— Як можна застрелитись із рушниці? — подає голос Собака. — Там же ствол довгий, на себе не спрямуєш.
— Ну, а якщо рикошет? — питається Вася.
— Ну да, — кажу, — він що — спочатку стріляв, а потім кидався ловити кулю, чи що?
— Ні, — каже дядя Роберт. — Він ногою на курок натиснув.
— У нього ж однієї ноги не було, правда? — питаюсь.
— Так, правої, — каже дядя. — Він лівою натиснув.
— Він що — лівша? — питає Собака.
— Собака, — закликаємо ми його до совісті.
— Уявляєте? — каже дядя Роберт. — Його знайшли, так спочатку навіть впізнати не могли — йому ж півголови знесло. За шкарпеткою упізнали.
— У вас там, мабуть, багато одноногих мисливців? — питаюсь я, але дядя Роберт навіть не ображається.
— Так де він тепер? — питається Вася.
— В морзі. Післязавтра похорон.
— Післязавтра?
— Так, по обіді. Вони йому спробують ще черепушку зібрати, розумієте?
— А якщо не зберуть? — кажу.
— Не знаю, спалять, мабуть. Потрібно Сашу знайти, щоб він приїхав. Я вже на заняттях був, але вони сказали, щоби я тут шукав.
— Тут його немає, — каже Вася.
— А де він може бути? — питається дядя Роберт.
— Ну, залишайтесь, — кажу я, — почекайте.
— Не можу. Мене вдома чекають. Сестрі треба з похороном допомогти, потім в морг з'їздити, вони ж йому голову спробують зібрати, треба, щоб схоже було.
— В них що, — питається Вася, — багато варіантів?
— Слухайте, хлопці, — дядя Роберт встає з кейсу і підходить до мене, — знайдіть його. Сестра дуже просила, щоб він був. Вони там не дуже ладили, але ж його вже немає, розумієте? Це ж таке. А час у вас ще є, до післязавтра. Знайдіть. Я вам ось тут привіз. — Він відкриває кейс і дістає звідти три пляшки коньяку.
— Не треба, — кажу я.
— Так, справді — не треба, — говорить Собака і забирає коньяк.
— Знайдіть його, — говорить дядя Роберт і якось зігнувшись і навіть не сказавши до побачення виходить у коридор. Не знаю, може, він любив покійного, хто їх розбере, цих червоношкірих.
Дядя Роберт, — кажу я, — дядя Роберт. Яке дивне ім'я — Роберт. Схоже на назву якогось журналу для геїв.
11.15
— Ну, що скажеш?
— Не знаю. Стрьомно.
— Що стрьомно?
— Ну, цей дядя Роберт. Кіллер якийсь.
— По-моєму, він підар.
— Думаєш?
— Точно підар. Ти бачив його кейс?
— Да…
— Що робити будемо?
— Не знаю.
— Може, пошукаємо Карбюратора?
— Де ти його знайдеш? На заняттях його немає. Я не знаю, де він ще буває.
— А в нього, крім нас, знайомі є?
— Поняття не маю.
— Да…
— Ще дядя цей. Підар.
— Точно.
— Карбюратор розстроїться.
— Думаєш?
— Точно розстроїться. Все-таки батько.
— Вітчим.
— Один хуй.
— Карбюратор його не любив.
— Ну, все одно — сім'я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.
— Та нічого вони не вставляють, — кажу. я. — Я, звісно, нічого проти не маю — там сім'я, батьки, все нормально, я до цього нормально ставлюсь. Просто це насправді не так вже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять — сім'я, сім'я, а насправді всім по хую, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?
— Ну, ні, — каже Вася. — Я не згоден. Я своїх батьків люблю.
— Ти їх коли востаннє бачив?
— Яка різниця? — говорить Вася. — Мені їх не треба бачити, щоб любити.
— Слухай, — раптом каже йому Собака, — а ти можеш уявити себе на похороні у своїх батьків?
— Ти що — йобнувся? — ображається Вася. — Що ти несеш?
— Та так, — каже Собака, — нічого. А ось мене на похорон, мабуть, і не запросять, ну, в сенсі, якщо вони навернуться.
— А як ти собі це уявляєш? — питаюсь я. — Тобі що — потрібно святкову телеграму присилати: «Дорогий Собако Павлов, приїжджай — двома євреями стало менше!»?
— Ну, я не про це.
— А про що?
— Не знаю, просто я думаю, якщо з ними щось трапиться, все одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.
— Просто ти антисеміт, — кажу я.
— Все одно, — каже Вася, — тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.
— Що, — кажу, — поминки?
