А коли Міша теж втомлено відкинувся до стіни, я підвівся й пішов до бару, щоби не заважати їм із їхніми снами. І вже десь коло четвертої, коли мій потяг мали ось-ось оголосити, краєм ока помітив, як Аліса знічено підвелась і, взявши Мішу за руку, потягла його на вихід, назад, до міста. На руках у неї були строкаті рукавички без пальців, на голові — растаманський дитячий капелюх. Звісно, подумав я, так і має бути. Вокзали не врятують нас від наших демонів. Вони лише дають нам прихисток та перепочинок. Вони ховають нас на якусь мить від злого ока, відділяючи від решти світу й занурюючи в чорні води транзитності. Вони гріють нас, мов печі, й годують, як пекарні. Ми спимо в них, ніби в нічліжках, і виходимо з них, наче з в’язниць. Вони горять у темряві, скликаючи на свій вогонь усіх неспокійних і невдоволених, всіх тих, хто не погоджується сидіти на місці й чекати, доки щось зміниться на краще. Вокзали підтримують нас своїм диханням, як домашні тварини, і ми вбігаємо до них, мовби тікаємо від зливи. А забігши і огледівшись, намагаємось якомога скоріше вибратись подалі звідси, хапаючись за ледь відчутний шепіт, який упевнено веде нас у напрямку березневого моря.Харків, 2010
Втрати, які нас роблять щасливими
*
Потім минув час, минуло безліч часу, велика кількість тієї субстанції, що називається часом. Він минав легко й непомітно, іноді його проминання приносило задоволення, іноді примушувало напружитись — мовляв, що буде, коли він мине увесь, коли його зовсім не залишиться? Що залишиться після нього? З часом я почав помічати, що більшість маршрутів, якими доводиться пересуватись, повторюються, закінчуючись тими ж вокзалами та обриваючись на площах тих самих міст. Географія лише на перший погляд здається загадковою та невичерпною, насправді ж ти маєш набір карт, за якими можеш рухатись — з однієї країни до іншої, від одного міста до наступного. І коли тебе питають, чи є в тебе улюблені міста, ти відповідаєш, що так, є — це міста, які ти ніяк не навчишся оминати, до яких тебе заносить щоразу, в яких випадає зупинятись, як би тобі цього не хотілось. Найцікавіше трапляється, коли приїздиш уперше. Будинки видаються заселеними духами й привидами, вулиці затоплені ранковим сонячним світлом, а в привокзальних туманах літають голоси локомотивів, ніби портові чайки. Чоловіки виглядають зосереджено й заклопотано, зате жінки ховають у своїх торбинках і кишенях камінці з морських побереж та ключі від кімнат, де повітря пахне ніжністю й ризиком. І ти сходиш на перон, і оминаєш натовпи пасажирів, опиняючись серед невідомих будівель та незнайомих назв. Але вся ця легка оманливість і загадковість, заглибленість вуличних перспектив і таємнича волога паркових насаджень швидко минають, розчиняючись у повітрі. Й варто тобі вдруге опинитись на тому самому вокзалі, як все це відчуття радості й потрясіння кудись зникають, і все що тобі лишається — вуличні торговці й зачинені магазини, порожні бари й холодні жіночі погляди, за які намагаєшся зачепитись. Не варто повертатись до міст, які сподобалися тобі з першого погляду, оскільки завжди є небезпека дізнатись про них більше, аніж хотілося.
*
Безкінечна мандрівка народів, велике переселення, котре триває з кінця вісімдесятих до сьогоднішнього дня, мені здається, воно всіх нас безнадійно змінює, зриваючи з місць і кидаючи в чорну пітьму транзитних зон. З чого все починається? Мабуть, усе починається з щемкої безкінечної непевності, котра примушує людину виїхати з міста, в якому вона народилась та виросла, кинути друзів і змінити обставини, примушує рухатися на захід, зупиняючись на вокзалах та готелях і вишукуючи місце, де їй буде добре й затишно і де ніщо не буде нагадувати їй про колишні втрати та образи. Непевність та відчуття несправедливості, котру можна легко виправити, почавши все спочатку — в іншій країні, з іншими умовами та іншими краєвидами. За останні десять років мені довелось бачити таку кількість емігрантів, що я міг би припустити, ніби вони складають якусь окрему спільноту, що знаходиться потойбіч географії, десь поміж складок кордонів та нейтральних вод, в тінистому цивілізаційному затінку, де дні перетікають тихо й повільно, і єдиним бажанням є покинути ці місця, перетнути всі можливі перепони, опинившись у самому центрі життя, в самому його серці, так щоби це велике серцебиття оглушувало й п’янило. І якщо ти є одним із цієї спільноти, якщо ти виріс серед них і лишаєшся з ними, більшість історій, які ти побачиш і почуєш і які потім сам зможеш переповідати, так чи інакше будуть пов’язані з мандрами й пересуваннями, нелегальними в’їздами до країни та неминучими депортаціями. Речі й події, імена й адреси, іграшки й одяг, квитанції та візитні картки складатимуться для тебе у великий емігрантський епос, в довгі історії терпіння й боротьби, зради та вірності, історії великої втечі, коли тікати доводиться від себе самого. Я останнім часом бачив надто багато переселенців, дивно було б не розповісти саме про них. Те, що вони несли в собі, те, що приховували й не показували, ті таємниці, що лежали в їхніх нагрудних кишенях та на дні їхніх шкіряних торб — їхня віра в те, що не все втрачено, що можна все зламати й відновити, їхня переконаність у кінцевому успіху, в позитивному результаті. Віра, що вела їх усі ці роки, примушуючи одружуватись і сваритись, брехати й сповідуватись, вчити чужі мови й забувати свої. Мабуть, саме вона, ця віра, робила їхні серця твердими й невразливими, а очі — сухими й глибокими. Саме вона вказувала їм шлях через пустки Польщі та Угорщини, через містечка Румунії та Словаччини, кудись туди, до Берліна, звідки розходяться тисячі шляхів, тисячі залізничних маршрутів, кожен із яких закінчується солодкими берегами та тінистими пагорбами, приводячи до далеких омріяних міст, де на них чекають спокій, злагода й нові робочі місця. Потрібно лише зважитись і рушити, відмовитись від минулого й цілком покластись на майбутнє. Тому що кожне століття потребує своєї частки біженців та вигнанців, з їхньою свіжою і холодною, мов річкова вода, кров’ю. А наше століття лише починається. І лише починаються наші мандри, і наша Америка чекає на нас, дивлячися з-поза Атлантики на наш безкінечний потік, що заливає собою беззахисні європейські міста. Ми досягли берлінських вокзалів, і хто знає, на які пожертви ми йшли, аби їх досягнути.
*
Берлін, розібраний на складові, мов конструктор, і зібраний знову, подібний до кулі зі зміщеним центром ваги, позбавлений центру як такого, наділений кількома серцями й тисячею схованок. За останні дев’ять років мені довелось приїздити сюди зі сходу й заходу, з півночі та півдня. Мені траплялось прилітати на його летовища й сходити на його залізничні платформи, добиратись до нього автобусами та автостопом, проїздити через нього, не зупиняючись і навпаки — застрягати в ньому на довгий час. Приїхавши сюди свого часу вперше, з друзями, в дивній компанії, з непевними намірами, я навряд чи міг передбачити, наскільки тривалими й заплутаними стануть ці стосунки з містом та його мешканцями. Тоді, дев’ять років тому, мені легковажно здавалось, що я слідкую за його рухами, спостерігаю за життям його організмів, розумію їхню впорядкованість та масштабність. Після того я десятки разів повертався сюди, поступово запам’ятовуючи назви вулиць та маршрути транспорту. Але те дивне відчуття наближення, долучення й розуміння, котре було під час першого приїзду — воно кудись безнадійно зникло, і всі спроби відновити його були марними й непотрібними. Тому що неможливо відновити механізм появи в твоєму житті чогось важливого й неокресленого, примарного й не до кінця усвідомленого. Найважливіші події трапляються спонтанно, їх неможливо запрограмувати й складно відтворити. Міська архітектура, потрапляючи вперше до нашого ока, лишається там назавжди, і міста запам’ятовуються нам такими, якими ми їх побачили вперше. Надалі цей чіткий обрис може хіба що розмиватись, доповнюватись необов’язковими деталями й зайвими лініями, нав’язливими повторами та варіаціями, котрі обтяжують пам’ять, роблячи її неповороткою та вразливою, ніби вантажена баржа. Лише час від часу трапляється побачити в очах новоприбулих подорожніх цей відблиск захвату й недовіри, безпомилково пізнаючи за рухами й ходою тих, хто потрапив сюди вперше. Щось подібне відчуваєш, пояснюючи випадковим перехожим, як проїхати з головного вокзалу в бік аеропорту або чим дістатись із одного кінця міста на інший. Адже в цих випадках справа лише на перший погляд стосується топоніміки. Насправді йдеться про щось зовсім інше, про рух невидимими шляхами, якими ми вибираємось зі своїх країн, про зупинки, які ми робимо в дорозі, про вигнання й повернення, про нашу загубленість і тимчасове перебування на чужій території, про спроби стати своїм, прийняти чужі звичаї та порядки, про всю марність цих спроб, про всю їхню невичерпність. Йдеться про чорні вавилонські вокзали, з яких ми сходимо, боязко озираючись навсібіч, про тепле вавилонське небо, яке нам ніяк не оминути, під яким доводиться пройти всім утікачам та репатріантам, ветеранам і комерсантам, туристам, юристам і перебіжчикам.