А самі західні демократії приваблювали перш за все в якості потужного ринку побутової електротехніки. Нам із друзями не йшлося навіть про еміграцію. Ми лишились удома, в спорожнілих депресивних містах-мільйонерах, аби спостерігати за великим занепадом та очікувати на велике відродження. І те, що ми побачили й запам’ятали, варте будь-яких експериментів із демократією. Хоча Захід і далі приваблював безкінечними та невичерпними можливостями. Він затягував та спокушав. Можна було стати перевізником прасок і мати нормальний бізнес у Польщі. Це передбачало щедрі дивіденди та серйозні проблеми зі здоров’ям. Можна було, за вдалого збігу обставин, стати бандитом і грабувати перевізників прасок. Це передбачало дивіденди не менш щедрі, а проблеми зі здоров’ям у цьому випадку вирішувались швидко й надовго. Були ще варіанти влаштуватись проституткою в Чехії чи прибиральницею в Португалії, але ми з друзями серйозно ці варіанти ніколи не розглядали. Так чи інакше, далекі західні міста тьмяно сяяли в чорних сутінках, освітлюючи своїм відблиском наше чорне, мов костюм небіжчика, повітря. Наші старші брати, котрі приїжджали з Польщі та Австрії зі шрамами на головах та з дойчмарками в кишенях, говорили, що жити потрібно там. Але зароблені гроші краще витрачати вдома. Мені завжди вистачало скепсису та оптимізму, аби не мріяти про втечу та перетин кордону, почуваючись хай і не впевнено, проте цілком комфортно вдома, поміж мертвої індустрії та молодої демократії.
Знайомство з західним мистецтвом, котре би мало вражати й пригнічувати, не так пригнічувало, як наснажувало. Пам’ятаю, як однієї надзвичайно холодної безкінечної зими, десь поміж відключенням електроструму і черговим злетом інфляції, до нас у гості приїхав старий поет-дисидент, шалений фанат соціал-демократії та літератури, на жаль покійний нині, друзяка Вальтер. З собою мав дві великі шкіряні валізи. По дорозі з Німеччини їхній автобус двічі грабували українські бандити. Його валізи, втім, чомусь не чіпали. Він ходив нашими мерзлими вулицями, читав свої вірші, пригощав паленим польським спиртом. Всіх дивувало, що ж там старий привіз, у своїх шкіряних валізах. Очевидно ж які-небудь праски. Або тостери. Не збірки ж поезій, урешті-решт! Все стало на свої місця лише перед його від’їздом.
Знайома, в якої він зупинився, якось відводячи очі, сказала мені:
Знаєш, — сказала, — я зранку зайшла до нього в кімнату. А там ці його валізи. Відчинені, розумієш?
Знаєш, що там у нього?
Праски? — припустив я.
Які праски? — не зрозуміла знайома — У нього там кальсони! Дві валізи кальсонів! Ти уявляєш?
Ну що ж, — відповів я, — ось вона, західна демократія: їхній письменник може дозволити собі мати дві валізи кальсонів.
6
Восени 2009-го року ми з друзями-музикантами (є така прекрасна харківська група «Собаки в космосі»), отримали шенгенські візи й під’їхали до українсько-польського кордону. Їхали ми в спеціально для такої оказії купленому старому напіврозваленому бусі «Рено». З «Рено» щедро виливалось масло, що довший час списувалось нами на недосконалість французького машинобудування. Ми перекотили бус через польський кордон, аби зекономити на бензині, й опинились на території об’єднаної Європи. На польському боці до нас підсів ще один нелегальний пасажир, і ми весело помчали вперед. Я, як старий кон’юнктурник, учив «собак» правилам поведінки. Головне, говорив, пам’ятайте про політкоректність і купуйте квитки в громадському транспорті. І якщо митники на українському кордоні втілювали собою традиційну вітчизняну ненависть тих, хто лишається, до тих, хто від’їздить, то, відповідно, польсько-німецький кордон, як ефемерна умовність в тілі шенгенської зони, обіцяв бути непоміченим та легкоподоланим. Проте, знову ж таки — життя набагато цікавіше та непередбачуваніше за всі наші кліше та стереотипи. Вперше нас зупинили ще на польському боці. Поляки уважно і недовірливо обдивились усі наші барабани і, не знайшовши на них слідів кокаїну, відпустили, переклавши нашу проблему на сильні плечі своїх німецьких колег. На німецькому боці нас зупинили двічі. Спершу довго перевіряли паспорти. І вже коли золотосяйний шенген, здавалось, відкрився в усьому своєму блиску, нас зупинила ще одна патрульна машина.
Побачивши барабани, поліцаї пожвавились. Музиканти? — запитали. Музиканти, — відповіли ми, старанно добираючи слова. Панки? — все більш посміхались патрульні. Так, — погодились ми, старанно обступивши залитий маслом «Рено». Наркотики є? — довірливо спитався один із патрульних. Ні, — відповіли ми хором. Ну як? — здивувався патрульний — Ви ж панки? Панки, — повторили ми. Ну, значить секс, драгз і так далі, — наполягав він. Дякуємо, ні, — стояли ми на своєму. Та ні, — гарячкував патрульний, — всі панки мають наркотики. Всі. Він говорив так переконливо, що якоїсь миті я подумав, ніби він запропонує зараз що-небудь у нього купити. Але він лише розчаровано подивився на барабани, на наш нещасний «Рено» і, побажавши творчих успіхів, зник у дощовій прикордонній безвісті. З іншого боку, ніхто й не обіцяв, що нам тут будуть раді. Кілька днів потому, після усіх виступів та переїздів, після вечірок на кораблі та знайомства з гамбурзькими проститутками, після відвідин клубу любителів танго та ще цілої низки сумнівних місць ми з Сашою сиділи в Берліні й гарячково намагались знайти який-небудь бус, аби вибратись на батьківщину. Наш «Рено» благополучно захлинувся власним маслом і нерухомо гнив на гамбурзькій трасі, не лишаючи жодних надій на повернення додому.
Саша переконував, що Берлін — місто велике, і знайти тут дешевий бус — справа нескладна. Головне знати, до кого звернутись. Проблема була в тому, що жоден із наших знайомих бусами не торгував. Ми навіть купили газету російських оголошень, знайшли там своє фото, проте про жодні буси в газеті не йшлося, йшлося переважно про проблеми асиміляції та збереження російської культурної спадщини. В розділі оголошень свої послуги пропонували переважно повії або сантехніки, була там щоправда інформація від колишньої оперної співачки, котра обіцяла влаштувати незабутнє домашнє свято зі співами та хатньою випічкою, проте ні повії, ні сантехніки, ні навіть, що найприкріше, колишня оперна співачка допомогти нам не могли. Я маю на увазі з бусом. Лишалось іти до турків. Саша зателефонував колишньому власнику померлого «Рено», і той радісно підказав, що справді — потрібно звернутись до турків, турки в цій країні, сказав він про Німеччину, можуть усе. Ми перерахували наші фінанси й поїхали. Турки знаходились в районі Темпельгофа — колишнього летовища, в недалекому минулому — повітряних воріт Західного Берліна. Тепер тут було тихо, спокійно й депресивно. Турки набудували тут цілу вулицю складських приміщень та величезних автостоянок, забитих понівеченими легковиками. Де-не-де стояли фури з польськими номерами. Машини на стоянках виглядали пом’ято й підозріло. Це наш день, подумали ми й пішли торгуватись. Турки обступили нас галасливою юрбою. Довго побивались, що ми не розуміємо турецької. Найгірше було, що їхньої німецької ми теж не розуміли. Вони навіть телефонували якомусь Янеку в Польщу, аби той поговорив із нами по-російськи, але російською Янек міг лише вітатись і називати своє ім’я. Почали домовлятись із турками напряму.
Що ви хочете? — питали турки, збуджено поводячи вусами.
Нам потрібен бус, — пояснювали ми, — аби доїхати в Україну. Потім ми вам його повернемо, — запевняли.
В Україну? — зрозуміли нарешті турки, — вам потрібно в Україну?
Егей, — заґелґотали вони всі разом, — їм потрібно в Україну, їм потрібно в Україну!
Ви можете нам допомогти? — перепитав я.
Можемо, — сказали турки — Вісімдесят євро на два тижні.
Скільки? — не повірив я.
Вісімдесят, — повторились турки — На два тижні.
Що так дешево? — здивувався я. Мабуть, бус старий, — припустив Саша. Наймолодший турок побіг кудись у контору й незабаром повернувся із цілою коробкою автомобільних номерів. Кинув коробку на землю.