— Ні, ну там батьки, сім'я. Я ось розгребу тут все і обов'язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.
— Розумієш, — кажу я йому, — я насправді нічого не маю проти. Сім'я так сім'я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.
— Для чого?
— Не знаю, просто — перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.
— Ну, і що ви з ними робили?
— Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали звідки це в нас, лохи. Ми в принципі дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.
— Дисків?
— Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий все це продавав, мав під прилавком фірмовий «Депеш Мод», прикинь, у них тоді щойно вийшов подвійний лайфовий альбом. «101» називається. Ну, ми і викинули на нього купу бабок.
— Серйозно?
— Ну. А найприкольніше знаєш що?
— Що?
— Це було взагалі єдине, що ми з братом купили РАЗОМ.
11.35
Срань, що робити, я б його і не шукав. Для чого це йому потрібно, і покійному — для чого це потрібно, він йому і живому не сильно потрібен був, а тепер — так і взагалі, він тепер десь по дорозі в свою Валгалу, дибає крізь космічний морок на своїй єдиній нозі і лише янголи, стоячи вздовж дороги, салютують йому, беручи під козирок і оголюючи обірвані в боях верхні кінцівки, покійний, безперечно, має потрапити в рай для інвалідів, має ж там бути якесь розділення, не запускають же їх усіх через одні ворота, хоча — звідки мені знати. Справді, звідки мені знати, може якраз худі й цибаті янголи в есесівських шоломах зі шмайсерами напереваги збирають і здорових, й інвалідів перед величезною осяйною брамою, на якій шрифтом Родченка написано «Робота робить вільною», збирають всіх докупи, хто намагається втекти — того просто пристрелюють і відтягують в сусідні хмари, нарешті виходить святий Петро, такий собі Буратіно із великим золотим ключем, відчиняє браму і янголи починають заганяти туди масовку, заштовхують їх і вже там, у внутрішньому дворику довбаного раю, ділять на колони і ведуть різними дорогами, кожна з яких, проте, неодмінно закінчується великою газовою камерою.
Тож чувак має ще дві доби часу, аби дійти до своєї кінцевої і стати навіки в депо, здавши зброю янголам і отримавши від них великий залізний хрест за героїзм на східному фронті. Те, що він добровільно вивалив своє мізковиння на кухонну підлогу, ні про що не свідчить — бувають в житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком є звільнити оточуючих від своєї присутності, такі речі розуміти треба.
Щоправда є один район, якраз за новим цирком, від ріки і до самої залізниці, квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити — старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш, де вони всі діваються я не знаю, але можна годинами лазити по піску й щебеню і нікого не зустріти, я вже мовчу, що там робиться взимку. Я до чого веду — там живе наш друг Чапай, він мешкає в майстерні при заводі, який виготовляє спорядження для шахтарів, у сенсі не відбійні молотки, а там різні лампи, ліхтарі, ну й так далі — що там може знадобитись шахтарям під настрій, Чапай говорить, що його дід будував цей завод, тож у них це ніби як традиція така сімейна, тато Чапая збухався кілька років тому і лікувався десь на дурці, Чапай час від часу їздив до нього, провідував, привозив свіжу білизну і пресу, передавав привіти від бригадира, такі ось речі, вони жили в одному з бараків якраз над річкою, але бараки почали зносити, а оскільки Чапай-тато ще у вісімдесятих пропив усі документи включно з накладними на дідусеві георгіївські хрести й ордени трудового червоного прапора, то переселяти їх ніхто нікуди, звісно, не збирався, Чапай-джуніор, як син полку, пішов до директора тоді ще нормального радянського заводу і попросився взяти його в цех, типу по батьківській лінії, династія там і так далі, Чапай на такі речі вівся, думаю, він уже і в дурці встиг собі місце забронювати, в одній палаті з татом, така б вийшла палата передовиків виробництва, до них би приходили на екскурсії піонерські дружини, слухали б їхні депресивно-маніакальні спогади і лишали б їм на тумбочках пакунки з помаранчами, печивом і денатуратом. Представники сильних професій мають помирати красиво, це лише різна інтелігентська шлоїбень може захлинатись у помиях і мучитись від геморою, а справжні чоловіки, котрі стискають у своїх правицях, що там вони стискають у своїх правицях, ось, котрі стискають у правицях важелі від основних механізмів цього життя — вони мають згорати на виробництві, героїчно падати на гарячі долівки ливарних цехів, обриваючи власний робочий стаж, помирати від білої гарячки і перепою, від різного там побутового травматизму, якщо білу гарячку можна вважати побутовим травматизмом.