Immigrant Song
1
Уявлення про світ, закладені в дитинстві, виявляються, зазвичай, найбільш стійкими та позитивними. Дітям притаманна легковажна довіра до батьків та нічим не виправдане захоплення поведінкою дорослих. Дитяча свідомість, не обтяжена умовностями та етикою, вихоплює з життя кольори без відтінків, проводячи чітку межу поміж бажаним та відразливим. Потім, коли ти виростаєш, межа зникає, кольори стираються, лишається гра світла й тіні, якісь спогади про дитячу безтурботність, уривки давніх історій та переказів, у яких світ виглядав цілісно й узгоджено, а життя видавалось безкінечним та позбавленим найменшої несправедливості. Дитяча вкоріненість у ландшафти й географію, в запахи й лінії, в сонячне світло та гарячі сутінки формує затишний усталений пейзаж, в центрі якого знаходишся ти сам, а все інше, необхідне тобі й затребуване тобою, знаходиться зовсім поруч, на відстані витягнутої руки. Але все має здатність зникати. Перш за все — ілюзії. Вміння зберегти їх, захистити від усіх спокус та небезпек і є найбільшою вдачею. Ми лишаємо при собі рештки дитячих уявлень про дорослий світ, як найбільшу коштовність, оскільки за великим рахунком більше в нас нічого немає. Є, щоправда, досвід, за яким стоять утрати й поступки, компроміси та нікому не потрібний тверезий погляд на речі. Що я знаю про цей світ? Світ безмежний і недосконалий, причому сама недосконалість його безмежна, а безмежність — далеко не досконала. Всі мої знання стосуються не так досвіду, як пам’яті. Мені завжди здавалось, та й тепер здається, що головне — це вміти все згадати. А чого згадати не можеш — принаймні вигадати.
2
В нашій родинній міфології окреме місце завжди посідали історії, пов’язані з другою світовою війною. Історії ці стосувались передусім обох моїх бабусь, котрі брали в зазначеній війні активну участь. Вони не були танкістами, не літали на бомбардувальниках і не закривали грудьми ворожих амбразур (хоча в моїй дитячій свідомості довший час і жили образи двох стареньких, котрі мчать у героїчну кавалерійську атаку, але це слід, очевидно, списати на роботу пропагандистської машини з її загальною мілітарною настановою). Так ось, про бабусь. Були вони обидві медичними працівниками, себто участі в бойових діях, за великим рахунком, і не брали, що мене свого часу неабияк розчаровувало. Бабуся з маминого боку йшла з радянськими військами через Варшаву і назавжди зберегла не дуже позитивні враження про поляків, котрі чомусь не виявляли особливої гостинності й захвату щодо нової влади. Бабуся ж із боку тата пройшла Угорщину, дісталась Австрії і так само не надто компліментарно висловлювалась щодо цілої низки центральноєвропейських народів, а саме угорців, румунів, австрійців, чехів зі словаками, ну і всіх балканців, разом узятих.
Саме з цією, умовно кажучи, австро-угорською бабусею, пов’язана одна з найбільших таємниць нашої родини. Згідно з переказами, під час військових дій в Угорщині (моя дитяча уява підказувала мені, що це було саме під час кавалерійської атаки), моя бабця познайомилась із учасником руху опору, котрий воював на нашому боці. Щодо його національності існувало кілька версій. Іноді стверджувалось, що був він угорським циганом, іноді навпаки — що румунським сербом, іншим разом говорилось, що походив він безпосередньо з Балкан (себто, хорват або чорногорець, ну, максимум, албанець), хоча час від часу і повідомлялось, що був він розвідником із Саратова, а якої національності — сказати важко, бо їх там, у Саратові, взагалі важко розібрати, якої вони національності. І ось цей саратовський циган із угорськоалбанським корінням був моїм дідусем із татового боку. Здавалося б, що складного — запам’ятати його ім’я, знайти по війні і злитись в єдиному родинному колі. А ось, виявляється, не так все просто. З цього приводу родинні перекази сповіщали, що того ж таки 1945-го, вже по війні, бабуся моя з татового боку поверталась додому з війни (на бойовому коні, думав я, з червоним пропаленим прапором), і при пересадці на московському вокзалі (ну, бо справді — як іще повертатись в Україну з Австрії? Лише через московські вокзали) у неї було викрадено валізу з усіма особистими речами, і, що головне — з адресою та ім’ям сербсько-саратовського дідуся. Одним словом, тато мій ріс без батька, а всі його стосунки з історичною батьківщиною обмежились відвідинами соціалістичної Болгарії та не менш соціалістичної Югославії, наприкінці сімдесятих — на початку вісімдесятих, у якості передовика соціалістичного знову ж таки змагання. Родинні таємниці зникли в імлі, центральноєвропейське коріння мало кого цікавило, все списали на війну та бабусину вроджену легковажність. Мене, натомість, ця історія постійно бентежила.
