Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 2)

Неквапно почали виходити музиканти. Дехто був у джинсах, дехто у светрах, у спортивних костюмах не було нікого, і на тому спасибі. Останньою вийшла диригентка. Жінка. Це був добрий знак. Попереду передбачалася пауза, але спочатку треба було вислухати хвилин сорок забойного атонального саунду, Сільві справді зналася на такій музиці, вона вся напружилась і вистукувала пальцями по невидимій клавіатурі. Їй простіше — вона піаністка. Але народ переважно варився, праворуч від мене мужик просто заснув, чесне слово, під час атональних пауз його сопіння рельєфно проступало в загальній тиші. Акустика все-таки. Поночі ми знову опиняємось на дощовій вулиці. Після концерту одна меломанка встигає попередити нас, що насправді фестиваль іще не скінчився, що остання акція (вона так і сказала — «акція») саме починається в залах очікування колишнього Гамбурзького вокзалу, який нині переробили під великий культурний центр, хуйнули туди купу бабок, тепер забавляються там, як собі хочуть, тому, якщо ми справжні меломани, то просто мусимо туди поїхати, вибору в нас знову немає, сама вона, на жаль, поїхати не може, бо має проблеми зі сном і в цей час повинна приймати снодійне, — для чогось розповідає вона, і враження таке, що своє снодійне вона вже прийняла і ним не обмежилася. Вокзал там — показує вона рукою кудись у дощ і махає нам на прощання тією ж таки рукою. Можливо, ми їй уже снимося. Ґашпер знову сідає за кермо і відчайдушно викручує його в пошуках Гамбурзького вокзалу. Неподалік Бранденбурзьких воріт, якраз під болотяного кольору російським Т-34 стоїть чувак із дипломатом. Ґашпер пригальмовує біля нього й висовується у вікно. «Мен, — питає, — не підкажеш, де тут Гамбурзький вокзал?» Чувак активізується. «Вам треба завернути за Райхстаґ, — відказує, — проїхати повз парк, потім через міст і праворуч, там за дві автобусні зупинки навпаки, себто ліворуч, а далі вже складніше, там я пояснити не можу». «Давай, поїхали з нами, — пропонує Ґашпер, — покажеш, а потім ми тебе привеземо назад»

— «Ні, не можу, — чувак притискає до грудей дипломата, — чекаю на друга»

— «Він у тебе що — танкіст?» — питається Ґашпер, очевидно, щоби підтримати розмову. Чувак озирається на розмоклу диявольську бронемашину й щасливо сміється. «Ні, він інженер»

— «Супер!» — кричить Ґашпер і лишає чувака наодинці з Т-34. Дивний народ, ці берлінські інженери, думаю я, засинаючи на задньому сидінні

— Серж, вставай, — говорить мені Сільві

— Де ми? — На вокзалі

— На якому вокзалі? — лякаюсь я

— На Гамбурзькому

— А котра година? — Перша. Ходімо. Я вилізаю назовні і слухняно йду за своїми друзями. Їм варто довіряти, вони не тусуються опівночі під радянськими танками і не жеруть снодійного перед концертами атональної музики. Платформи й зали колишнього вокзалу справді перероблено під великий музей, ми йдемо довгими порожніми коридорами, котрі скидаються радше на корабельні доки, в кінці одного з них стоять чергові, ви куди, питаються, ми, говоримо, на концерт, меломани ми, а, ну то йдіть — байдуже знизують плечима чергові, демонстративно виказуючи свою відстороненість, якісь вони неприкаяні, думаю я, мабуть і в попередній інкарнації були черговими, і то — на цьому самому вокзалі. Було вже по першій, і з усіх експозиційних зал відчиненими лишалися тільки сортир, бар і ще одна — доволі простора — кімната, в якій і відбувалась акція. Ґашпер ще спробував поторгуватися за квитки, але врешті облишив це, ми заплатили, скільки від нас вимагали й, оминаючи бар, увійшли в наповнену меломанами кімнату. Біля стіни праворуч стояла жінка з радіомікрофоном і співала. На стіну поруч з нею спроектовувався мультиплікаційний фільм її виробництва. Музику й слова, як я зрозумів, написала теж вона. Думаю, що й до перебудови вокзалу, а заразом і до повалення берлінського муру вона теж свої руки доклала. Жінка співала під мінус, в той час як на білому полотні кіноекрана важко рухалися якісь тварини, з’являлася бридкої зовнішності паперова принцеса, потім такий самий принц, між ними щось там діялося, жінка співала довго й наполегливо, і в якийсь момент ми просто не витримали й пішли в бар. Ґашпер обурювався і вимагав повернути йому гроші. Але двійко білетерів, які всучили нам перед цим квитки, вже завбачливо спакувались і зникли в нетрях Гамбурзького вокзалу. Ми були їхніми останніми клієнтами. Залишалося повернутись у бар, де вже сиділо зо два десятки зневірених, так само, як і ми, меломанів і печально банячили

— Добре, що вона не танцює, — продовжує обурюватися Ґашпер

— І хто всі ці мудаки, які її слухають? За сусіднім столиком засміялися. Ми озираємось і бачимо сиву жінку, яка тримає в руці склянку сухаря і, схоже, цілком нас підтримує. Дві порожні склянки вже стоять поряд на її столику

— Колективна мастурбація, — говорить Ґашпер до неї, ніби вітаючись, — чи не так? — Так, — каже жінка, встає і нетвердо рухаючися, пересідає до нас. Звати її Ніна, вона говорить, що потрапила сюди випадково, що спробувала була додивитися мультик до кінця, але нічого не вийшло. Ми їй подобаємось, каже вона. Особливо їй подобається Сільві. Ніна її відверто пасе, водночас підтримуючи розмову з Ґашпером, з якого просто пре бурхлива лекція на всілякі відв’язні теми, Ґашпера хлібом не годуй — дай потриндіти, йому б не художником бути, а лектором, читав би собі лекції люблянським студентам, скажімо, про атональну музику

— А це Сара, — говорить Ніна, — ми з нею дружимо. Сара підходить від барної стійки, тримаючи в руках ще дві склянки сухаря. Вона молодша від Ніни вдвічі чи навіть втричі, схожа на одну мою львівську знайому, має трішки припухле від безсоння й алкоголю обличчя, зелені очі і довге світле волосся. Ніна починає їй пояснювати, що ось, мовляв, юні представники слов’янської культури, меломани, так би мовити, теж обламались і не змогли до кінця додивитись цей чортів мультик, як і ми з тобою, дівчинко, але вони кльові, говорить вона і показує на Сільві. Ґашпер далі балакає, і в якийсь момент Сара втрачає плин його думки, повертається до мене і пояснює, що дуже втомилася, бо останні два дні робила щось таке дуже важливе й тому майже не спала. «Я теж займаюся мистецтвом», — каже. «Справді? — питаюсь

— А чим саме?» — «Ну, я роблю всілякі проекти, — говорить вона непевно

— А як тебе звати?» — «Серж. Себто Сергій»

— «О, у вас це дуже популярне ім’я!» — «Так, — кажу, — у нас там кожен другий Серж»

— «Нам треба ще раз зустрітися, наприклад у Відні»

— «Лиши адресу, — кажу, — я можу написати тобі листа». Сара довго порпається в кишенях джинсової куртки, врешті знаходить якийсь шматок паперу, з одного боку на ньому реклама курсів катехізису, другий бік чистий, там вона і пише. «Ага, — говорить Ніна, — я тобі теж лишу адресу». І дає візитівку. Я читаю адреси на картці й на папері, що його списала Сара, — це та сама адреса, але прізвища різні. «Гаразд, — кажу, — напишу вам два листи». В цей час сусідні двері відчиняються й звідти виходить знайома нам співачка з радіомікрофоном, а за нею, мов щурі з підземелля, косяком сунуть глядачі. Перед дверима, що відділяють їх від бару, де сидимо ми всі, стоїть ширма. Співачка заходить за ширму й присідає, глядачі лишаються з того боку і, на відміну від нас, її не бачать, а бачать лише ширму. Сівши навпочіпки, співачка співає в свій радіомікрофон ще хвилин десять. Із цього боку на неї осудливо дивляться двадцять пар нетверезих очей. Публіка з того боку покірно чекає. Врешті вона закінчує і її починають вітати. Дехто з нею навіть цілується, хоча вона сильно спітніла від тривалого співу й, гадаю, цілувати її було неприємно. Втім, слухати теж. Було вже близько третьої, коли Ніна запропонувала поїхати десь поїсти, всі мляво погодились і почали пробиратися крізь натовп меломанів, лишаючи їх наодинці зі співачкою серед порожніх перонів колишнього Гамбурзького вокзалу. Нічним Берліном снує безліч люду, туристи, японці, скінгеди, студенти. Біля Гілтона велика пробка: копи на мотоциклах перекрили всі під’їзди до готелю, видно, як біля центрального входу зупиняється кілька масивних мерседесів і з них виходять якісь надто офіційні персони. «Бач, друже, — говорить Ґашпер, — самого товариша Йошку Фішера побачили». Ми намагаємось не відставати від Ніниного авто, яке метляється перед нами. Ніна сідала за кермо вже в гарному стані, схоже, в теплому салоні її геть розморило, в темряві вже зо два рази з’являлися червоні спалахи, копи зі своїх замаскованих машин відслідковують і фотографують усіх, хто перевищує швидкість. І якщо Ґашперові все одно, за пару днів його тут уже не буде, то на Ніну, безперечно, чекають неприємності. Хвилин за двадцять ми знаходимо італійський ресторанчик, квартали навколо втрамбовані машинами добропорядних берлінців, вільне місце можна знайти хіба що на сусідній вуличці, ніч, врештірешт, добігає кінця, й до ресторану починають сповзатись постійні відвідувачі, навіть не знаю, хто вони, але з ними тут усі вітаються. Вони теж з усіма вітаються, навіть з нами, схожі на робітників після нічної зміни, але навряд чи італійські робітники ходять о четвертій ранку по рестораціях, надто понтово, скоріше, теж якісь меломани. Або сутенери. Наступна година наповнюється розмовами Ґашпера, Ніна печально в усьому з ним погоджується, я поступово засинаю, а Сара відверто клеїть нашу чеську подругу. «Зустрічаються двоє боснійців», — починає Ґашпер, і я пробуджуюсь, справа йде до завершення, час їхати додому, Сара теж збирає всі свої окуляри, непроплачений генді, арабську хустку, телефонний записник, весь в губній помаді, пхає все це до своєї торби і збирається йти додому. Її сусідка на це не реаґує. «Викликати тобі таксі?» — питаюсь я і йду до кельнера. Кельнер, молодий італієць, підморгує мені обома очима, викликає по телефону таксівку й весело соває мені презерватив

— Дякую, — кажу, — мені не треба

— Бери-бери, це ґратіс, себто безкоштовно. Я в свою чергу лізу по кишенях, знаходжу коробку сірників з рекламою віденського радіо оранж, хороша станція, завжди крутять хоп, і соваю йому. «Тримай, це з Відня». Чувак тисне мені руку і мчить зустрічати нових відвідувачів, а я повертаюся. «А навіщо ти вирив яму, питають боснійця», — Ґашпер в ударі, ніби й не гнав півтисячі кілометрів. «Саро, — кажу, — твоє таксі зараз приїде». Сара говорить всім до побачення і виходить в ранкові сутінки. За якихось десять хвилин ми теж виходимо, тепер лише треба познаходити ці лажові автомобілі — й додому, в готель, де є душ, емтіві та новий тестамент, навіть два нових тестаменти, так що в разі чого можна почитати хором. Ніна намагається виїхати з-поміж двох авто, між якими вона годину тому затиснула свій фольксваген, легенько штовхає передню машину, потім здає назад і так само штовхає задню, розкочує їх, мов більярдні кулі, врешті таки вибирається, тисне на газ і зникає за рогом. Сільві махає їй услід рукою, але не надто активно, щоб та бува не повернулась. За вікном висить туман, крізь нього пробивається тьмяне ранкове світло, великі мокрі сніжинки липнуть до шибок і відразу тануть.

Після ночі повітря ще не прогрілось, але сніг усе одно тане, прямо в повітрі, по склу стікають великі жирні краплі, я бреду коридором із готельним рушником і гедендшолдерсом у пошуках душу. Душ в кінці коридору, звідти лине дзвінке багатоголосся. Я відчиняю двері, валить пара, коридор наповнює теплий туман, я роблю крок всередину і намагаюся розгледіти, що там, за туманом, а там стоїть кілька голих тинейджерів, на підлозі валяються їхні футболки, може якась футбольна команда, думаю я, хто їх знає, хто тут зупиняється, але з-під струменів води виходить іще двійко голих тинейджерок, хоч душ взагалі-то чоловічий. Тинейджери, побачивши мене, намагаються зібрати свої речі, я роблю застережливий рух, мовляв, мийтеся, мийтеся, я пізніше зайду, але вони сміються і говорять, старий, усе гаразд, ми вже помились. І ми теж, говорять тинейджерки. «Ви що тут, ночували?» — питаюсь я, аби щось спитати. Тинейджери далі сміються, ні, кажуть, просто тут краще раніше зайняти місце, бо потім приходять турки. «Правильно, — погоджуюся, — краще взагалі з ночі помитись, аби вранці не повторюватися». Тинейджери сміються, — справді, футболісти, — і, прихопивши форму, рушники та голих тинейджерок, забираються кудись у безвість, можливо, на тренувальний збір. Я пускаю гарячу воду і підходжу до вікна. За вікном обвисає розмокле берлінське небо, на підвіконні лежить кілька великих сніжинок, я відчиняю вікно, і туман виповзає назовні. Двері за моєю спиною відчиняються, в сусідню кімнату, де розміщено кілька туалетних кабінок, заходить старий, пожмаканий життям та еміґрацією турок. «Привіт, — кажу, — хороший сьогодні день»

Пошук на сайті: