Сергій Жадан - Біг Мак (сторінка 23)

Спочатку вони думали пограбувати кіоск із тютюном. Довго ходили навколо, принюхувались. Але в одного з них, Боді, була алергія на тютюн, йому відразу ж стало погано, і кіоск залишили в спокої. Приятель Боді, Вєтал, після цього з другом не розмовляв, хоча в душі тішився, що все так обернулось, оскільки жоден із них не курив, і навіщо їм був потрібен цей кіоск, ніхто не знав. Друзі саме закінчували школу, були невиправними романтиками і лузерами, алкоголь їм не продавали, і жінкам вони не подобались. В принципі, чоловікам також. Нікому вони не подобались. І ось одного разу в себе на районі, на харківському передмісті, їм трапився п’яний комерсант, котрий мирно спав на лавці під салоном гральних автоматів. Друзі тут таки вирішили його бомбонути, скажімо, забрати мобільник. В комерсанта їх виявилось три, тож вони всі три й забрали. На ранок мобільники почали дзвонити. Друзі розгубились, прийшли на радіоринок і майже за безцінь скинули перші два, лишивши третій про всяк випадок у себе. Бодя панікував, кричав, що їх тепер напевне будуть шукати, й пропонував кудись урити, скажімо, в Крим, до моря. На виручені з продажу телефонів гроші вони взяли дві плацкарти і того ж вечора вирвались із міста в темне й солодке невідоме. Вночі їм снились бойові кораблі. На постіль грошей їм не вистачило. Пересівши в Сімферополі, вони доїхали до Алупки, зійшли з автобуса й пішли дивитись місто. Довго фотографувались під зеленого кольору пам’ятником Леніну, котрого Вєтал через штани в обтяжку спочатку не пізнав і довго переконував Бодю, що це який-небудь місцевий тип. Купили чипсів. На цьому гроші закінчились. Приятелі вийшли до моря, всілись на каміння і стали розглядати білі, ніби вагонна постіль, небеса, слухаючи мелодії з мобільного телефону. Був березень, і життя видавалось безкінечним і солодким, як безкоштовна карамель. Можна було влаштуватись матросами на один із суховантажів, ходити під яким-небудь екзотичним прапором якої-небудь невизнаної африканської республіки й мати справжній паспорт моряка — перепустку до найтемніших і найсолодших брам, заходити в чорні гарячі порти, заливатись алкоголем і спати з веселими безвідмовними китаянками, провозити в шлунках контрабанду й торгувати краденим одягом, носити фальшиве золото й водитись із найбільшими негідниками та відчайдухами в місті, якщо лише такі знайдуться. Можна було бовтатись у солоних, мов сльози, водах Червоного моря, тягатись уздовж ефіопських берегів, харчуючись лише рибою та анашею, переїздити з міста до міста, тертись між галасливою портовою публікою, пити з мічманами й корабельними лікарями, співати з убивцями й збоченцями, полювати на акул, драконів і хижих підступних восьминогів. Можна було вибирати з життя найкращі та найсмачніші шматки, починати все спочатку і ні від кого не залежати, мчати наосліп крізь морські марева, пробиватись крізь хвилі, терпіти спрагу та голод, вмерзати в кригу й горіти на повільному пекучому вогні, щоби зрештою дістатись до місця призначення, де на тебе завжди чекають слава, пошана й солодка безумна любов. Головне зараз не подавитись чипсами. Під вечір голодні приятелі повернулись до пам’ятника Леніну, щоби продати останній мобільник. З ними розговорився чорношкірий підліток, старший за них на пару років, який вигулював під пам’ятником свого боксера і назвався Габріелем, сказав, що грошей у нього немає, але є кімната, в якій зараз ніхто не живе, і тому він може здати її на кілька днів. В обмін на телефон, ясна річ. Друзі на якусь мить завагались, але всього лише на мить. В кімнаті з меблів було ліжко, вони завалились у нього, не скидаючи одягу, й безтурботно проспали майже до обіду. Вранці Бодя знайшов під ліжком старі шахи. З шахами в руках вони і зашли до санаторію міністерства оборони, знайшли там на лавках пару підтоптаних полковників і запропонували зіграти. Виграли двадцять доларів та пачку сигарет, і пішли купувати чипси. І ось в магазині вони підійшли до ефектної жінки в чорному, котра стояла коло прилавка, розглядаючи пляшки з мадерою, і попросили купити їм пива, жінка ретельно оглянула їх, з голови до ніг, взяла вина і запросила до себе. Жила вона в тому таки санаторії міністерства оборони, була офіцерською вдовою і носила чорну сукню з глибокими вирізами, на пальцях мала золоті перстені, на шиї важкі прикраси, була ретельно фарбованою, дещо розгубленою і мрійливо дивилася в бік моря. Друзі сиділи поруч із нею за столом, не знали куди подіти руки, нервували й пітніли. Вдова запропонувала відкоркувати вино, спочатку за діло взявся Бодя, вино вислизало йому з рук, пляшку забрав Вєтал, але теж марно, вдова лише махнула рукою і дістала звідкись із серванта недопиту горілку. Друзі випили і з ходу сп’яніли. Жінка багато палила, розпитувала їх про школу і розповідала про особисте життя. Сказала, що її чоловік був бойовим офіцером, що з дитинства вона мріяла вийти заміж за бойового офіцера, ви не знаєте що таке флот, говорила, цей жар, цей прихований вогонь, ці офіцерські родини, вона закинула ногу на ногу, і друзі встигли помітити її темно-червону білизну, ці довгі очікування, зустрічі й пристрасть, клятви й прощання, жінка нахилилась, і друзям аж дух забило від того, що вони побачили, потім довгі місяці на самоті, очікування вістей, млость нерозділеної жаги, знаєте що це таке? Друзі кивали головами. Жінка розповідала їм про підводні човни, про порожні казарми, солоні бризки й сонячні переливи, казала, що приїжджає тепер щороку до Криму, навесні, коли нікого немає, і згадує все, що було з нею доброго. Друзі теж навперебій почали розповідати чорній вдові про життя, говорили, аби вона не думала, що вони зовсім нічого не розуміють, що в свої шістнадцять вони неодноразово випробовували долю на міцність, що на їхньому рахунку десять пограбованих тютюнових кіосків і сотні крадених мобільних телефонів, що вони знають справжню ціну любові й вірності і що мерехкий солодкий світ криміналу навчив їх ставитись до жінок жорстоко, але справедливо. Після цього Бодя на мить втратив координацію і звалився зі стільця, а Вєтал побіг ригати в душ. Але жінка дістала ще горілки, і їхня некваплива дружня розмова потекла далі, і друзі марно намагались відкрити вино, доки не розбили пляшку, і палили дамські папіроси, і співали разом із жінкою піратських пісень, як справжні морські вовки, валяючись в її теплому ліжку, що пахло парфумами, пудрою та самотністю.

