Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 3)

— «Та нічого», — говорить він крізь вуса, заходить до крайньої кабінки і починає голосно ригати. Я закручую кран i повертаюсь в кімнату. Пополудні Ґашпер пакує каталоги зі своїми роботами і збирається їхати до знайомої галерейниці. Як справжні друзі ми хочемо його супроводжувати, та й робити в цьому готелі, якщо чесно, нічого — новий тестамент перечитали, емтіві подивилися, Сільві навіть позичила туркам анальгін, хоч на фіг їм анальгін, не розумію. Ґашпер довго зідзвонюється з галерейницею, врешті та говорить ок, приїжджайте, і ми їдемо. На вулицях пахне торішньою травою і китайським фаст-фудом. Галерею разом із галерейницею знаходимо на п’ятому поверсі будинку в самому центрі, жодних вивісок немає, ґалерея культова і некомерційна, за рахунок чого вони живуть — невідомо, галерейниця відчиняє нам двері, й ми опиняємось у великому помешканні, стіни якого завішані абстрактним живописом. Під кожною картиною причіплено цінник, ціни нереальні, як і сама галерея. Галерейниця в найкращих традиціях націонал-соціалізму примушує нас чекати хвилин тридцять, поки вона розмовляє з якимось мужчиною, теж, очевидно, художником, чужі тут не ходять, a ми знаходимо в кутку великий акваріум, у якому лежать дві черепашки і навіть не думають рухатися, протягом усього часу, доки галерейниця тягне волинку, вони лежать собі на вмонтованих в акваріум скляних терасах, випучуючи в наш бік свої допотопні беники, i загалом викликають непереборну огиду, принаймні в мене. З таким самим успіхом галерейниця могла тримати заспиртованих черепах — їх принаймні не треба годувати. Та й пахнуть вони краще. Ґашпер таки спихає ґалерейниці свої каталоги, і ми йдемо на пиво. Сільві тягне нас до приятеля-художника, старого чеха-дисидента, але ще надто рано ходити в гості, й ми вирушаємо в культурний центр напроти. Зовні це старий напіврозвалений будинок, зусібіч оточений будівельними майданчиками, однак усередині тут справжня цитадель анархістських організацій, лівого мистецтва та просто алкоголіків. Ми знаходимо кав’ярню на другому поверсі, на дверях висить ксероксний відбиток із написом «вхід», а вже за дверима розташовано цілий ангар, обставлений металевими декораціями, важкими дерев’яними меблями й тим-таки абстрактним живописом. Десь з-під стелі час від часу вириваються вогняні язики — народ відпочиває по-дорослому, бухаючи, як видається, від самого ранку. В повітрі приємно пахне текілою та блювотою. Збоку, на сцені, сидить старий торчок в поношених джинсах і з двома парами навушників на шиї. Праворуч від нього стоїть вертушка і велика валіза, щільно набита старими сорокап’ятками, а ліворуч сидить його вумен, теж у джинсах, і доки він однією рукою ставить новий вініл, друга його рука лежить на плечі вірної скво. Так вони і сидять удвох на сцені, крутять записи тільки з 60-х і в принципі нікому не заважають. Ми витримали десь години півтори. Після третього пива Сільві рішуче встала і попередила, що або ми лишаємося тут, разом із цим тупим чуваком на сцені та його скво, або йдемо до чеського дисидента, друга Вацлава Гавела, і тоді вона — Сільві — зобов’язується приготувати якийсь спеціальний італійський салат. Ми подивилися на скво і мовчки вийшли. Берлінське небо розгорталось у всіх своїх барвах і відтінках, повітря було густе і вологе, вулицею товклися турки і їли кебаби, запиваючи їх малокалорійною колою. Поряд із будинком, де жив опальний чех, був маленький продуктовий маґазинчик, не ті великі й мертвотні супермаркети, що нагадують скотомогильники, а приватна інтимна крамничка, всуціль заповнена ящиками з пивом та бананами. Зайшовши і поштовхавшись у тісних кулінарних закамарках, ми знайшли власника. Це був старий огрядний чоловік, непевного зросту і політичних поглядів, він читав, здається, Гемінґвея, і ми йому очевидно заважали

— Скільки у вас тут речей! — несміливо говорить Сільві

— Тисяча двісті, — саркастично відповідає чоловік

— Нам потрібен сир і помідори, — Сільві вирішила вкінець зіпсувати йому настрій

— І пиво, — підказав я

— Скільки? — чоловік стійко тримався й обслуговувати нас не поспішав

— Півкілограма, — сказала Сільві

— Дванадцять штук, — відказав я

— Беріть, — дозволив чоловік. Ми почали вибирати. Я взяв дві упаковки, підійшов до чоловіка й виклав бабки

— Ми до вашого сусіда-художника приїхали, — почав знову Ґашпер

— Ви його знаєте? На обличчі продавця вперше з’явилася посмішка

— А, — говорить, — старий чех! Знаю-знаю, постійний клієнт. Передавайте вітання старому хуєві! Він іще деякий час радісно крекче, бере у Сільві десятку за помідори й сир і разом із здачею насипає їй повну долоню фруктових карамельок