Минуле завжди намагаєшся вималювати кращим, аніж воно є, особливо коли мова йде про чуже минуле. Ким він був, думалось мені, цей мій героїчний дідусь із татового боку? Де він народився, чим жив? За що покохав мою героїчну бабусю з татового боку? Можливо, за героїзм? І як все могло скластись, якби він не зник у вихорі безжальної історії? Це що, виходить, я міг бути румуном? Або сербом? Або взагалі народитись десь у Саратові? Саратов я відразу відкидав — Саратов мені ніколи не подобався, я і дотепер слабко собі уявляю, де це і чим там займається населення в мирний час. А ось угорсько-балканський варіант приваблював своєю непередбачуваністю та необов’ язковістю. Ах, думалося мені, якби я був угорцем. Я жив би в старому-доброму Будапешті, мої батьки були б нормальними лібералами, мали б свій дрібний бізнес, дали б мені нормальну університетську освіту, я би вивчився на якого-небудь порядного інженера, з гарним дипломом, з нормальними перспективами, закінчив би навчання, розрахувався з боргами і з чистою совістю звалив би куди-небудь у Берлін торгувати піцою. Прекрасне життя, безмежні можливості. Інша річ, думалось мені, якби я був румуном.
Мої батьки були б комуністами, але вчасно вступили б до лав якої-небудь ліберальної партії, і я закінчив би сільськогосподарську школу і готувався би стати агрономом, і підіймати аграрний сектор, і мої батьки підтримували б мене, як могли, себто морально, і я мав би неабиякі можливості до реалізації своїх сільськогосподарських амбіцій, аж доки одного прекрасного дня мою батьківщину не прийняли б до великої родини європейських народів, і тоді б я вже з чистою совістю звалив до того таки Берліна торгувати улюбленою піцою. Але найкраще все-таки було б народитись у Албанії. О, Албаніє, королівство злагоди та добробуту, країна сонця та відродження! Твої мудрі монархи стримують азійські навали й контролюють європейські офшори, твоя мудрість урівноважує північну натівську несамовитість із південними мародерськими настроями, твоє волосся омивають хвилі трьох океанів, а твоє натруджене серце переганяє через себе російську нафту, ніби гарячу кров. Одним словом, кожен із варіантів мав свої переваги. Але примхлива доля склалась по-іншому.
3
Примхлива доля дала нам можливість народитись у найкращій із країн. Тоді, в сімдесяті, коли весь світ для мене укладався в татову подорожню валізу, в якій він привіз нам із братом подарунки із соціалістичної Югославії, мені звісно ж не йшлося про жодні Балкани, тим більше — про жодну Угорщину. Життя трималось переважно вулиці, на якій я ріс, сонце сяяло пекучим золотом над моєю стриженою головою, небеса синьо перетікали в бік чорноморських портів, і залізна завіса виблискувала в свіжому літньому повітрі, сяючи нікелем та алюмінієм і створюючи відчуття затишку та впорядкованості. Дитячі роки згадуються з теплом та ностальгією саме через погане знання в дитинстві географії. Це вже потім ми виростали зі своєї країни, мов зі старої шкільної форми, переживали падіння мурів та розвал імперій, ставали свідками історичних зламів та економічних занепадів.
Примхлива доля дозволила нам бовтатись у цьому холодному мутному часі, посеред усього цього фінансового колапсу, посеред геополітичних зсувів, посеред льодовикового періоду, спостерігати зародження химерних утопій, становлення нового Вавилона, побиття немовлят та велике переселення народів. Економічні реформи роблять людину злою, проте не роблять спостережливою. Час витікав, ніби пісок поміж пальців, життя змінювалось, як погода, і єдиною сталістю, єдиним незмінним свідченням нашого дорослого життя була постійна, повсюдна, масова еміграція, котра почалась ще наприкінці вісімдесятих і не припинялась, здається, ніколи. Іноді я думаю, що емігрували всі й завжди. Емігрували друзі та однокласники.