19.30
Схоже на казарму. І пахне, як у казармі, до речі, чим тут насправді пахне? тушонкою, у всіх казармах пахне тушонкою і дезертирами, довбане гарматне м'ясо, ось чим тут пахне. В скляній будці сидить вартовий із обрізаним калашом, читає порнуху і жере консерви, витягаючи їх із банки розкладною ложкою. Коли ми зайшли, він навіть не ворухнувся, що значить бойова виправка і залізні нерви. В коридорі висить кілька великих ламп, щоправда світло не надто яскраве, але в мене вже півгодини течуть сльози, я майже нічого не бачу, тож лампи мене засліплюють, я навіть не можу розгледіти, що ж там за консерви жере вартовий. Він нас мовчки пропускає, і вони навіть не вітаються один з одним, чмошний народ — сержанти, чмошний і суворий, як фіни або лапландці. Вони мене просто ненавидять, я це відразу помітив, ще там — на кінцевій, ці їхні дощовики, ні — вони мене точно ненавидять, ублюдки фашистські, сидять тут, жеруть свою тушонку, я б зараз уже вдома був, якби не ці лапландці. З виду нормальні чуваки, можливо, на кілька років старші за мене, за інших обставин ми могли б стати друзями, ходили б на футбол, в кіно, я не знаю, що там ще роблять друзі, ну, але люди сильно псуються, варто їм лише обмотатись службовими портянками, можу лише уявити, що з ними далі буде, це ж так просто не закінчиться, вони ж самі мають такі речі розуміти, ці лапландці.
19.15
Так, пацан, — каже один із них, очевидно, старший, або нарваніший. — Або ти йдеш далі, або ми тебе зараз вб'ємо. Почекайте-почекайте, — кажу я, — ви не розумієте — у мене все гаразд, давайте я справді піду, але в інший бік, туди, куди я вже йшов. Куди ти йшов? — кричить старший, — ти зястряг в дверях, люди зайти не могли. Серйозно? — питаюсь. — Ну, мене, очевидно, підштовхнули. Хто тебе штовхав? — кричить той самий. — Ти просто під колеса кинувся, а потім у дверях застряг. Добре-добре, — кажу я, — давайте я піду туди і ще раз спробую, добре? І я справді намагаюсь звільнитись із їхніх обіймів, і вже тоді вони починають мене бити. А коли й це не допомагає, то просто дістають балончики і щедро поливають мене черемхою, самі при тому відвертаючись. Очевидно, цей запах їм не подобається.
22.30
І ти, блядь, ти — який ще вчора робив цілком божевільні речі в силу вродженого алкоголізму та веселої вдачі — ти раптом годен підтримати будь-які репресії й каральні операції, ти валяєшся вдома, читаєш кримінальну хроніку і вболіваєш не за чесних у своєму божевіллі маніяків, а за генералів зі ставки і костоломів із особливих відділів, старий реакційний ублюдок, що забув терпкий запах ровд. Фашизм саме так і починається — вчорашні бійці невидимого фронту раптом перетворюються на жирну опору для антигуманних експериментів із дійсністю та свідомістю, ті, хто лише вчора повернулись із фронтів та окопів переможцями, вже за якісь десять-п'ятнадцять років раптом перетворюються на фашистських свиней, ось в чому найбільша таємниця цивілізації, суспільство зжирає саме себе, воно важчає і осідає під вагою силікону, яким саме себе й накачує.
19.45
— Так, — говорить один із фашистів, — викладай, що там у тебе в кишенях.
— Не можу, — кажу. — Спочатку наручники зніміть.
— Не вийобуйся.
— Ну хоча б тимчасово зніміть, я дістану, а ви потім знову їх одягнете.
— Ну да, ми їх знімемо — а ти знову тікати. Давай витягуй, а то по голові дістанеш.
— Ви не маєте права мене бити, — кажу я фашистам. — Я деканові зателефоную.
— Це ми зараз деканові зателефонуємо, — говорять фашисти.
— Ні, це мій декан, так що я йому зателефоную.
— Не пизди багато, — говорять вони.
Да, щось розмова не клеїться. Цікаво, де в них тут газова камера, я ще й далі погано бачу. До того ж газ, накладений на випите мною, чинить якісь райдужні комбінації в голові.
— Зараз ми тебе сфотографуємо.
— Це ще для чого? — питаюсь я.
— На пам'ять, — сміються фашисти.
— А де у вас тут газова камера? — питаюсь я.
— Що? — не розуміють вони.
— Ну, камера, — кажу я. — З газом.
— Ага, — говорять вони. — І з душом. Зараз буде.
