Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 22)

До ранку братались і пили на брудершафт із Машею-Наташею. Маю таку проблему, друже, — довірливо промовив Іван Іванович до Клауса, — у нас тут із хлопцями ансамбль, співаємо повстанських пісень. Хочемо виступити в Берліні, показати їм український характер. Так-так, — відповів на це Клаус, — дуже добре, це саме те, чого нам усім бракує. Візи у нас є, — гнув своєї Іван Іванович, — бобік, щоби доїхати, є, немає представника на місці, який би усе розвів. Клаус замислився, проте ненадовго, і дав Івану Івановичу телефон свого психоаналітика, сказав, що той на місці все проб’є, потрібно лише йому зателефонувати. І вони міцно обійнялись, як і належиться справжнім партнерам по бізнесу, котрі продають одне одному власні душі. Зранку розпашілий Клаус вийшов надвір. Сніг сліпив очі, лежав на пагорбах і осипався з гілок. Двері колиби рипнули і до Клауса підійшов Іван Іванович. Вони довго стояли, курили кемел і дивились на тьмяне срібло хмар, що зникали за перевалом. Сніг робив гори вищими й чистішими. Під обід вирішили роз’їжджатись. Гєша завантажив до джипа подарунки, поклав до багажника куплені в лісорубів дві бензопилки «Тайга». Всі довго й гамірливо цілувались, після чого друзі сіли до джипа й рушили на схід. А Іван Іванович з лісорубами завантажили до свого військового бобіка скрипки, трембіти й сопілки, і поїхали на Рахів. Там виїхали на перевал, спустились в долину зі словацького боку і, як морський пісок, розчинились у безберегій шенгенській зоні. Вже внизу, коли останні гірські пасма відступили й зникли в сніговому серпанку, Клаус піймав глюк. МашаНаташа спали на задньому сидінні валетом, накрившись дублянками, Гєша розглядав карту України, Клаус вийшов із джипа й зайшов у засніжене поле. З-поза обрію повз нього тяглась дивна валка. Були тут верблюди, вантажені прянощами та зброєю, віслюки, на яких сиділи погоничіараби, позаду йшли радісні танцівники, тонучи босими ногами в сліпучих снігах, за ними рухались чорношкірі жінки, тримаючи на головах глечики з вином, оливковим маслом та медом. Слава Йсу, промовила одна з муринок до Клауса. Навіки слава богу, — завчено відповів християнський демократ. І валка посунула далі, розчиняючись у сліпучій сонячній заметілі.

Підійшов Гєша. Це хто — посланці? — запитав його Клаус. Це? — подивився услід каравану Гєша — Це азербайджанці. У нас із ними угода про безмитний перетин кордону. На Рахів пішли, там у них свої люди на митниці, — сказав він і дістав кемел. Славен господь, — сказав йому на це Клаус, — і славні діла його. Амінь, — сказав Гєша і простягнув другові останню цигарку. … — Що лишається робити в цій ситуації, за цих умов посттоталітарного культурного спадку? — журналіст протер скельця окулярів і відкинувся на спинку крісла. Світло м’яко відбивалось у дзеркалах, тиша западала в цій затишній берлінській кнайпі, і за вікнами осипався солодкий січневий сніг

— Розумієте, колего, — Іван Іванович підпалив сигару й глибоко затягнувся, випускаючи кільцями запашний тютюновий дим, — збереження культурної спадщини в постінформаційному суспільстві потребує не так знання, як терпіння. Духовна уніфікація, як складова неоліберального проекту, позбавляє нас дуже важливих речей, скажімо, вміння нехтувати спільним задля збереження відмінного

— Хіба в нас так багато спільного, аби нехтувати ним? — недовірливо запитав журналіст, вже завершуючи розмову і просячи кельнера принести рахунок

— Хто може визначити міру великого? — відповів йому питанням на питання Іван Іванович, перехопивши в кельнера рахунок й розплатившись за себе і за журналіста — Тоталітаризм лишив нам у спадок наші підвалини, наш фундамент. З нього виростає наша любов і наш смуток, на ньому стоїть наш плач і наші співи. Всі чинники, покликані нас об’єднувати, насправді лише підкреслюють нашу відмінність. І подолати цю відмінність не здатен ніхто. Тому що господь у нас один, але народжується він у різний час, аби не морочити нам усім голову. Саме про це і йдеться в новому альбомі нашого колективу.Харків, 2008

Паспорт моряка

1

З середини березня зима зовсім відійшла і на побережжя почали накочуватись теплі тумани. Вночі повітря було темне й прозоре, як миті пляшки зеленого скла, але ближче до ранку з моря підіймався туман, заповнюючи собою порожні пірси. На кілька годин частина Криму зникала в густому вологому повітрі. Туман був настільки важким, що чути було, як він розпадається на краплі. Першими в місті прокидались пияки й торговці городиною. Вони вибиралися з ліжок, натягали на себе свій надійний чоловічий одяг — турецькі джинси, пом’яті піджаки й розбиті шкіряні черевики, шукали свої сигарети, виходили на кухню, пили кип’ячену воду з чайників, відчиняли вікна і впускали туман до своїх теплих зі сну помешкань.

Мокре повітря швидко наповнювало кімнати, осідаючи на весь цей усталений побут сорокарічних чоловіків — на шкірянки, запасні частини до автомобілів і підвішені до стелі старі велосипедні колеса, котрі печально обертались на протязі, ніби флюгери. На вулицях було порожньо, лише пси грілись коло винних підвалів та книжкових магазинів, охороняючи запилені полиці з портвейнами та прилавки зі старою поезією. Десь коло шостої торговці викочували на вулиці візки з товаром і тягли їх на ринки. Дехто зупинявся просто на перехрестях і лишався розкладати свій товар. За ними виходили робітники, прибиральники і просто випадкові проститутки, котрі блукали містом, намагаючись потрапити до власних помешкань, помилялись адресами, не пізнавали вулиць, заходили до чужих будинків, вітались із незнайомими тінями, що легко зникали в темряві, відлунюючи кроками на мокрій бруківці.

З барів із гральними автоматами викидали останніх нічних відвідувачів, ті безтурботно підіймались і тяглися до своїх нір, забуваючи всі нічні програші й пригоди. Потрапляли додому, будячи дітей і дружин, тягались загальними коридорами, заходили до шаф із одягом, укладалися спати в старих, пожовтілих від часу і любові ваннах, били посуд із підробленого кришталю, різали вени тупими бритвами, пили чай — густий і солодкий, наче туман із моря, читали минулорічні жіночі журнали, вмикали радіо і слухали прогноз погоди, не вірячи в усі ці твердження про можливі повені, землетруси та швидке наближення літа. Після цього на вулицю вибігали діти і мчали до шкіл, лишаючи в тумані довгі глибокі коридори. О восьмій відчинялись перші крамнички. Сонні продавщиці знімали засуви, відмикали навісні замки і впускали до магазинів вуличних псів, ті забігали всередину і вкладалися під полицями з консервованою кукурудзою та золотою цибулею, лежали, тепло дихаючи і нагріваючи своїм диханням вогкі магазини.

Продавщиці підіймали жалюзі на вікнах, приміщення освітлювались першим сонячним промінням і наповнювались жахливою радісною музикою, що її зазвичай крутять на коротких хвилях. Незабаром привозили свіжий хліб і молоко, вантажники весело перемовлялись між собою, пси підводили голови й недовірливо оглядали чоловіків, котрі заносили з вулиці ще гарячий хліб. Потому до магазинів заходили літні жінки, купували хліб і консерви, непомітно вислизали на вулицю й повертались до своїх домівок. Туман підіймався вгору і сонце прогрівало дахи. Стіни будинків і листя винограду волого набухали, як випрана білизна. Вздовж побережжя стояли напівпорожні санаторії, їдальні, тяглись порожні парки, корпуси піонерських таборів, мертва весняна територія, давно не ремонтовані будинки з казенними меблями і важкими, начиненими жиром та солодом холодильниками, котрі вночі важко здригались, будячи мешканців потойбічними звуками. Безкінечні паркани між деревами, сторожа на пропускних пунктах, плющ на цегляній кладці стін, сонячний пил на мертвих пам’ятниках, напівстерті написи, котрі збереглися ще з сімдесятих — березневі курорти, мов нічні вокзали, жили спогадами про кращі часи, про крикливі натовпи, в березні все це викликає легку ностальгію і ненав’язливу відразу, затягнуті дощем і просушені сонцем покинуті міста, населення яких виїхало, лишивши по собі безліч особистих речей, на які час від часу тепер натрапляли охоронці та квартирні злодії.

Вікна більшості будинків були прочинені, і, маючи бажання, можна було розгледіти меблі, зібрані по всьому місту і принесені сюди, килими на стінах, старі програвачі й транзистори — речі, здебільшого, були випадковими й не пасували до всіх цих килимів, через що кімнати нагадували камери схову. Більшість кімнат винаймались улітку і стояли порожньо цілу зиму. Навесні господарі чистили їх, провітрювали ковдри та подушки, виганяючи з них мертвий зимовий дух, дух помешкання, в якому ніхто не жив кілька місяців, відмивали підлогу, знаходячи під ліжками листи, телефонні картки й зужиті презервативи, так би мовити, сліди чужої пристрасті й чужого болю. О десятій відкривались аптеки, коло яких уже товклись пияки, вони боязко ступали до порожніх лунких приміщень і дещо знічено розглядали строкаті й кольорові листівки, барвисті пігулки, золоті наливки й сиропи, запашні порошки та коштовні мазі, з острахом і повагою озирали хромоване залізо медичного приладдя, стерильне начиння, за допомогою якого повертають до життя тих, хто не надто впевнено в ньому тримається, читали по літерах назви химерних засобів від безсоння та безсмертя, із подивом дивились на всі ці порошки кохання, які потрібно було втирати в ясна, уважно підступались до полиць зі шприцами та скальпелями, недовірливо зиркали на гори китайських презервативів, заздрісно мружили очі на весь цей кольоровий фармакологічний пересит, проте замовляли як правило по два флакони медичного спирту, і полегшено видихнувши з грудей усю цю несамовиту фармакологію, виходили на свіже повітря.

До обіду берегом снували поодинокі мешканці санаторіїв, загублені й самотні перебіжчики, які прибували щодня, тікаючи від безкінечної березневої сльоти, що заливала східноєвропейські долини та межиріччя на північ від кримських перешийків. Застуджена публіка, по двоє, по троє вони блукали вздовж порожніх, як зимові стадіони, пляжів, розглядаючи суховантажі, котрі повзли в бік Севастополя, блукали парковими доріжками, сиділи на теплому камінні, читаючи кримінальні романи і стаючи зазвичай на бік поганих хлопців. На обід вони всі розповзались, повертались до своїх непротоплених гнізд, до кімнат із холодними, як мертві серця, телевізорами, вибирались до їдалень, вітались зі знайомими і починали свої безкінечні розмови про погоду та здоров’я, вірніше — про відсутність і того й іншого. В місті робітники зі складів та будівництв теж призупиняли роботу, діставали весь свій алкоголь, всі боєприпаси, розкладали все це на дерев’яних лавах, підставляючи сонцю татуйовані плечі й переповідаючи історії про бізнес, жінок та кримінал, інакше кажучи — історії з власного життя. Коло кіосків із вином збиралась постійна публіка, займала кращі місця біля столиків і спостерігала, як свіже сонце повільно дрейфує на захід. Все має відбуватись розмірено і послідовно, перш за все — розпивання алкогольних напоїв. Ближче до вечора бари наповнювались підлітками, вони з’їжджались на мопедах і старих радянських автомобілях, пили вино й слухали музичні автомати, після шостої до барів набивались робітники з будівництв, заповзали пияки, вірніше ті з них, хто ще був здатен заповзти, заходили відставні полковники з санаторіїв, самотні жінки й покинуті домогосподарки, нетверезі циганки та обдурені студентки, на вулицях темніло і в барах запалювались перші золоті вогні, приглушені тютюновим димом. Крамниці поступово зачинялись, хоча до ночі ще можна було купити алкоголь і хліб, сонце освітлювало поверхню води, червоні відблиски спалахували у вікнах мансард і кімнат до винаймання, тіні густішали, мов чорнило, і пам’ятник Леніну, схожому на молодого бітника, в зеленому піжонському піджаку та вузьких штанях фасону кінця 50-х, так ось пам’ятник Леніну западав у тінь, біля нього збирались школярі й слухали музику з мобільних телефонів.

По десятій вечора на тісних вуличках, в центрі, лунали веселі п’яні вигуки і нервові зітхання тих, хто вирушав додому, не в змозі продовжувати це безкінечне святкування, цей день усіх потопельників, які підпливали до берегів їхнього містечка й стояли на піщаному морському дні, притоптуючи набухлими від води черевиками в такт музиці з мобільних телефонів. Ближче до півночі всі заводились і атмосфера була просякнута пристрастю, вином та небезпекою. В одному з барів починалася бійка — підлітки заводились із молдаванами з приводу музичного автомата, вони довго не могли поділити що їм усім слухати, хоча і ті й інші хотіли слухати печальні тюремні пісні, але в кожного з них були свої улюблені печальні тюремні пісні, і тоді хтось перший ліз до музичного автомата поза чергою і починалась бійка. Молдавани були старшими, тому спершу перевага була на їхньому боці, вони викидали місцевих на вулицю, відганяючи їх від бару, проте на вулиці на допомогу підліткам приходили їхні старші брати, пияки, безробітні й випадкові перехожі, зблискувало бите скло, гриміла перша вітрина, підлітки діставали фінські ножі, й свято сягало апогею. Нічне повітря сушило горлянки і тверезило голови, об які бились пляшки з портвейном, молдавани відступали в бічні вулички, виносили поранених і розчинялись у паркових алеях. На виклик приїжджала міліція і розганяла тих, хто залишився. Розігнавши всіх, міліціонери заходили до бару й допивали все, що залишилось після молдаван, слухаючи печальні тюремні пісні. Слухаючи і не перебиваючи. В нічній тиші озивались птахи, в ліхтарному світлі тьмяніли згустки крові, під пам’ятником Леніну сиділи підлітки і витирали рукавами криваві шмарклі. Чистили ножі, закачували до телефонів нові печальні тюремні мелодії і дивилися в бік моря — туди, де була тиша, туман і темрява, себто не було нічого.

2

Пошук на сайті: