Справжню музику неможливо зіпсувати поганим виконанням, це точно, скільки років вони його грають, у скількох занюханих клубах вони виступали, а все одно — починають грати «Біг Мак», і все стає на свої місця, і всі розуміють, що життя — річ чудесна й таємнича, і навіть наближаючись до його обшивки, вже майже торкаючись його тугої холодної поверхні, ти все одно ані на півкроку не наближаєшся до його розуміння, тому що воно, це розуміння, існує не затим, аби відкриватися таким мудакам, як ти, воно існує, щоб тобі просто було добре. Ось я сиджу тут, на цій бузковій порцеляновій штуці й навіть не уявляю, що всі ці люди робитимуть після того, як оркестр змовкне, що відбуватиметься з їхніми серцями і душами і що відбуватиметься сьогодні із самими музикантами, ось вони зараз отримають свої бабки і спустяться в бар бухати, і хтось обов’язково нап’ється, без цього не обійдеться, вже мені повір, і взагалі — може, із них хтось помре, а тур у них розписано на півроку вперед, і як вони завтра гратимуть цей свій «Біґ Мак», і як вони житимуть, ці осиротілі дев’ятнадцять мучеників, позбавлені особистого життя і нормального страхування? Ось над чим варто подумати.
Свого приятеля я застав у тому ж стані легкого ступора, в якому його і залишив, але після чергового пива він поступово оговтався, почав потрошку рухати руками й ногами, сказав кілька слів, потім взагалі розговорився, ми ще разом почали викликати оркестр на біс, викликали на свою голову, і ті грали ще хвилин сорок. Все ж концерт завершився, і нас вигнали, знявши з Леннона ще пару купюр за розбитий ним кухоль, хоч він і божився, що це зробив не він. Ну, ти ж розумієш, що я не міг просто так кинути його на холодному ранковому хіднику — п’яного, підсліпуватого й оштрафованого. Тим більше, до нього додому йти було ближче, ніж до мене, а підземка ще не працювала.
Словом, ми пішли до Джона Леннона. Проходячи повз університет, у запашних березневих сутінках ми надибали нашого другаіндуса. З ним жодних змін не сталося, він собі все так само мирно спав, а поруч з ним стояло одноразове горнятко з холодною кавою. Горнятко ми лишили, а індуса довелося забрати. Зараз сьома ранку, починається холодний березневий дощ, повітря густе і свіже, воно намагається впхатись у відчинене вікно і застряє, не здатне протиснутися до помешкання, останню годину ми сиділи з моїм приятелем Джоном Вінстоном Ленноном на його засраній кухні та чекали, коли в місті відчиняться супермаркети. Врешті ми дочекалися свого, тож полишаємо нашого друга-індуса на господарстві, він все одно спить, йому все одно, а самі йдемо купити щось на сніданок.
Зрештою, я би міг вже поїхати додому, але вдома у мене нікого немає, а тут хоч і прибацана, але все ж компанія і вікенд лише починається, так що поїду пізніше, ми заходимо до супермаркету і починаємо вирішувати, скільки брати — двадцять банок чи сорок, я пропоную брати двадцять, а потім прийти ще, Джон Леннон говорить, що краще не ризикувати і взяти сорок, тим більше, за упаковку на сорок банок є знижка, можна в принципі заощадити й купити хліба, думка про хліб видається слушною, тому ми беремо сорок банок світлого теплого пива і великий чорний батон. Все-таки вікенд.
Вже за пару годин, коли ми активно пили пиво і їли батон, почав прокидатись індус. Нарешті він прокинувся, оглянув нас, спробував зрозуміти, де він, але, очевидно, не зміг, і взагалі було видно, як він шкодує, що прокинувся і побачив весь цей вертеп, уявляєш, прокидаєшся ти після яких-небудь таблеток в чужому, невідомому тобі приміщенні, а навпроти тебе сидить Джон Леннон із божевільним поглядом і незрозумілими намірами, тут справді індусом треба бути, щоб не запанікувати, наш індус таки приходить до тями і навіть починає з нами пити й говорити про погоду, Джон Леннон його підтримує, так, каже, погода гівно, але ж було гірше, була взагалі зима, я — каже — не люблю зими, і це вкінець заспокоює індуса, ну, справді, подумаєш, Джон Леннон не любить зими, що тут такого.
Десь до обіду втома дається взнаки, і ми починаємо засинати прямо на кухні, Джон Леннон засинає першим просто в кріслі, під боч ком у нього тихенько посопує носом індус, ну, і я теж засинаю тут таки в кутку, на невеличкій канапі і встигаю подумати, що ось як дивно, зима ніби закінчилась, а все одно нічого іншого не почалось, і так кожного року, розумієш, що я маю на увазі, кожного року відразу після зими мало б починатися щось інше, а натомість не починається нічого, так само падає сніг, так само холодно, так само шукаєш, де зігрітись, а знайшовши, довго не виходиш на вулицю, намагаючися намахати всіх і все, з янголами включно. По обіді, коли ми прокинулись і Джон Леннон розповідав щось про своє навчання в університеті на юридичному факультеті, індус почав нити. Він проспався, йому було погано, і він вимагав віднести його назад або купити йому ще таблеток. Може справді віднесемо старого на місце? — питаюсь я Джона Леннона, не вийде, каже він, на вихідні університет зачинено, на лавці залишимо, говорю я, ні, відказує Леннон, не можна, сніг пішов, замерзне. Я дивлюся на шоколадну фізію індуса, що вже взялась темно-синім відливом і розумію, що таки справді замерзне. Ото не треба було його взагалі брати, кажу роздратовано, але Леннон випиває ще одне пиво і говорить, що це не проблема, що ми з ним зараз сходимо на вокзал і дістанемо для нашого друга таблетки, я все одно збирався туди зайти сьогодні, каже, там збираються мої друзі, робити нічого, ми починаємо збиратися, тим більше, що треба купити щось поїсти, бо батон у нас уже скінчився, а з інших харчів у Джона Леннона був лише кетчуп. Є на південному вокзалі міста Відня одна ригалівка.
Народ тут збирається здебільшого відчайдушний, емігрантів серед них немає, взагалі — всі свої, бухло тут дешеве, а поліція лояльна, тож і не дивно, що Джон Леннон в цьому закладі теж був своїм крутим хлопцем. Він одразу ж замовив горілку і заговорив з якимись ханигами, ханиги тут теж, очевидно, були своїми, вони весело плескали Джона Леннона по плечу, говорили всілякі гадості на адресу уряду і парламенту, взагалі виявляли дивну для ханиг політичну заангажованість.
Джон Леннон замовив собі й мені ще по одній горілці, випив її і, схоже, взагалі забув, по що сюди прийшов, ханиги теж не знали, що йому від них треба, тому всі замовили собі по новій горілці та дружно випили. Потім раптом звернули увагу на мене, запитали, звідки я, я відповів, це зустріли схвальним гудінням і замовлянням ще однієї горілки. Я випив з ханигами за їхнє здоров’я і зашепотів Леннонові, слухай, друже, пішли додому, у нас там індус негодований, Леннон вийшов з піке, сфокусував свій нікуди не гідний зір, відвів убік одного ханигу і почав із ним про щось перемовлятися. За кілька хвилин він повернувся задоволений і усміхнений і голосно заявив, що ми з ним мусимо вже валити.
З боку ханиг заяву було сприйнято з ентузіазмом, тут таки з’явилася нова горілка, було проголошено тост за соціал-демократію, і ми вийшли в сутінки під прощальні вигуки розчулених ханиг. Дорогою Джон Леннон співав, викрикував політичні гасла, задирався з таксистами і знайомився з усіма зустрічними російськими проститутками. Індус зжер таблетки, які ми йому принесли, і знову заснув. Я подумав, що от кому добре живеться в цьому світі, так це індусам, Джон Леннон був п’яний, я загалом теж, він ходив по своїй розбитій квартирі та співав, до нас вже прибігала старенька сусідка знизу, схоже, вона Леннона ненавиділа, бо прибігла, ще коли він тільки почав співати, видно, вже знаючи, чим це для неї скінчиться, Леннон впустив її до помешкання, вона вбігла на кухню, почала було кричати, але побачила темно-брунатного з синіми відливами індуса і боязко вийшла. Джон Леннон ще якийсь час співав, потім зайшов до ванної і замовк.
До ранку його не було чути. Я знайшов свою канапу і швидко заснув. В ту ніч мені нічого не снилося. Зранку індус прокинувся перший і енергійно почав шукати якого-небудь харчу, щоби підкріпитися, знайшов кетчуп, я в цей час теж прокинувся, дивлюся посеред кухні стоїть індус і крутить у руках кетчуп, що, питаюсь, любиш кетчуп? люблю, говорить індус, а є ще що-небудь? ні, немає, вчора все скінчилось, індус поставив кетчуп на місце й узявся за пиво, а я пішов до ванної. Ванна була зачинена зсередини. Я постукав. За дверима щось заворушилось і згодом двері відкрив Джон Леннон, який, схоже, тут спав, привіт, кажу я йому, там індус прокинувся, хоче їсти, і я би теж не відмовився від сніданку, додаю, виглядав Джон Леннон жахливо, схоже, він тут вчора впав, зрештою, ми всі виглядали не найліпше. Ми вирішуємо знайти найближчий фаст-фуд, а нашого шоколадного друга знову лишаємо на господарстві, пообіцявши принести йому чогось смачненького.