібно, навіть якщо цей індастріел ще живий, ми вже в тому стані, що згодні його добити. Очевидно, це був переробний комбінат, причому досить великий — до розвалених приміщень навіть тягнеться залізниця, свого часу тут можна було окопатись і жити, видаючи на-гора продукцію високої якості, зараз коробки цехів і корпусів заросли деревами, дерева ростуть на дахах і вилазять у вікна, заповнюють собою розщелини в стінах і повільно підступають до залізниці, перекриваючи рештки втрачених комунікацій.
Натомість подвір’я свого часу настільки щедро поливали бензином та іншою гадістю, що вирости тут навряд чи що-небудь коли-небудь зможе, тож можна ходити й безкінечно розглядати відбитки протекторів на піску, визначаючи їхній вік за чіткістю та рельєфністю. Розвалюючись, приміщення стають беззахисними, оголюється проводка, збиваючись у клубок, мов перекотиполе, розсипається стара червона цегла, котру сюди звозили з розбомблених мікрорайонів, на самому споді раптом виступають дерев’яні перекриття, шар за шаром будівлі відступають в потойбіччя, ніби занурюються в море, яке змиває з них зайві деталі. Свого часу з цих приміщень вийняли мотори, ніби легені, позбавивши промислові об’єкти можливості дихати, або викинули їх на пісок, перемішаний із нафтою, ніби потоплені й виловлені з океанських глибин підводні човни, котрі задихаються на суші, проте це вже нікого не цікавить, вірніше — це цікавить нас, власне, саме в такому печальному вигляді вони нас і цікавлять.
Крістоф ретельно оглядає кожен закуток і кожну аварійно небезпечну стіну, видно, що саме за цим він сюди і приїхав, чим стіна аварійно небезпечніша — тим краще, він спеціально фотографує все на чорно-білу плівку, хоча тут, навіть коли почнеш знімати кольоровою плівкою, вийдуть чорно-білі відбитки, такі вже тут пейзажі. Доки Крістоф працює, я підіймаюсь розваленими сходами і раптом бачу метрів за сто звідси якийсь рух, все-таки щось із усієї цієї машини вціліло, рештки робочого колективу, рештки розбитої армії, відгородившись від свого минулого, так-сяк і далі підтримують вогонь у топках. Насправді печальне завершення великої індустріалізації — копатись серед руїн, вибирати з них бодай щось придатне для подальшої життєдіяльності цього хворого промислового організму; ми вибираємося врешті назад на трасу, Крістоф знімає наш відхід, навіть ми залишаємо цей мертвий пейзаж, що вже говорити про людей, котрі мертвим індастріелом не цікавляться в принципі. Куди вони потім поділись? І як вони вивозили залізо й канцтовари? Навряд чи залізницею, залізниця обмежує маневровість відступаючої армії, ми вже говорили про її тоталітарність. Тому лишається довга колона вантажівок, до яких робітники, позбавлені роботи і майбутнього, а відповідно — і минулого, дбайливо вантажили суспільне добро, відбуваючи в безкінечну потойбічну евакуацію, виносили з контори рахівниці і сейфи, столи і наглядну агітацію, викочували зі складів бочки з пальним, демонтували пам’ятник серед подвір’я і обгортали його жовтим папером.
Окремо виносили рештки провізії, котра лишилась у їдальні, виливали в просяклий мазутом пісок запаси портвейну і яблучного соку, аби не бути надто обтяженими в цій мандрівці, виносили хворих і поранених, вантажили гармати і кулемети, розкручували по гвинтику верстати й друкарські машинки, останніми виносили прапори, згортали їх і обтягували брезентом, нарешті процесія повільно рушала, машина за машиною вибирались на трасу, востаннє клаксонили і починали рухатись на схід — через великі тибетські гори, через безчасся і занепад, крізь морок і туман Східної України, щоби зупинитись коли-небудь у своєму піднебесному Єрусалимі Переробної Промисловості, або в якому-небудь іншому населеному пункті.
*
В дитинстві міста видавались мені зразком впорядкованості, я говорю, звісно, не про комунальну впорядкованість, себто не про сміттєзбиральні машини, хоча і про них також, мені йшлося про внутрішню узгодженість, про логічність міської забудови та відсутність пустот у піщаному тілі районних центрів. Мій батько, переганяючи чергову вантажівку з одного кінця Східної України в інший (насправді доволі умовний термін — Східна Україна, хоча і більш точний, на відміну, скажімо, від Східної Німеччини), брав мене з собою, мимоволі привчаючи до відстані як такої — ми разом рахували кілометраж, разом вишукували дорожні вказівники, разом питались перехожих, хоча ні — я звісно нікого не питався, просто намагався запам’ятати — коли саме і куди ми виїдемо. Хоча з того всього у мене відклалась дуже дивна картинка, моя Східна Україна з непропорційно витягнутими соснами вздовж траси, з неймовірно сонячними містами й невимовно гарячим асфальтом, на який доводилось зістрибувати з кабін.
Цей асфальт залипав під сонцем, і варто було гнати трасами Східної України, розганяючи по дорозі душі тих, хто загинув у автокатастрофах, гнати, аби врешті в’їхати до чергового населеного пункту, що виринав нізвідки. Містечка лежали на пласких безкінечних шматках рівнини, іноді траплялись якісь водойми, ріки, через які тяглись відремонтовані німцями після війни мости, на в’їзді знаходились автозаправки з червоними апаратами, які показували кількість залитого палива, далі починались вулички з великою кількістю піску, панельні будинки або приватний сектор, багато білого кольору, контори, склади, бази, військові частини, центральні майдани з крамницями, парки відпочинку, палаци культури, пам’ятники й витягнута на постаменти військова техніка, кіоски з журналами і стадіони з фізкультурниками, все було на місці, все це трималось довкола заводів, фабрик і шахт, іноді заводи стояли осторонь, іноді — в самому центрі міста, але так чи інакше відчувалось, що життя цих зарослих травою і засипаних пилом містечок крутиться не довкола стадіонів а саме довкола заводських прохідних, що, як на мене, цілком правильно — яке життя може крутитись довкола палаців культури? Ви бачили ці палаци? Ви бачили цю культуру? Інша річ — заводи, хай навіть не надто потужні, вони все одно унормовували це безшабашне життя дітей великої війни на виживання, котру ми з великим відривом вигравали, хоча наші основні суперники, підозрюю, навіть не здогадувались про існування правил, за якими велася ця гра.
Підшкірна присутність системи, котра відчувається в семирічному віці, стає потім чи не найбільшою сексуальною травмою, це сьогоднішнім піонерам легко про неї говорити — мовляв, НАТО — ні, нам у нашому ранньому шкільному віці натякалось на присутність чогось значно глобальнішого та небезпечнішого за кораблі північноатлантичного альянсу, нам ішлося про існування десь зовсім поруч, в одному з нами радіоефірі глобальної системи знищення, системи реальної небезпеки, від якої залежало майбутнє наше і наших батьків. Насправді, це тепер я розумію, що мова йшла всього лише про систему протиракетного захисту, котра в певний момент сприймалася всіма нами — учнями четвертого класу — надто метафізично, і ця метафізика, вона як гонорея — весь час десь поруч, не дає про себе забути, вірніше — весь час про себе нагадує. Мабуть, завдяки своєму батькові, спогади із дитинства у мене стосуються не стільки краєзнавства як такого (бо як такого його не існувало), скільки географії і природознавства, якщо тіла задавлених лисиць по трасі можна хоча би якось віднести до природознавства. До географії, втім, їх віднести ще важче. Але це моторошне відчуття, коли об дно вашої машини у вечірніх сутінках б’ється тварина і мозок її розмазується, мов жовте селянське масло по чорній поверхні східноукраїнського асфальту — ось це варто пережити, якщо хочеш мати повноцінні спогади з дитинства, та навіть якщо не хочеш згадувати про дитинство взагалі — все одно це потрібно пережити самому, аби потім цей звук проламаної черепної коробки, схожий на звук пробитого футбольного м’яча, не з’являвся вві сні. Коли рухаєшся цими вузькими розбитими дорогами, ніби алкоголь венами, так само як і двадцять років тому — нізвідки і в нікуди, рух заради руху і простір заради простору, ти поглинаєш його, він поглинає тебе, і ніхто навіть не здогадується про вашу взаємозалежність.