Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 13)

Я не люблю згадувати той останній рік нашого з ним спілкування. Надто багато було компромісів, йобаний соціум вже ховався десь поруч, він причаївся і чекав лише, коли матиме на нас всі права. Ми мусили закінчити школу і мирилися з усім тим гівном, яким нас завалювали, тоді це здавалося нереальним, тепер я згадую і мені від цього так само недобре, хоча йдеться нібито всього лише про військомат чи паспортний стіл, я думаю, що ті кілька місяців і підірвали Боба, вибили йому з черепушки останні фіксатори й зупинити його вже було неможливо, навіть за допомогою всіх репресивних державних органів разом узятих. Що тут скажеш — життя ґрунтовно розмандячило наші веселі піонерські загони, і тим, хто вижив, лишається хіба що жахатись і захоплюватись, спостерігаючи за безумними та кривавими візерунками в небі, о п’ятій ранку, просто над нашими головами. Навесні 91-го, коли сезон ще набирав обертів, клуб нашого міста вийшов до півфіналу Кубка Республіки. Сказати, що це було несподіванкою — не сказати нічого. В Кубку, вже починаючи від однієї восьмої, грали професіонали, і те, що наші роз’їбаї дійшли аж так далеко, стало сюрпризом насамперед для них самих. Спочатку, в одній шістнадцятій, команда, яка мала з нами грати, на матч не приїхала, і їм зарахували технічну поразку. В одній восьмій нам випали полтавчани, це вже була справжня команда, вони грали в другій лізі, мали свій автобус, на якому і приїхали, аби накидати нашим за рахунок класу. Наші ж вийшли на поле, як в останній бій, і несподівано перемогли. Подивитися той матч прийшло півміста, і це було ще те видовище, суддя додав зайвих десять хвилин, професіонали кидались уже кілька разів, аби набити йому пику, але кожного разу наші боси зі спорткомітету їх розтягували, нарешті десь на сто другій хвилині наші заштовхали таки переможний м’яч, 4:3 на нашу користь, і місто пило після цього кілька днів поспіль. Не знаю, мабуть, годилося б сказати, що ми були вболівальниками, проте ніякими вболівальниками ми не були, просто тягалися за командою цілим регіоном, їздили за ними на виїзд, напивалися в електричках, забльовували тамбури, билися на вокзалах із місцевими, часто навіть не потрапляючи на саму гру, яка для нас у цьому випадку була просто зайвою — нащо тобі ще якась гра, якщо ти п’яний, але непереможений, сиди собі, втикай, у нас була гарна велика компанія, чоловік п’ятдесят загалом, старшим було років по вісімнадцять, і вони в цьому житті не пережили хіба що ядерних бомбардувань. Після Полтави ми вийшли на не менш серйозну команду з-під Києва, гру було заплановано на їхньому полі, і наші боси, щоби не парити мізки ні собі, ні команді, просто купили цей матч — підключили місцевий машиноремонтний завод, який був офіційним власником команди, ті перекинули нашим суперникам якийсь списаний комбайн чи щось таке, і суперники здались. Ось так просто — в них тепер був комбайн, уже не знаю, що вони з ним робили, газон на стадіоні косили чи що, а в нас не було нічого, крім гордощів і злого бажання ще кому-небудь надерти задниці. Ми з Бобом ходили на всі матчі, старші вимагали від нас хоч якоїсь дисципліни, але дисципліни насправді ніякої не було, просто доки наші вигравали, все це щоразу перетворювалося на велике збіговисько всіляких неврівноважених суб’єктів, які намагались будь-що набухатися до фінального свистка і — по можливості — помахатись із кимось за честь місцевого спорттовариства та радянського спорту загалом. Футбол, усе-таки, азарт, самі розумієте. І ось у півфіналі ми виходимо на Донбас, на один з їхніх клубів, що б’ється за вихід до першої ліґи, і грати знову випадає на їхньому полі. Наші старші збирають нараду і вирішують їхати слідом за командою, електричкою це якихось дві-три години, постояти за земляків і ввалити шахтарським недоумкам, щоб ті не вимахувалися. Гра мала відбутись у неділю, і в суботу ми домовляємося не пити, не курити, запастися боєприпасами й тютюном, і першим рейсом вирушити. В усіх дещо причмелений збуджений стан, ну, говорять наші старші, ми їм, блядь, покажемо, покажемо-покажемо, підвиваємо ми, блядь; те, що доводиться їхати на ворожу територію, де наших традиційно били, нас чомусь не лякає, ми в півфіналі, і все решта похую, ввалимо гірникам, вставимо їм по самі гланди, переважній більшості з нас по чотирнадцять-шістнадцять років, і сусідній Донбас у наших набитих тирсою й адреналіном головах асоціюється хіба що з однойменними холодильниками, так що все гаразд — завтра ми поїдемо хрін знає куди і всім там наваляємо, припущення, що наваляють нам, у нас просто не виникає як недоречне. Ще майже