Зараз вони мене розстріляють, — думаю я. — Ублюдки фашистські. І тут до кімнати входить огрядний капітан, в сенсі не капітан корабля, років п'ятдесяти, з рештками совісті в очах і рештками бутербродів на кітелі. Я зрозумів, що це мій шанс і вирішив за нього триматись, ну, не за кітель, звичайно.
23.00
Потім починається старість, ти просто порожній зсередини, в тобі просто нічого не лишається, тебе вичавили, видавили і все тут, і викинули, так що можеш тепер пишатись своїми протезами і медалями. Кому ти був потрібен, за великим рахунком, що ти робив протягом усього цього часу, чому тебе всі ненавидять і чому ти їм не можеш відповісти навіть цим? Де твоя ненависть? Де твоя злість? Що з тобою сталось? На що тебе перетворила система? Як же так — ти ж непогано починав, ще тоді, в свої 16–17, ти ж був нормальною людиною, не зовсім кінченою і не цілком передбачуваною, що ж ти так облажався, як ти подивишся в очі янголам на кпп після того, як помреш у власному гівні, як ти їм в очі подивишся, що ти їм скажеш, вони ж тебе не зрозуміють, вони взагалі ніко
го не розуміють, нікого-нікого.
20.00
— Ким же ти будеш?
— Учителем.
— Який же з тебе буде вчитель? Ти ж п'яний увесь.
Так, потрібно якось звідси вибиратись, бо цей ублюдок мене точно розстріляє. Схоже, я помилився. На цих фашистів ніколи не можна покладатись, обов'язково здадуть.
— Скажіть, а як вас звати?
— Мене? Хм. Микола Іванович. Микола Іванович Плоскіх.
— Як?
— Плоскіх.
— Можна я вас буду просто Миколою Івановичем звати?
— Валяй.
— Миколо Івановичу…
— Ну?
— Ви розумієте, я взагалі не п'ю.
— Я бачу.
— Серйозно. Не п'ю. Взагалі.
— А що ж ти так нахуячився?
— Миколо Івановичу, ви розумієте… Це мій декан.
— Що декан?
— Ну, в нього день народження сьогодні, розумієте?
— Ага, і весь факультет бухав, да?
— Ну, ні, звичайно. Він просто попросив допомогти йому переїхати. В нову лабораторію.
— Яку лабораторію?
— Нову. Переїхати. Там, речі перевезти, апаратуру.
— Апаратуру?
— Ну да. Колби.
— Які колби?
— Ну, колби, такі, знаєте, — я намагаюсь пояснити йому, як виглядає колба, але сам не можу цього згадати.
— Ну й що?
— Ми хіміки.
— Я бачу.
— Серйозно. Знаєте, колби там різні. — (Що я до цих колб причепився?) — Миколо Івановичу…
— Ну?
— У вас же діти є?
—Є, — каже Микола Іванович, поправляючи свій фашистський кітель. — Син. Такий самий роз'їбай, як ти, — Микола Іванович, схоже, попускається. — Клей ось почав нюхати, зараза така. Я недавно поліз в тумбочку.
— Полізли в тумбочку? — не розумію я.
— Ну, в мене там МОЇ речі, розумієш? Поліз, значить, дивлюсь — клею немає, я до нього — ти що, кажу, охуйок — раніше цигарки МОЇ курив, тепер клей МІЙ нюхаєш?
— Ваш клей? — Я його ніяк не можу зрозуміти. Що він говорить?
— Я для ремонту купив, — ображається Микола Іванович. — Для ремонту, ясно? А тепер який ремонт, без клею-то?
— Да, — кажу я.
— А обригався чого?
— Не знаю, Миколо Івановичу, в мене це щось останнім часом із носом. Сплю погано, ві сні задихаюсь. Ригаю ось.
— Це в тебе гланди.
— Думаєте?
— Точно, гланди. Тобі їх потрібно вирізати.
— Вирізати?
— Ага.
— Ну да, — кажу я, — Як же я їх виріжу? Що ж тоді залишиться? Можливо, гланди, це взагалі найкраще, що в мені є.
— Ех, синок-синок. Що ж мені з тобою робити?
— Миколо Івановичу…
— Ну?
— Відпустіть мене. Я більше не буду.
— Та куди ж я тебе відпущу? Тебе ж такого через п'ять хвилин знову підберуть. Ці ж ось два підараса, які тебе притягли, і підберуть. Вони молоді, для них це як ворожий літак збити — можна нову зірочку на борту малювати. Так що сиди тут. Тут ти зараз в найбільшій безпеці. Так, зараз, де МОЇ ключі, пішли — я тебе залишу до ранку в камері.