До півночі вони встигли трішки протверезіти й почали потроху збиратись, сказали, що мають іти. Що ж, сказала жінка, ідіть, але в принципі можете і лишитись, додала вона і вийшла на балкон, підставляючи нічному повітрю своє досить таки доглянуте шістдесятирічне тіло з теплою м’якою шкірою, з усіма його вигинами й опуклостями, з одягом та білизною. І вітер плутався в її густій перуці, і кораблі сигналили їй із рейду, і вартові віддавали салют, охороняючи брами й вежі, і космонавти, пролітаючи в південному небі, посилали їй привіт через штучні супутники. А друзі в цей час вирішували, хто з них має лишитись. Бодя наполягав, що лишитись має він, оскільки це він її зняв, ще там — у магазині. Вєтал не погоджувався і стверджував, що лишитись має він, оскільки саме він розбив щойно пляшку вина. Бодя хитрував і заявляв, що просто засинає і немає жодних сил кудись іти, натомість Вєтал вдавався до шантажу й погрожував усе тут обригати. Врешті, друзі кинулись бити один одного, перевертаючи стільці й громлячи широкі тарілки з емблемами міністерства оборони, жінка впівока спостерігала за ними з балкона, згадуючи, коли ж ось так востаннє хтось за неї змагався. Суперники натомість зовсім виснажились, сиділи на підлозі, важко віддихуючись і витираючи сльози.

Першим не витримав Вєтал, йому знову стало погано, він вискочив у чорну ніч, вислизнув за прохідну і розчинився в пальмах, посилаючи прокляття всьому жіночому роду й нетривкій чоловічій дружбі. А Бодя залишився, і те, що з ним сталось тієї ночі заслуговує на окрему оповідь. Ближче до ранку печальний обриганий Вєтал наткнувся посеред вулиці на їхнього нового чорношкірого приятеля. Той був на італійському мопеді й запропонував їхати з ним до Ялти, аби збути анашу, отриману від молдаванів, оскільки, пояснив, потребує напарника для підстрахування. Вєтал одягнув шолом, усівся на мопед, і вони помчали, розлякуючи по дорозі чайок і кажанів, і вже під Ялтою в’їхали в туман, який огорнув їх теплом, свіжістю й гіркотою.

3

Молдавани жили на автобазі, серед снігів, туманів та поламаних «Ікарусів». Автобаза знаходилась на узгір’ї, внизу лежало тепле, беззахисне місто, за ним гостро зблискувала морська поверхня, а вгорі над їхніми молдавськими головами нависав хребет. Вони приїхали на початку червня, бригадою в десять чоловік, їх найняв товстий дивакуватий генерал, котрий будував собі дачу на території лікарні, і поселив на автобазі в гаражах. Закінчити вони мали до жовтня й спочатку все йшло досить непогано — бригада працювала злагоджено, молдавани поводились тихо та благочестиво. Але вже в серпні почались проблеми — генерала прихопила служба безпеки і молдавани залишились сиротами. Приїхала генеральська донька і сказала почекати, доки все залагодиться.

Молдавани вирішили чекати. Але працювати більше не хотіли. Пекучими серпневими ранками вони вибирались із гаражів, розвалювались на старих скатах і гріли свої худі тіла. Під вечір, коли спека спадала, засилали когось одного в долину, до людей, за алкоголем та їжею. Потім довго не спали, дивлячись портативний телевізор, під зоряним небом і колючими гірськими хребцями. Плавати не вміли, тому до моря не виходили. Більше того, оскільки документи їхні лишились у генерала, на очі зайвий раз намагались не траплятись. Наприкінці серпня знову з’явилась генеральська донька, сказала, що в тата знайшли другий паспорт, і заплатила частину боргу. Молдавани, в котрих паспортів тепер не було взагалі, не знали, добра це новина чи погана, тому вирішили й далі чекати. Але до роботи на всяк випадок не повертались.

У вересні прийшла пора врожаїв. За лісом, котрий обступав гаражі, у видолинку молдавани ще в червні натрапили на сонячні плантації, на котрих раніше, за совка, очевидно росли виноградники. Плантації належали якійсь київській агрофірмі, котра викупила їх ще в дев’яностих і щороку вперто засаджувала сухі, мов китайський сніданок, кримські землі картоплею, кукурудзою та іншою корисною, проте безнадійною городиною. Останні роки фірма збанкрутувала і про виноградники просто забули. Вони заростали дикою коноплею, яка стрімко тяглась угору під теплим і турботливим субтропічним сонцем. Молдавани вже другий місяць ласо озирали конопляні угіддя і лише й чекали, коли прийде вересень, а з ним — благословенна пора врожаю. У вересні конопля, що називається, заколосилась. Молдавани надовго забрідали в теплі й духмяні насадження, розтирали в руках стигле листя і мрійливо обнюхували свої чорні від мазуту і зелені від коноплі пальці. Потому повертались із повними кишенями, падали на старі скати й до ночі курили, дивлячись на згасаюче море та рахуючи штучні супутники. На тих таки скатах вони й засинали і спали аж до обіду наступного дня.

Одяг їхній пропах стиглою сонячною коноплею, конопляні зерна забивались їм до кишень, шкарпеток та ніздрів. Зранку прилітали важкі вересневі бджоли, сідали на їхню темно-коричневу пересушену часом шкіру і прямо з них збирали пилок. Прудконогі павуки плели свої сіті в їхніх кишенях, а божі корівки залізали їм до черевиків, аби знайти там затінок, спокій і забуття. Весь урожай молдавани збирати не поспішали, справедливо вважаючи, що він і так належить їм і що навряд чи комусь спаде на думку гнати комбайн у гори, аби накосити коровам на зиму канабісу. Аж якось удень, відійшовши від учорашнього і розраховуючи на прийдешнє, вони прийшли на плантацію і побачили там чужинців, котрі радісно оббивали нічийні кущі. Були це растамани з Красноярська, які другий тиждень намагались вибратись до якогось залізничного вокзалу, без грошей, документів і шансів на успіх, і випадково натрапили на незаймані землі. Між молдаванами і растаманами з Красноярська виникла коротка сутичка, внаслідок якої растаманам було завдано поразки і вони змушені були відступити в гори. Спочатку вони хотіли здати молдаван правоохоронним органам, аби ті прихопили нахабних бессарабців, але своєчасно зрозуміли, що разом із бессарабцями, правоохоронні органи скоріш за все прихоплять і весь урожай. Молдавани теж не наважились здати растаманів міліції, а самі вони повертатись до Красноярська, схоже, не збирались.

Склалась патова ситуація. Молдавани вирішили красноярців на поле не пускати і влаштували цілодобові чергування. Вночі вони прикочували з бази чорні автомобільні скати, підпалювали їх, і в світлі палаючої гуми охороняли своє добро. Над їхніми головами, серед чорної, як та ж таки гума, ночі, голодним блиском сяяли очі растаманів, котрі не наважувались підійти поближче і з безпечної відстані жадібно оглядали стиглі пагони. На третю ніч недосипу і перекуру молдавани пішли на компроміс — дозволили растаманам набити повні наплічники коноплі, але після цього ті мали відразу ж забратись звідси, бажано безпосередньо до Красноярська. Растаманам двічі повторювати не довелось, вони швидко запакувались і плекаючи неабиякі надії щодо власного растафаріанського майбутнього, спустились в долину. Тут їх і накрили правоохоронні органи. Разом із їхніми наплічниками.

Після короткого але інтенсивного допиту растамани розкололись і здали місце знаходження плантації. А ось самих молдаван, до їх честі, не здали. Міліція приїхала на плантації з косами, сержанти скинули портупеї і почалася косовиця. З лісу за кожним помахом коси сторожко спостерігали знедолені й розчаровані молдавани. За пару тижнів погода вкінець зіпсувалась і почались дощі. В жовтні в СІЗО помер генерал. Лікарі констатували смерть від сердечної недостатності й довго замащували три кульові отвори в генеральському черепі. Молдавани дивились похорони по телевізору й пили одеколон за упокій генеральської душі. Наприкінці жовтня приїхала генеральська донька, сказала, що татові рахунки ще й досі заморожені, тому доведеться почекати до весни, а з весни можна буде знову братись за роботу, оскільки, як мовиться в давньому молдавському прислів’ї, робота, вона не вовк, і доки рахунки не розморозять оплачувати її ніхто не збирається. Молдавани вирішили, що додому їм їхати особливого понту немає і краще вже зимувати тут. Заодно і на дорогу тратитись не доведеться. І залишились на автобазі. Без роботи і повноцінного спілкування вони зовсім здичавіли, в місті їх боялись і відпускали їм крупи та макарони в борг. Один із молдаванів одружився в місті з циганкою, з якою познайомився на автобусній зупинці, і від’їхав разом із нею в невідомому напрямку, навіть не повідомивши товаришів.

Пошук на сайті: