— Яка Саша? — питаюсь я. Може я щось пропустив і в нас тут встигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кіллер.
— Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж, — говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.
Він? — думаю я, — вона що — гермафродит, ця Саша?
— Ну, Саша, — благально, говорить дядя Роберт. — Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. І про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі, — говорить він і дружньо посміхається.
Такими? — думаю я. — Це якими ж? Обриганими?
— А, — першим здогадується Собака. — Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.
— А, ну точно, — всі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут все-таки не було, а це вже добре. І цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кіллер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж не можна. Він нам і далі дружньо посміхається, Собака теж починає виявляти до нього інтерес, власне не так до нього, як до його пластикового кейсу, очевидно, — думає Собака, — якщо цей йобаний дядя Роберт приїхав до Карбюратора, — так він думає, — то, мабуть, він привіз йому щось смачне і поживне, не колінвали ж він йому привіз, мабуть, усе-таки щось смачне і поживне, там, — думає Собака, — одеколони або марихуану, зранку краще все-таки одеколони, тільки не колінвали, коротше, ми всі зараз не надто добре розуміємо, хто це такий і про що він з нами говорить. А він говорить:
— Так це ви — друзі Саші?
— Ми, — говорить Собака, не зводячи із кейсу похмільних очей. — Ми друзі.
— А що це ви тут, — питається дядя Роберт, намагаючись ввійти до нас у довіру, — коньяк зранку п'єте?
Мені він після цього чомусь відразу перестав подобатись. Стоїть якийсь притирок з кейсом, пиздить тут.
— Та це вони, — показує Собака на нас. — Ви проходьте, сідайте. Може, чаю?
Чай Собака востаннє пив років два тому, ще в школі. А тут, бач, розбалакався.
— А де Саша? — стурбовано питає чувак.
І тут усі справді думають — а де Саша? якось так сталось, що в останні кілька днів про нього всі забули, я так точно, якось так трапилось, що в кожного своя запара, свої проблеми, ну, знаєте, як це буває — закручуєшся по справах, а потім раптом виявляється, що не знаєш навіть, де твої друзі позникали.
— Може, на заняттях, — говорю невпевнено.
— Ні, я там вже був, — каже дядя Роберт. — Мені сказали, що у вас занять вже тиждень як немає.
— Серйозно? — питаюсь.
— Так. Порадили тут пошукати, у вас.
— Ну, це правильно, — говорить Вася, щоб якось його заспокоїти. — Правильно. Де ж його ще шукати.
— Собака, — питаюсь я, — а на футболі його з вами не було?
— Ні, — каже Собака. — Хоча, в принципі, — він звертається безпосередньо до дяді Роберта, — я там свідомість втратив, тож добре не пам'ятаю, може, й був.
— А що трапилось? — питаюсь я.
— В Саші біда, — каже дядя Роберт і сідає при вході на свій кейс. Я ще думаю, що він насправді в нього порожній і він його замість стільчика носить.
— Що за біда? — питаюсь.
— З батьком.
— Так у нього ж немає батька, — кажу я. — У нього ж вітчим.
— Він йому був як батько, — каже дядя Роберт.
— Та ну, — раптом говорить Собака, — батько і вітчим — це зовсім різні речі. Хоча, — додає, — в принципі один хуй.
— Почекай, — кажу я Собаці. — А чому — був?
— Він загинув, — каже дядя Роберт. — Позавчора.
— Як загинув?
— Застрелився.
— Як?
— В нього рушниця була.
Про рушницю Карбюратор розповідав. Він загалом про своїх батьків говорити не любив, але щось десь все-таки розповідав, там у нього все якось поморочено виходило, батько його їх покинув, коли він ще зовсім малий був, потім з'явився цей чувак, з рушницею, Карбюратор говорив, що він просто кінчений, що він постійно бухає, ходить і відстрілює навколо їхнього будинку все живе, час від часу його забирають, але потім відпускають на волю, разом із рушницею, якийсь у них там зовсім дикий Захід виходив, як послухати Карбюратора. Ще він розповідав, що в його вітчима не було однієї ноги, не від народження, звичайно, не те, щоби він був якимось патологічним виродком, йому її просто одного разу відрізали, це ще був совок, але для вітчима вже почалася його персональна громадянська війна, з якої він і повернувся на протезі. Цю історію Карбюратор розповідати любив, він смакував деталі, зображав усе це в ролях, одне слово — історія йому подобалась. Як я вже сказав, вітчим весь час тягав за собою рушницю, гарну колекційну, якщо вірити Карбюраторові, рушницю, їх там ніби як була ціла компанія безумних мисливців за скальпами, ліцензій у половини з них не було, але хтось із них працював в районній прокуратурі, тож вони могли хоч на панцерниках ганяти, жодне даі їх би не спинило, полювали вони цілий рік, на сезони не зважали, просто набухувались, брали мінтовський бобік і гнали в степ, в бік російського кордону, а оскільки, повторюся, совок ще тримався своєї купи, то кордону жодного й не було, вони просто гнали, наскільки їм вистачало бензину, а потім, заглохнувши десь посеред ярових чи там озимих, як могли добирались додому, замість трофеїв тягнучи на плечах один одного. Мені ця історія теж подобалась, я не розумів у принципі Карбюратора, в тебе, казав я йому, такий прикольний вітчим-їбанат, що ти на нього женеш, краще б з'їздив із ним, привіз би шкіру якого-небудь мамонта, я собі міг уявити таку поїздку, це вони так могли гнати в принципі до самого Каспію, як червоношкірі в преріях, вибиваючи по дорозі всю навколишню фауну, а вже виїхавши до Каспію, набити там цілу гору верблюдів, чи хто там на тому Каспії водиться, і назад, прикольно; але Карбюратор таких речей не любив, а може — любив, лише не подавав виду. І ось одного разу, під час чергового забуху, їхня п'яна компанія виїхала в поля, і десь там вони заглохли, тож мусили стати на ніч. А вранці на них наткнулись комбайни, оскільки були жнива, не сезон, знову ж таки, і застряли вони десь просто в покосах. Комбайни їхали, розтягнувшись на пару сотень метрів, і раптом перед ними з'явились червоношкірі, вірніше — червонопикі чуваки з рушницями. Принаймні я собі це саме так уявляю. Ближчий комбайн, який ішов просто на них почав звертати і тут йому забилась косарка, тож комбайн зупинився, звідти виліз чувак, і боязко обзиваючи мисливців, почав лізти ногою просто в пащеку свого сатанинського агрегату, намагаючись пробити тромб, що виник; Карбюратор нам потім на схемі показував, на схемі, принаймні, це виглядало страшно, я вже не говорю про техніку безпеки. Ну, але хто ж заради цього буде глушити комбайн, все-таки битва за врожай, всяка така фігня, що тут говорити. І ось мисливці, котрі ще й далі відчували себе на полюванні, раптом вирішили допомогти комбайнерові, не знаю, може, в них там совість озвалася, хоча навряд, мабуть, їм просто було по приколу впоратись із таким монстром, як сільськогосподарський комбайн «Нива»; «Нива», «Нива», — кричав Карбюратор, йому у всій цій історії, очевидно, подобалась велика кількість техніки, і цей його кумарний вітчим теж поліз своєю ногою і навіть пробив тромб, і косилка закрутила своїми металевими зубами, заковтуючи в свою пащеку чергову порцію народного врожаю, з правою ногою вітчима включно, чувака встигли висмикнути назад, але вже без ноги, хоча могло бути значно гірше. А так просто відкусило по яйця, у всякому разі, так говорив Карбюратор. Я собі намагався уявити, що було потім — добре, думав я, він вже був без ноги, його, скоріш за все, повезли до лікарні, хоча, як вони звідти вибирались? На комбайнах чи що? Ну, але добре. А нога? Це ж добре
сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, вже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хрящами і жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, ну там, військовий черевик, хебешна холоша, коротше — купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали державі, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось приймав, і я собі далі уявляв цю випічку і цей хліб, коротше, криваві фантазії простого хлопця, знаєте, як воно буває. І ось чувак далі жив собі, тепер вже з однією ногою, але йому, як я зрозумів, було цілком достатньо, принаймні він і далі бухав і відстрілював усе, що рухалось, просто монстр якийсь.