поночі, десь о четвертій-п’ятій, я заходжу за Бобом. Він швидко одягається, кидає до кишені старий батьків кастет, робоча династія, бляха-муха, але тут виходить його мама-буфетниця і влаштовує скандал, де це ти зібрався? — кричить, пішла на фіг, відповідає Боб, в мене справи, які ще справи? — допитується мама, в неї сонне, дуже гарне обличчя й біле волосся, себто не сиве, ясна річ, а якесь світло-жовте, аж просвічується, вона вибігла в одному халаті, під яким все видно, в мене відразу ж встав, ну, думаю, мама в Боба, що ж він з такою мамою такий йобнутий росте, мама тим часом далі кричала на Боба, мовляв, нікуди ти не поїдеш, досить, що твій пришелепкуватий тато сидить, ти теж, мабуть, хочеш сісти, пішла ти, незлобиво огризається Боб, я тобі піду, я тобі зараз так піду, — розпалюється мама, шворка на її халаті вкінець розв’язалась, застібнись, кричить їй Боб, що ти вийшла гола? ти, недоноску, — не витримує мама, малий ще вчити мене, не стоїть ще, і тут Боб не витримує і завалює їй просто з правої, мама перелітає через крісло й опиняється на підлозі, я встигаю ще помітити її довгі ноги з кількома синцями на стегнах, на ній були якісь чорні трусики, вона починає плакати, Богдане, говорить, не ходи, залишся тут, пішла на хуй, повчально говорить Боб і виходить у ранковий під’їзд. На вокзалі наші старші дістають кілька десятилітрових каністр із пивом, доливають у кожну по пляшці горілки, збовтують перед споживанням, і ми вирушаємо за Кубком Республіки. Через годину пиво закінчується. Боб сидить переді мною, в руках у нього слоїк з рештками алкоголю, він надпиває і починає блювати просто нам під ноги, всі сміються, Боб пробльовується і теж починає сміятися, потім знову починає пити і знову не втримує це в собі й починає блювати по новій, ми вже майже під’їжджаємо, настрій у всіх бойовий, і найменше чого нам хочеться, це футболу, ми виходимо на брудному та непривітному до нас вокзалі стотисячного шахтарського містечка і йдемо купувати пиво. Ти як? — питаюсь я Боба, нормально, каже той, сьогодні наш день; звісно, відказую я, звісно. Чи треба говорити, що гру ми провалили. Вже до перерви шахтарі накидали нам шість сухих, а після перерви довісили ще два. 8:0! Наш правий хав, наша зірка, загальний улюбленець, двічі бив одинадцятиметровий, і двічі шахтарський кіпер легко, ніби знущаючись, м’яч відбивав. Ми були у відчаї. Половина наших перепили і ледь тримались на ногах, місцеві лягаві дивились на нас, не приховуючи огиди, і не могли дочекатися фінального свистка, аби викинути нас звідси на фіг. Ми не надто опиралися. Весь наш бойовий дух вивітрився десь після третьої банки в наші ворота. Мінтовня вивела нас за ворота стадіону і провела ще кілька кварталів у напрямку залізничного вокзалу. Все, говорять вони, вокзал там, електричка буде через сорок хвилин, валіть звідси, щоби ми вас тут більше не бачили, малолітки чортові, добре, ми навіть не відказуємо нічого цим підарам. Все нормально, ми сьогодні вкінець облажалися, треба валити з цього довбаного Донбасу, поки все тихо й спокійно, ми виходимо на привокзальну площу і бачимо, що там, просто на сходах вокзалу, стоїть ціла бриґада місцевих, чоловік сто, хороша шахтарська бригада, трішки збоку гріється кілька чеченських жигулів, чечени сидять на капотах і вичищають фінками бруд з-під нігтів, за нашими спинами мінтовський уаз на прощання весело клаксонить, дотепні чуваки в сірих підарастичних формах свою справу зробили, місцевих попередили, приїдуть тепер за кілька годин збирати трофеї, ми стоїмо і не можемо нічого зробити — місцеві перекрили нам вихід на платформи, і тепер чекають, що ж ми будемо робити, ну що, уйобки, кричить хтось із них, давайте, підходьте, наші головні перешіптуються і дають команду відступати, ми повертаємось і натовпом рухаємось назад в місто, місцеві цього, мабуть, не чекали, тому якийсь час стоять, вирішуючи, що саме їм робити, нам вистачає цього часу, аби відійти на пару сотень кроків, ми намагаємось не бігти, пацани ж ми чи хто, але ті, хто йде в хвості колони весь час пробують вирватись вперед, і ми все далі відходимо від вокзалу, і тут вечорові сутінки розтинає переможний рев шахтарів, і солодке повітря весняного Донбасу сколихується від різкого гуркоту сотень важких шахтарських підборів — місцеві кидаються за нами. Тепер починається найцікавіше — півсотні п’яних відморозків біжить вуличками сонного містечка, намагаючись уникнути смерті від рук сотні таких само відморозків, місцеві доганяють нас по одному, і тим, кого вони таки наздогнали, зовсім навіть не позаздриш, добре, що хоч чечени залишились на вокзалі. Я біг і думав: йоб твою мать — 8:0!!!

Нам з Бобом майже вдалося втекти. Ми вискочили на якусь бічну вуличку, вздовж якихось складів, далі починалися пристанційні будівлі, рейки, довгі валки порожніх товарняків, словом, ми майже проскочили, і тут нам навперейми кинулось троє шахтарів. Боб дістав свій дурнуватий кастет, але один із шахтарів швидко засадив йому штахетом по руці, Боб завив і спробував штахет перехопити, але інший шахтар дістав викидуху і сунув її Бобові просто в живіт. Боб встиг гоцнути шахтаря ногою, але швидко заточився і почав падати, я підхопив його, і ми побігли на залізничний насип. Шахтарі чомусь зупинились, я навіть не знаю, чому, може, їм просто в падло було нас доганяти, може, вони теж втомилися бігати коліями, але за нами вони не погналися. Саме це нас і врятувало. Боб завис на моєму плечі і тримався рукою за живіт. Між пальців у нього стікала кров. Можна було повертатись додому. О пів на п’яту ранку, під теплим травневим небом, десь на маршруті Донецьк — Москва, ми з Бобом повільно рухаємось залізничною колією, щоби не збитися з дороги і дотягнути таки до найближчої станції, де можна буде сісти на яку-небудь електричку. Поспішати нам немає куди, справ, власне, у нас вдома немає, якщо не враховувати, що у Боба в животі дірка, і він уже другу годину тихо, але безперервно завиває. Я починаю завивати за ним, але нема ради, треба йти на станцію, там може бути лікарня, а до того навколо нас тягнуться сопки, купи іржавого заліза, час од часу ми скочуємось насипом униз, пропускаючи безкінечні цистерни з нафтою і товарняки з чорним пахучим вугіллям. Рана в Боба очевидно неглибока, інакше він так довго не тримався би, але він встиг утратити багато крові, вона стікала йому між пальців, заливала його старі затягані джинси, я вже теж був весь у крові, хотілося спати і жерти, а станції все не було й не було, лише безкінечні товарняки, кілометрові ешелони з вугіллям і нафтою, так, ніби за нашими спинами хтось кінцево збирав декорації і перевозив їх кудись на північ, лишаючи в теплих травневих сутінках металеві конструкції, голий каркас, донбаську пустоту. Врешті Боб упав і вже не хотів нікуди йти або не міг, я теж не міг його далі тягнути, в тумані нам не видно було навіть сопок, взагалі нічого — суцільний туман, попереду й позаду, так що ніхто і не побачить, навіть якщо захоче, як ми тут валяємося — в придорожньому гівні, на рудому щебені, під байдужими світилами, двоє фанатів, що попхалися завойовувати Кубок Республіки, а натомість вигребли по повній програмі і тепер вже не розраховують на підтримку ні з боку святих, ні навіть з боку Федерації футболу. Вона палить одну цигарку за одною відтоді, як нас вигнали з коридору, сказали, йдіть, не заважайте, нічого страшного немає, все буде гаразд, так що не заважайте, ми вийшли на сходи, вона сидить напроти мене й безперервно палить, говорити зі мною вона не хоче, потирає свою напухлу вилицю, Боб їй таки добре приклався, сама винна, мені ніяково, все-таки я почуваюся винним, так ніби я йому дірку в животі зробив, хоч вона нічого й не каже, але почуваюсь я дуже хріново і піти теж чомусь не можу, тож ми сидимо вже півгодини і мовчимо. Я взагалі мовчу від ранку, власне, і поговорити немає з ким, Боб відключився ще на станції, чергові сержанти викликали «швидку» і, доки та їхала, надавали мені по нирках, вимагаючи, аби я їм все розповів, я нічого й не приховував, що тут приховувати, мене й бити не потрібно було, і так все виклав, лікарі перебинтували Боба, загрузили нас у «швидку» і повезли додому. Тепер ось нас вигнали з лікарні, я намагаюся щось їй сказати, але вона не слухає мене, плаче і добиває свої цигарки, розмазуючи по обличчі туш і помаду, а я сиджу, як недоумок, і не можу нічого зробити, хоча мені Боба так само шкода, друг усе-таки, я його взагалі на собі добрих десять кілометрів тягнув, хоч кого це тепер цікавить, всюди гівно, гівно і нічого більше, гівно

— Не плачте, — кажу я їй, — все буде добре

— Ти нічого не розумієш, — вона мені здається так і сказала: «ти нічого не розумієш», чи щось у цьому стилі

— Я ж йому говорила

— Все буде добре, — я сиджу і втираю їй якусь туфту, зарядив своє «все буде добре» — все буде добре, недоумок, вона на мене так і дивиться, як на недоумка, як на недоумка, що сидить собі й розглядає її розбиту вилицю, її розмазану туш, її світле розтріпане волосся

— Залиште трішки, — врешті кажу я, й вона востаннє затягується і передає мені свою цигарку, я теж тягну, відчуваю смак її помади і ледь не кінчаю, що ти після школи робитимеш? — питається вона, не знаю, кажу, поїду куди-небудь в інститут, а, говорить вона, зрозуміло, добре, каже, ти іди, а я ще посиджу, дочекаюся лікаря, я встаю і з недопалком у руках іду собі, аж раптом розумію, як мене накриває — і від того, що ніч не спав, і від того, що по нирках отримав, і від того, що жерти хочеться, і від того, що вона й далі сидить там, на сходах, сидить і не знає, що робити, а я навіть не можу з нею залишитися, стою серед вулиці і далі відчуваю смак її дихання, смак її любові, смак її нікотину. Через два тижні я склав іспити, отримав свій атестат і звалив з міста.

Пошук на сайті: