Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 11)

— Я спочатку хотів усе це записати, — говорить Алік, — а тоді подумав, що запам’ятаю. Це така хитра штука. Він дістає з наплічника якусь штуку, щось, без сумніву, пов’язане з веб-дизайном, і починає проробляти з нею незрозумілі маніпуляції, час од часу проговорюючи своє сакральне «процесор».

Комп’ютерники дивний народ, у них у всіх виробляється такий ненав’язливий фетишизм, вони настільки зживаються зі своїми персональними машинами, що мусять обов’язково мати при собі повсюдно бодай якісь їхні частини, а оскільки монітор за собою не потягаєш, то вони обмежуються всілякими деталями, дисками, електронними шматками, вони їх намагаються якомога частіше витягувати на люди, погладжують їх, постукують пальцями, протирають рукавами, вимовляючи при цьому всілякі позитивні для своїх чакр слова, як-от «процесор», «вінчестер» чи войовниче «антивірус». Дивний-дивний народ, я думаю, що коли почалася б війна і комп’ютерників разом мобілізували, наприклад, у ракетні війська, то, повертаючись увечері після десятигодинного чергування до своїх казарм, вони тягнули б за собою які-небудь боєголівки, проносили б їх через прохідну під сірими шинелями, потім клали б поруч із собою на подушки, мов плюшевих ведмедиків, а вранці приносили б назад і прикручували на місце, повертаючи збройним силам їхню боєздатність. Ще пару років тому, живучи в Києві і не знаючи іноземних мов, Алік займався чимось прикладним, здається, мовознавством, і сильно від цього пив. Здоров’я особливого він не мав, тож алкоголь давався йому важко, Алік постійно ригав і мав жахливі багатогодинні похмілля. Пити він кинув цілком несподівано, коли одного разу прийшов додому сильно п’яний і, прокинувшись серед ночі, пішов ригати в душ. Відкрутив кран і спробував попити воду з рукомийника. Вода була солодкою. Аліка від цього вирвало.

Наступного дня він прокинувся, відразу ж згадав про воду і пішов її пробувати. Вода і далі лишалася солодкою. В іншому крані, на кухні, вода теж була солодкою. Алік злякався. На третій день вода знову була нормальною, але переляканий Алік уже вирішив кинути пити. Звільнився зі своєї кафедри, розсварився з шефом і записався на комп’ютерні курси. Вже за кілька місяців він складав кольорові графіки у хлібозаготівельній конторі, а вже за рік почав робити складні повноформатні сайти, переважно для західних фірм, які на цьому сильно наварювали, використовуючи своїх київських партнерів, скажімо Аліка, як дешеву робочу силу і переводячи гроші за роботу на лівий рахунок, вельми економно. Поза тим Алік дотримувався здорового трибу життя, не пив, гриз насухо китайські розчинні сніданки, курив драп, запиваючи його фруктовим чаєм, а у вільний від роботи час займався комп’ютерною анімацією. Найглобальнішим його проектом була кількахвилинна мультиплікаційна притча про добрих лісових бобрів, технічно дещо незграбна, проте лірична й повчальна. В Аліковій історії лісові бобри, які до цього славилися гнилістю натури та патологічним жлобством, раптом переживають якесь емоційне потрясіння і вирішують стати добрими. Вони приходять у цивілізацію до людей і розповідають про своє переродження. Після деяких вагань (3–4 секунди кольорової анімації) люди наважуються повірити лісовим бобрам і пускають їх до себе жити й працювати.

Тут годилося б чекати від лісових бобрів якої-небудь западляни, підступу, зумовленого генами і сумнівним минулим, а бач, ні — в Аліковій історії, чим вона мене й привабила, не було затертих поворотів сюжету, лісові бобри таки справді переродились і почали брати активну участь у житті суспільства. Мало того, дехто з них, найпрацьовитіші чи що, досягли неабиякого успіху в бізнесі й повідкривали власні офіси з персональними секретарками, мені це місце (5–6 секунд) найбільше подобалось. Закінчувався фільм об’ємною вакханальною сценою (20–25 секунд разом із титрами) якогось бізнесланчу десь на лісовій галявині, щоправда, радше схожій на бейсбольне поле, де поряд із біснесменами-лісовимибобрами сиділи бізнесмени-люди й пили безалкогольні напої, заїдаючи їх чизбургерами. Історію про добрих лісових бобрів Алік увіпхав як рекламний ролик до щойно закінченого сайту однієї норвезької фармацевтичної компанії. Норвежці анімаційний витвір київських партнерів помітили надто пізно, коли вже їхній сайт офіційно запрацював, мало того, його рейтинг несподівано почав стрімко рости, а на розробленому Аліком форумі паслося безліч відвідувачів, соціальну приналежність яких вирахувати було важко, але фармацевтикою вони цікавилися щонайменше, розводячися, зазвичай, про спіритизм, сектантство чи просто паранормальні явища. Підозри посилилися після того, як однієї ночі на форум влізли представники однієї анархістської організації і довго радилися про варіанти безкоштовних перельотів рейсами норвезьких авіаліній, відтак сайтом зацікавилася поліція.

Фармацевти уважно переглянули власну сторінку і висунули київським партнерам офіційне звинувачення, що ті, мовляв, зробили з їхнього сайта ідеальну принаду для даунів, гомосексуалістів і червоних, тільки не для фармацевтів, що порядний фармацевт на такий сайт і носа не поткне і що за такі речі слід було б збити з них хороші бабки як компенсацію, але оскільки гроші переводилися напівлегально і за жодною документацією не проходили, то постраждалі фармацевти пропонували компромісний варіант — київські партнери мали вибачитися, переробити все швидко й безкоштовно, а головне — дати по голові тому, хто увіпхав на їхню фармацевтичну вотчину ролик про добрих лісових бобрів. Був скандал, Аліка позбавили премії і вихідних, хотіли взагалі звільнити, а потому зважено вирішили: раз він сам увіпхав туди тих траханих бобрів, то хай сам їх звідти і витягує. Алік нервував, багато курив, пив свій фруктовий чай і печально дивився за вікна офісу. Несподівано для всіх, хто його знав, він подав документи на стажування у віденському університеті й так само, як Анна-Марія, прибув до чужої країни в пошуках професійного поступу і фінансової стабільності.

Ми з ним разом пили, часто ходили по барах, влаштовували кількаденні алкогольні запливи за буйки, й ось під час одного з таких запливів я і познайомив його з Анною-Марією. Тепер у них обох, схоже, були проблеми. Поговоривши ще деякий час про процесор, Алік насторожився, бо Анни-Марії ніде не було. Він запитально подивився на мене

— А, — кажу, — ти до Анни-Марії? Вона у ванні. Ходімо. Алік недовірливо підійшов до дверей лазнички. Озирнувся на мене

— А ти, — питається, — що, теж туди підеш? — Ну, звісно, — кажу я, — ми ж друзі

— Справді? — Ми друзі, друзі, — намагаюсь я його заспокоїти, — у нас дуже гарні стосунки. Я теж при ній миюсь. Його це ще більш насторожує

— Ну, жартую, — не витримую я, — припини. Алік рішуче видихає повітря, контролює його все-таки, і відчиняє двері. Анна-Марія бачить його перед собою і з переляку пірнає на дно. Алік швидко зачиняє двері

— Слухай, — каже, — вона там гола

— Хто? — Анна-Марія

— А, — говорю я після деякої паузи, — Анна-Марія так, гола. Вона миється, — пояснюю

— Чому ти не сказав? — Я казав

— Ти не казав

— Я казав. Гаразд, ходімо. Я відчиняю двері й заходжу до лазнички. Алік заходить слідом, вітається і не знає, де йому сісти. АннаМарія вітається з ним і ніяково дивиться на мене. Я із задоволенням спостерігаю за Аліком, цікаво, де він сяде. Алік топчеться посеред лазнички і не знає, як бути. Гарна дуже ситуація виходить, я люблю такі речі, коли збирається якась компанія і всі поводяться як придурки, тоді розумієш, що ти не один такий, ось вони, очевидно, із симпатією ставляться одне до одного, в них навіть секс був, а все одно — не можуть спокійно й нормально порозумітись, обов’язково їм потрібно вчинити якусь байду, налити повну квартиру води, натягнути сюди комп’ютерних обрубків, божевільний світ, божевільна цивілізація, я б засумував, якби мені заборонили спілкуватись із моїми друзями

— Сідай, Алік, — кажу йому

— У нас є горілка. Будеш? — В мене є шампанське, — говорить Алік

— Ти що — завжди носиш з собою шампанське? — питаю я його. Анна-Марія промовисто дивиться в мій бік

— Ні, це я спеціально купив

— А, ну давай-давай. Алік відкорковує своє шампанське, я приношу ще два горнятка «з днем народження», розливаю рештки горілки, ми випиваємо, потім я відразу ж наливаю в горнятка шампанського, і ми випиваємо знову. Западає мовчанка

— Один мій знайомий художник, — починаю я, — любить говорити, що його від шампанського пучить

— Як це? — не розуміє Анна-Марія

— Ну, — говорю, — живіт у нього болить

— А я зовсім не їм риб, — говорить Анна-Марія після паузи

— Ні креветок, ні крабів. Ні крабових паличок, — додає вона. Всі знову замовкають. Мова химерна річ. Щойно я сказав, що в мого знайомого художника болить живіт від шампанського, маячня якась. Треба йти додому, завжди так, розумію, що треба йти додому, натомість сиджу і слухаю всілякі байки. Що зробити, щоби все це скінчилось? — Алік, — кажу, — Анна-Марія мій друг, розумієш? — Розумію

— Вам потрібно поговорити, розумієш? — Про що? — лякається Алік

— Не знаю. Про що? — питаюсь я в Анни-Марії. Вона нервово палить і ненависно дивиться на мене

— Послухайте, друзі, — кажу, — я з вами разом не трахався (Алік закашлявся), — мені взагалі байдуже, що з вами буде. Ви, звісно, мої друзі, але поводитеся дуже дивно. Я вам взагалі тут заважаю

— Мені не заважаєш, — холодно говорить АннаМарія

— Мені теж, — додає Алік

— Ну, добре, — погоджуюсь, — але вам усе одно потрібно поговорити. Алік, вона хотіла тобі щось сказати

— Неправда, — говорить Анна-Марія

— Правда

— Неправда

— Правда, — говорю я

— Увімкни голосніше приймач, — несподівано просить Анна-Марія. Я підіймаю з підлоги мокрий приймач і кидаю його у воду. Вона скрикує і починає плакати. Метелики злякано підіймаються вгору

— Розумієш, — говорить вона сама до себе, — я завжди боялась лишатися вдома сама. В дитинстві мене мама завжди брала з собою на роботу, бо коли мене лишали саму вдома, зі мною траплялися страшні істерики. Я рвала свої книжки, викидала у вікна одяг, била посуд. Словом, у мене здавали нерви. Я і тепер дуже боюсь сама лишатися, розумієш? Я через це завжди вмикаю всюди світло, телевізор, приймач, ноутбук свій ніколи не вимикаю, я боюся, розумієш? І ось пару днів тому зі мною сталася така історія — я пішла на якусь виставу, виходячи вимкнула всюди світло, після вистави ми з друзями зайшли в якийсь паб у центрі та й добре так вмазали, розумієш, я взагалі багато не п’ю, а тут щось настрій був паршивий, ось я і напилася. Приходжу додому, йду коридором, бачу — а в туалеті світло горить. Я відразу зрозуміла, що там хтось є, схопила на кухні стілець, принесла й підперла ним двері. Щоби звідти не відчинили. Сиджу і думаю — викликати поліцію чи не викликати. Сиділа так до ранку

— А потім що? — питається Алік

— Потім захотіла до туалету, вирішила таки відкрити. Ну, відкрила

— І що? — Нічого

— А світло? — А не було ніякого світла. Здалося мені. Я забула, як мій вмикач розташовано, коли він увімкнений, коли ні, ось і подумала, що він увімкнений, розумієш? — Так, — розгублено сказав Алік

— Я піду краще горілки куплю, — кажу я

— Чекай-чекай, не йди, — просить Анна-Марія, — Алік, скажи йому

— Так, справді, — говорить мені Алік, — не треба горілки

— Знаєте, — додає раптом Анна-Марія, — я пригадала одну історію…..Мені чомусь запам’ятовуються здебільшого саме розмови, я часто не пригадую, хто саме вимовляв ті чи ті слова, за яких обставин, який у нього тоді був вираз обличчя, в що він був одягнений, проте слова я зазвичай запам’ятовую, дивно, не знати чому, я їх вже стільки пам’ятаю — цих чужих слів, уривків чиїхось розмов, чиїсь шепоти, вигуки, звертання, можливо, це взагалі найкраще, що є в цьому житті, мені інколи важко спілкуватися з моїми друзями, мені досить того, що вони мені колись говорили чи що вони говорили поміж собою, заводити з ними щоразу нові розмови для мене обтяжливо, я боюся, що щось зіпсується, щось буде сказано не так, і взагалі, спілкування з друзями — річ настільки делікатна, що краще її просто уникати, щоби нічого не зіпсувати. Я люблю просто сидіти і слухати своїх знайомих, адже серед них переважно трапляються люди невпевнені ані в собі, ані в тому, що їх оточує, розмови їхні мають химерне забарвлення, це навіть і не розмови, це наговорювання якихось лексем, які, на їхню думку, забезпечують їм перебування у цьому світі, вони ніби виправдовуються весь час перед кимось, хто наділив їх голосом. Коли мої друзі говорять, я можу слухати їх до безкінечності, добре усвідомлюючи, що насправді річ тут не в тому, що їм є що сказати, річ у тому, що мені є що слухати, отже, хтось, хто керує нашими голосами і нашими горлами спілкується зі мною в такий спосіб, а іґнорувати його — просто нерозумно, бо, крім нього, до тебе по-справжньому взагалі нікому немає діла.

Пошук на сайті: