— В мене? — перепитав я.
— У вас.
— Безперечно, — запевнив я його
— Дідусь із татового боку.
— Чудесно, — втішився він
— Ви нам розкажете про це?
— Розкажу, — погодився я.
— А зможете розказати про це німецькою? — ускладнив завдання журналіст.
— Німецькою? Німецькою навряд чи — у мене словниковий запас невеликий, я мало дієслів знаю. Навряд чи з таким запасом дієслів можна розповісти про тоталітаризм щось цікаве. Давайте я краще українською?
— Ні-ні, — далі наполягав він
— У нас є вже багато записів українською. Потрібно, аби про тоталітаризм було сказано ще й німецькою.
— Ну гаразд, — погодився я.
— А ваші колеги, — повернувся він до музикантів, — можуть щось розказати на цю тему? Можливо, в них теж хтось постраждав від тоталітаризму? — з надією запитав він. Я теж подивився на музикантів, котрі допивали другий ящик пива, доки я тут розводився про тяжке тоталітарне минуле.
— Ні, — сказав, — у них ніхто не постраждав.
— Ну, добре, — розчаровано мовив журналіст
— То що ви можете розказати? Коли ви вперше дізнались про тоталітаризм?
— В дитинстві, — відповів я, подумавши.
— В дитинстві? — здивувався він
— Ви вже в дитинстві знали про тоталітаризм?
— Так.
— А від кого ви про це дізнались?
— Від дідуся, — чесно відповів я
— З маминого боку.
— Він бачив це на власні очі?
— Так.
— І що?
— Нічого. Він сталініст.
— Хто?
— Сталініст, — пояснив я
— Фанат Сталіна.
Журналіст подивився на мене як на людину, котра наговорює на власного дідуся.
— Як це, — не зрозумів він, — людина пережила то-
талітаризм і лишається фанатом Сталіна?
— Так, — спробував переконати його я.
— А ми можемо зробити інтерв’ю з вашим дідусем? — несподівано запитав журналіст.
— Ну, це навряд чи, — злякався я.
— Ми можемо до нього приїхати, — запевнив мене журналіст.
— Не треба, — попросив я.
— Чому?
— Він зовсім глухий, — пояснив я.
Журналіст із розумінням кивав головою, в очах його читалось: ясно, що глухий — жертва тоталітаризму все-таки.
— Ось, — продовжив я
— Так що він вас усе одно не почує. Давайте краще я з його слів…
На Заході дуже легко зробити кар’єру, правильно відповідаючи на поставлені питання. Головне потім не повертатись додому.
10
Що в нас зостається по всьому? Наша пам’ять і наш досвід. Пам’ять позбавляє нас ілюзій, досвід лишає надію. Міста, в яких ми народились і виросли змінюються містами, в яких ми зупиняємось і в яких облаштовуємось на довший час. Країни, які ми відкриваємо для себе, ніби старі книги, мешканці чужих мегаполісів, котрих ми розглядаємо, мов кіногероїв, не надто розуміючи їхньої мотивації, проте з інтересом спостерігаючи за їхньою поведінкою. Кордони, які ми долаємо безкінечну кількість разів і які насправді не так розділяють, як відокремлюють, даючи нам можливість подивитись один на одного з відстані. Я далекий від того, аби виступати проти кордонів. Кордони не стосуються моєї пам’яті, так само як її не стосується тоталітаризм чи корупція. Моєї пам’яті стосуються низькі хмари над будинками Будапешта, сірі дунайські хвилі, котрі тягли в собі потопельників, почорнілих від вологи чоловіків без сердець та черевиків, без годинників та надії повернутись додому. Моєї пам’яті стосуються старі шахи, в котрі грали турки на Темпельгофі, моєї пам’яті стосуються кораблі в Гамбурзі, трюми яких світились, мов різдвяні апельсини.
Все інше мене мало стосується, у всьому іншому я погано орієнтуюсь, тому намагаюсь про це не говорити. Мені більш подобається говорити про речі сумнівні, оскільки в розмовах про речі сумнівні завжди з’являється легкість. Що мені лишається робити з моєю родинною міфологією? Лишається переповідати ці дивні історії з минулого тисячоліття як щось сокровенне й анекдотичне, позбавлене жодного сенсу й захищене від тліну та забуття. Моя пам’ять не потребує точності, вона потребує пристрасті й вогню, який спалахує між планетами, над маленькими містечками Східної Європи, освітлюючи наші сновидіння зсередини, роблячи їх, ці сновидіння, яскравими й коштовними. Головне — твої сновидіння, все інше можна вигадати. Я сидів у готелі, в Східному Берліні, свіжого вересневого ранку. Речі зібрав ще звечора. Потрібно було звідси вибиратись. За вікном було видно телевізійну вежу на Александерпляц. За плечем стояли привиди друзів, котрі потрапили під розстріл у передмістях Варшави. Були вони в картатих піджаках і піжонських капелюхах. Занепокоєно оглядали мою торбу.
— Нє, — говорив один, — не пропустять. Знайдуть.
— Хуй там знайдуть, — не погоджувався інший
— Провезе. Головне — не панікувати.
— Не провезе, — переконував його інший
— Нариють, ось побачиш.
— Не нариють, — нервував інший
— А нариють — що за проблеми? Відкупиться.
І вони задоволено розсміялись. Була тепла рання година. Небо нагрівало червоні дахи й порожні берлінські вулички. Повітря пахло осіннім інеєм. Сонце рухалось мені назустріч. Себто на Захід.Харків, 2010
English Breakfast
В травні RHCP грали на якомусь німецькому аеродромі, такою можливістю гріх було не скористатись. Вона знайшла копійчані авіалінії, пробила в мережі адреси більш-менш нормальних гостелів і одного ранку почала збиратись. Кинула до австрійської військової торби кілька футболок, зубну щітку і важкий, мов праска, фотоапарат, який постійно возила з собою. Шия її обмотана була кольоровими шаликами, довге чорне волосся билось на вітрі, одягнена була в прозору майку й довгу спідницю, на ногах мала потягані кеди, які сама собі обіцяла при нагоді замінити на щось пристойніше. А сигарети — міцні й гіркі, від яких дихання робилось терпким, а слова печальними. Невиспана й роздратована, вона ще встигла посваритись із таксистами та представниками авіакомпанії, після чого впала на своє місце в літаку, опустила пластикову шторку й безтурботно заснула. Висівши десь у полях під Гамбургом, довго палила, намагаючись зорієнтуватись. Концерт був лише наступного дня, потрібно було якось вибиратися до міста й давати раду з усіма своїми проблемами. Небом у бік Атлантики рухались низькі, наповнені дощем хмари. В гостелі було порожньо й вогко, вона кинула торбу й пішла до міста дивитись на кораблі. Кораблі стояли щільно, мов ліс, похитуючись у чорній смоляній воді.
Вона довго фотографувала порт, туристів та матросів, потім пила вино, сидячи просто на набережній, сонце перекочувалось над щоглами, іноді їх зачіпаючи, від чого кораблі поскрипували й вода розходилася темними важкими колами. Надвечір стало прохолодно, вона вже зібралась повертатись до гостелу, дорогою зайшла до китайського фаст-фуду й натрапила там на якусь дику фанатку Майкла Джексона. Була це старша жінка, років п’ятдесяти, перефарбована й занедбана. Мала жовті кучері й кілька значків із Джексоном на джинсовій куртці. Познайомившись, вони легко зійшлись, фанатка переповідала історію свого захоплення Майклом і охоче позувала перед фотокамерою. Коли китайці почали зачинятись, вони ще довго тягались вулицями, переходячи з одного бару до іншого, фанатка заводила її до теплих освітлених закутків, до якихось підозрілих дір та борделів, знайомила з офіціантами та повіями, сперечалася з турецькими підлітками й танцювала час від часу «місячну доріжку». В барах западала сутінь і голоси виривались на вулицю.
Лампи горіли жовто й тьмяно, нагріваючи зсередини чорну припортову ніч. Вже на ранок, цілком виснажені, вони знайшли таки її гостел, фанатка, прощаючись, цілувала їй руки й тихо щось наспівувала. В кімнаті разом із нею ночувала молода японська туристка, говорячи вві сні ламаною англійською. Прокинулась вона рано, прокинувшись, ще довго не розплющувала очей, ніби намагаючись когось перехитрити, слухала, як легко зіскочила з горішнього ліжка японка, як снувала кімнатою, знаходячи свої речі, як відкрила вікна й ранковий вуличний рух наповнив кімнату, відганяючи рештки сну. Але вона все одно вперто не розплющувала очей, слухаючи собі, як стихають голоси в коридорі, як хтось пускає воду на кухні і як легко відлунюють на сходах швидкі жіночі кроки. Вона так часто робила, я це давно помітив — лежала в ліжку з заплющеними очима, тримаючись за тонкі зникомі нитки з прив’язаними до них сновидіннями. Трималась за ці сновидіння, ніби за чужу руку в темряві, боячись відпустити її й залишитись сама посеред темряви й мороку. Зрештою, вибралась із ліжка, довго курила, сівши на підвіконня, потім узяла фотоапарат і рушила до міста в пошуках сніданку. На вулицях було сонячно й тихо, порожні крамнички зберігали ще нічну прохолоду, а супермаркетами снували хіба що навіки розгублені емігранти. Знайшовши якусь піцерію, де пропонували англійський сніданок, замовила собі каву й почала переглядати зроблені вчора фото. Потім гортала старі фото, збережені в камері, сиділа, палячи свої чоловічі сигарети й думаючи, як все це дивно складається — і з нею зокрема, і з тими, кого вона колись фотографувала. Іноді трапляються такі дивні періоди, коли ти лишаєшся сам, коли тебе хтось кидає або ти від когось ідеш.