— Гарного дня, дівчинко, — каже він. Сільві дякує і ховає карамельки дo кишенi джинсів. Я дістаю презерватив і проcтягaю мужчині. Це з Відня, кажу. Той вдруге посміхається. Художника звати Руді. Він справді був приятелем Гавела і робив у себе в Чехословаччині великі металеві об’єкти. Якби гелікоптерам і літакам ставили пам’ятники, вони мали б десь такий вигляд, як об’єкти Руді. Коли росіяни дали старому Дубчеку під зад, Руді ще деякий час лишався вдома і далі робив свої багатометрові конструкції, що складалися із лопастей, фюзеляжів і залізних балок. У якийсь момент радянську владу це дістало, Руді звинуватили в абстракціонізмі, до того ж так воно і було, і попросили куди-небудь звалити. Руді вибрав Західний Берлін. Уже через кілька років після еміґрування він мав власне ательє і сталі замовлення. Його металеві штуки купували банки й страхові компанії та встановлювали їх біля своїх офісів. Останні років п’ятнадцять Руді мав у Чехії постійні персональні виставки, але повертатися не хотів, хоча зла на батьківщину не тримав. Нині йому було під сімдесят. Він зустрів нас у дворі, Сільві зателефонувала йому з генді, мовляв, ми вже тут, з бухлом і сиром, давай, зустрічай, він вийшов у джинсах і теплій сорочці, нашу подружку він знав з дитинства, коли та ще не грала на піаніно, був знайомий з її батьками, тож вони почали обійматись, а вже потому всі зайшли в ательє і, поки Сільві готувала свій тричі нікому не потрібний салат, старий водив нас приміщенням і показував різні штуки — макети, неґативи, карикатури на друга Гавела і на Ґорбі чи просто якісь поштові листівки від онуків. Побачивши наше пиво, він мовчки дістав дві пляшки сухаря

— Слухай, — спитався я, вже коли пиво закінчувалось, і Руді так само закінчив розповідь про одну свою персональну виставку в 70-х в Ірландії, — а чому ти не повернувся на батьківщину? — Знаєш, — він поставив склянку на стіл, — я думав вертатись. Але в якийсь момент зрозумів, що це не буде повернення, це буде нова еміграція. Я взагалі-то не космополіт, але я зрозумів тут таку річ: насправді простір не поділяється на свій або чужий, простір буває або вільний, або контрольований, розумієш? Мені насправді насрати, де я живу, головне — як я живу. А тут я живу так, як мені хочеться, — він нахилився і дістав з-під столу пляшку хорватської настоянки

— Єдина біда, — вів далі Руді, розливаючи, — мої роботи надто великі. Ось дивіться, — він піднявся і витяг із шафи альбом, — я зробив цю конструкцію для однієї берлінської фабрики. Вони розмістили її на стіні, це метрів п’ять заввишки. А нині фабрика збанкрутувала, її збираються закрити, і половину цієї стіни заліпили рекламою. Він розгорнув альбом. На одному фото була його конструкція, розміщена на великій стіні, внизу проїжджав трамвай, ті самі балки і лопаті, а вже на другому фото нижню половину цієї стіни було заліплено афішами, і лопаті стирчали вгорі сиротливо й покинуто

— І ти нічого не можеш вдіяти? — спитався Ґашпер

— Ні. Свій гонорар я давно отримав, а нині вони мають на цю стіну всі права. Імперіалісти срані, — додав він і налив по новій

— Шкода, — кажу, — виходить, ми її вже не побачимо

— Ну, чому — якщо зараз поїдемо, то побачимо. Тут недалеко, кілька зупинок трамваєм

— У нас авто, — говорить Ґашпер

— А ти в стані? — схоже, Руді захопився своєю ідеєю

— Цілком, — відповідає Ґашпер і з третьої спроби припалює таки своє мальборо. Ми погоджуємося: їхати треба, позаяк бог його знає, що буде з фабрикою, та й з німецькою економікою загалом, тож Руді накидає на плечі військову куртку, і ми виходимо. Фабрика справді недалеко, і, вискочивши з рено, Руді перебігає вулицю й зупиняється під стіною. Вгорі над ним схрещуються балки і лопаті, їх добре видно в березневих сутінках. Руді підходить ближче і починає енергійно зривати афіші. Ми підходимо слідом. Поступово оголюється чималий шматок стіни, з-під якого визирає частина об’єкта. Подерті афіші валяються під ногами Руді, мов захоплені під час кавалерійської атаки ворожі штандарти

— Дивися, — кричить мені Руді, — ось мій простір і ось моя батьківщина. Все, що я маю, — це оця стіна, і все, що я можу, — це іноді приходити сюди і відчищати її від всілякого лайна. Повір мені, цього досить, аби ні за чим не шкодувати. Навіть якщо завтра ця довбана Європа вкінець глобалізується і об’єднається з Азією, все одно тут — у Берліні — стоятиме стіна з моїм металобрухтом, і навіть якщо я завтра помру, то присилатиму сюди яких-небудь довбаних ангелів, аби вони здирали це лайно, розумієш? Ось саме тому я вже нікуди звідси не поїду. Я подумав, що, в принципі, він має рацію, цей старий друг Гавела у військовій куртці, хоч він добре, як на його вік, вмазав, він усе одно має рацію, так само як і десятки тисяч балканців і турків, котрі мурують цей новий Берлін, зводячи повсюди риштування і підпираючи ними холодні берлінські небеса, які нависають низько й печально, і з яких ось уже кілька годин ллється дедалі сильніший дощ. За два дні я чекав на віденський потяг уже на справжньому Гамбурзькому вокзалі, себто на залізничному вокзалі міста Гамбурґа. Сільві та Ґашпер проводжали мене, вони збиралися ще заскочити в Дортмунд, а я мав повертатися. Підійшов потяг. «Ну, що, мен, — говорить Ґашпер, — побачимося вдома, у Відні»

— «Ясна річ», — відповідаю. Вже коли я сідав у вагон, Сільві підбігла, дістала з кишені жменю фруктових карамельок і сунула мені в долоню. На першій станції, близько півночі, в купе підсіло троє фермерів, вони позакидали валізи нагору й побігли шукати ресторан. Повернулись за п’ятнадцять хвилин і дуже бідкались, бо нічого, ясна річ, не знайшли, а бахнути, очевидно, хотілось. «А ви у провідника спитайте», — підказав я, але вони гумору не зрозуміли і побігли шукати ресторан у протилежний бік. Потім ми цілу ніч намагалися заснути, але з цього нічого не вийшло, бо як можна заснути з трьома фермерами?…Над Віднем плавало багато-багато хмар. Я зійшов на перон і пішов до підземки. Назустріч ішла дівчина, мерзлякувато кутаючись у світле пальто. Вона нервово озирала перехожих і тремтіла від ранкового холоду. Побачивши мене, вона боязко огледілась і, підійшовши, спитала: — Ти маєш морфій? — Морфій? — перепитав я. В принципі, мене теж колотило після потяга

— Ну, морфій, — нервово повторила вона. Я поліз до кишені і в її очах з’явилось щось схоже на надію. Який морфій? Я що, схожий на людину, яка роздає на вокзалі морфій усім спраглим? От гівно. Я дістав жменю фруктових карамельок і вклав їй у долоню

— Гарного дня, дівчинко, — кажу. Відень, 2002

Десять способів убити Джона Леннона

Незабаром знову почнеться зима, обов’язково почне завалювати яким-небудь снігом, ось побачиш, без цього їм не можна, їм обов’язково потрібно насипати цілу гору цього непотребу, по якому потім радісно топчуться довгими грудневими ранками пси, поліцаї та інші недоумки, і так до самої весни з короткими перервами на відлигу. Взимку всі змінюються, тупішають, чи що, загалом люди і влітку особливого бажання спілкуватись із ними не викликають, а взимку вони просто стають неможливими, чоловіки намагаються натягнути на себе які-небудь стрьомні зелені куртки, великі такі, знаєш, великі стрьомні зелені куртки, вони ходять у них цілу зиму, як заведені, і що ти їм зробиш, це все зима, все зима, влітку ти нікого не примусиш натягнути зелену куртку, і не лише тому, що влітку взагалі ніхто курток не носить, тим більше зимових, просто влітку люди якісь простіші, їм навіть у голову не може прийти така дурість — натягнути на себе велику зелену куртку і ходити в ній по вулиці, жах який.

Саме минулої зими я познайомився з Джоном Ленноном, вірніше, нас познайомив мій нині покійний приятель Крістіан, якраз тижні за два до того, як він — Крістіан — наковтався якихось штук і вилетів через вікно власної кімнати, щоби назад уже не повертатися, тоді він ще був живий, і ми пішли слухати арабську музику, був початок грудня, місто готувалося до різдва, особливо це тішило арабів, котрі радісно бухали і закидалися всілякими фармацевтичними засобами, так ніби справді хотіли побачити Ісуса, не знаю, можливо здорове некалорійне харчування робить араба податливішим до чужих релігій, і він справді сподівається побачити Ісуса-немовля в білосніжному памперсі де-небудь на платформі віденської підземки, там, де друга лінія перетинається з четвертою, білі давно втратили такі ілюзії, для них різдво — це лише привід потовктись у супермаркетах і накупити цілу гору стрьомних зелених курток, але араби, схоже, ще зберегли здатність сприймати світ по-дитячому, вони взагалі як діти, он як до вибухівки тягнуться весь час, але так чи так на концерті арабської музики самих арабів було небагато, переважно якісь тьотки в джинсах, якісь чуваки з пивом, хоча двійко-трійко арабів ходили взад-вперед, так що все було гаразд і можна було починати, от вони й почали.

Пошук на сайті: