Вибирайте, — сказав.
Що це? — не зрозуміли ми.
Номери, — пояснив турок, — Українські. Чіпляєш і їздиш два тижні.
А потім? — не зрозуміли ми. Потім викидаєш, — пояснив турок.
Хочете на довше — двісті євро.
А бус? Бус? — розгубився турок, — буса в нас немає. В нас лише номери.
Ну, і куди ми їх прикрутимо? — спитались ми. Відповідь напрошувалась сама собою. Що спільного мала ця вулиця, наповнена турками та уживаною автотехнікою з моїми шкільними уявленнями про Александерпляц? Що спільного мали мої дитячі уявлення зі мною — людиною без буса і навіть без номера, без знань та передчуттів, з бажанням прорватись крізь черговий державний кордон, оминути всі митниці й перевірки, вдало провернути всі фінансові операції, кінцевою метою яких є лише ця безкінечна тяганина територією об’єднаної Європи, безцільне подолання кордонів, безтурботне переміщення з одного міста до іншого без певної мети і особливих розчарувань. Міста Європи різняться між собою лише кількістю емігрантів та цінами на бензин. Всюди ті самі натовпи прибульців, та сама жага й то самий смуток, радість молодих чоловіків та безнадія старих жінок, перемішаність мов та біографій, багатоголосся, котре заповнює вулиці й торгові центри, аеропорти й вокзали, університетські аудиторії та поліційні відділки. На відстані до батьківщини починаєш ставитись із особливою ревністю, з особливим захватом та відразою, вдома всього цього не відчуваєш, з вікон твого помешкання світ видається безкінечним, а навколишні ландшафти — пережованими та безнадійними. Найкращий спосіб позбутись ілюзій — виїхати в еміграцію. І не мати жодних шансів на повернення. Ввечері ми сиділи на Александерпляц, під телевежею, і видзвонювали колишню оперну співачку.
7
Щось подібне трапляється, коли раптом сам опиняєшся посеред чужого міста. Без друзів, без знайомих, без особливих занять — просто сходиш, скажімо, з белградського потяга на платформу Будапешта — Келеті, раннього березня, теплого безвітряного дня. Виходиш і бачиш увесь цей Келеті, з його циганами, котрі продають комікси, і росіянами, котрі продають наручні годинники, аби купити квиток додому; виходиш із приміщення вокзалу на вулицю, під сіре небо старого Будапешта, дивишся на низькі хмари, що сунуть від Дунаю, на рештки снігу, який сходить із вулиць, на безжурні привокзальні натовпи, котрі вибираються до трамвайних зупинок, і теж рушаєш слідом за ними, звертаючи в бічні вулички, подалі від магазинів та банків, кудись у глибину міста, туди, де б’ється його березневе серце. Вибираючись того дня від Келеті в бік вузьких привокзальних кварталів, я натрапив на невеличкий ринок, просто на перехресті. Було тут о цій порі майже порожньо, лише в дворах танув чорний сніг та останні продавці складали свій крам, збираючись додому.
Це був дивний район — жодної реклами, жодних автівок, жодних вивісок, старі, неремонтовані будинки, вогкі дерева з тонко прописаними в повітрі гілками, овочі на бруківці, хмари, що висіли над дахами. Я раптом подумав, що справді міг тут народитись, ось у цих кварталах, сірих та безнадійнолунких, поруч із вокзалом, міг би вибігати кожного ранку до залізниці й проводжати веселим свистом потяги на Мюнхен та Париж, блукати в неділю місцевим базарчиком, витягуючи гаманці та носові хустинки в російських туристів, міг би ходити в школу за рогом, тікати з уроків, випрошуючи у вуличних продавців шоколад та яблука. Міг би дивитись із вікна свого помешкання на ці низькі хмари, на темний смертельний сніг, мріючи про далекі країни, про солодке вигнання, про втечу й забуття, про повернення, врешті-решт. Дунай на той час уже ввійшов у береги, і на кам’яній набережній стояли цілі ряди виловлених черевиків, котрі належали, очевидно, цьогорічним потопельникам. Ну ось, подумав я автоматично, це могли бути й мої черевики. Втім далі розвивати тему не став. Зрештою, подумав, аби потонути в Дунаї, не обов’язково біля нього народжуватись. Це все стереотипи, подумав я і повернувся на вокзал.
8
Чому я говорю про стереотипи? Можливо тому, що справу доводиться мати переважно саме з ними. Весь інтерес, котрий, на твою думку, мала б викликати твоя батьківщина та співгромадяни, зводиться насправді до перетирання якихось дивних химерних уявлень про ту частину дикого сходу, з якої ти сюди дістався. Наші знання про світ і обмежуються, зазвичай, стереотипами та кліше, котрі вбивають у наші беззахисні дитячі голови наші перші вчителі.
Ми зовсім нічого не знаємо один про одного, нам цілком достатньо анекдотів та художніх фільмів, гугл не дає можливості відчути печаль і захват, котрими живуть далекі міста, про які ми зовсім-зовсім нічого не знаємо. Та і як ти можеш щось дізнатись про чуже життя? Потрібно вирости в якому-небудь провінційному польському містечку, де-небудь на Сході, поближче до України, потрібно ходити до старої школи, вчити жахливі, нікому не потрібні точні науки, дивитись щоденно телевізор, блукати темними порожніми вечірніми вулицями, з одним баром та одним кінотеатром, читати пресу і мріяти про той час, коли можна буде звідси виїхати, якомога далі та бажано надовше; куди-небудь, скажімо, до Варшави, а ще краще — до Берліна, ідеально, звісно — до Базеля. І якщо ти всього цього не бачив, не відчував, якщо ти не блукав цими чорними вуличками, ну то про яку нову європейську ідентичність ти можеш говорити? Про яке добросусідство, про які відносини? Що ти взагалі можеш знати про цих людей?
Те, що почув від старших друзівбандитів, котрі десять років тому контролювали тут усі автошляхи? Але ж вони теж нічого не знали про тих, з ким їм довелося уживатись на одній території, вони ж бачили в них лише потенційну загрозу для свого бізнесу, незрозумілих їм носіїв чужої мови, котрим пощастило значно більше за всіх нас, оскільки вони не мусили по кілька разів на місяць долати державний кордон, платячи мито й відстрілюючись від конкурентів. Тому всі наші знання і всі наші уявлення — це більш-менш пристойні набори стереотипів. Які ми застосовуємо при спілкуванні, які ми витягуємо на світ кожного разу, коли випадає можливість поговорити про партнерство та інтеграцію. Ось, скажімо, щодо інтеграції. Яким чином це взагалі стосується мене?
Кожного разу всі спроби порозумітись зводяться до переповідання якоїсь сумбурної інформації, котра, як мені кожного разу здається, мала б відкрити очі західних цивілізацій на нашу прекрасну республіку. Скільки разів доводилось розповідати про корумпованість у вищих ешелонах української влади та відмінності у вимовлянні російських та українських імен. Скількох австрійських пенсіонерів випадало переконувати в тому, що демократичні процеси в українському суспільстві міцні й незворотні. Від скількох швейцарських та німецьких бібліофілів доводилось вислуховувати сумніви щодо перспектив ринкової економіки в умовах олігархічного перерозподілу влади. Найбільш мене дивувало, чому про це питають саме мене.
Проте зовсім не відповідати на подібні питання видавалось нечемним. Доводилось іти на постійні компроміси з сумлінням і розповідати про реприватизацію та проблему двомовності. Із усіх цих численних зустрічей та розмов я зрозумів, що найбільше західних читачів в українській літературі цікавлять питання корупції, тоталітаризму та наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС. І не можу сказати, що в мене немає відповіді на ці питання!
9
Після концерту у Відні до нас підійшов журналіст.
Виглядав переконливо й компетентно. Відвів мене вбік.
— Послухайте, — сказав
— Можна з вами зробити інтерв’ю?
— Можна, — відповів я
— А ви були на нашому концерті?
— Був, — сказав журналіст
— Але мова не про це.
Нам потрібне інтерв’ю про тоталітаризм.
— А про концерт?
— Ні, — твердо стояв він на своєму
— Про тоталітаризм.
— Може, давайте так, — спробував я поторгуватись, — спочатку про тоталітаризм, а потім, трішки, проконцерт?
— Ні-ні, — не погодився він
— Давайте просто про тоталітаризм. Ось у вас хто-небудь постраждав від тоталітаризму?