Депеш Мод – Сергій Жадан

— Прикольно, — кажу. — Мені особливо про торгові центри сподобалось. І про ферми, — кажу я Собаці.

— Так, — погоджується Чапай, — ідея дуже правильна. Головне — справедлива, без всіляких там капіталістичних найобок.

— Почекай, — кажу я, — але як цей твій пих зможе все це контролювати, адже існує купа речей, котрі всеодно вимагають централізації.

— Наприклад? — запитує Чапай.

— Ну, я не знаю. Транспорт там, наприклад. Метро.

— Причому тут метро?

— Ну, не метро, — відступаю я. — Але, скажімо, авіакомпанії. Як твій пих їх контролюватиме?

— Авіакомпаній не буде.

— Як це не буде? — дивуюсь я. — А як же народ літатиме?

— А навіщо йому літати? Яка з цього РЕАЛЬНА користь? Ось ти, — давить він на Собаку, — літав коли-небудь літаком?

— Ні, — говорить Собака, — я на трамваях в основному.

— Ось, — говорить Чапай, — і так більшість населення. Авіалінії, аеропорти, стюардеси — це фікція. Насправді в цьому немає РЕАЛЬНОЇ потреби, розумієш? Потрібно залишити тільки те, в чому є РЕАЛЬНА потреба.

— Добре, — кажу, — а армія?

— В армії теж немає РЕАЛЬНОЇ потреби. Яка користь від армії? Армія створена лише для того, аби виправдовувати в наших очах доцільність свого існування. Для цього час від часу організовуються війни, бомбардування, революції, працює оборонний комплекс, накопичується науково-технічний потенціал, створюється система пропаганди. Але РЕАЛЬНОЇ потреби в цьому немає, якщо армію розпустити, суспільство і далі буде нормально функціонувати, розумієш, отже, в ній просто немає ПОТРЕБИ.

— Добре, — знову кажу я, — а органи?

— Що? — надпиває Чапай зі своєї кривавої банки.

— Ну, внутрішні органи. Міліція, поліція, гебе, цереу, я не знаю. Це що — теж фікція?

— Так, це теж фікція.

— Гебе — це фікція?

— Фікція.

— Точно?

— Абсолютно.

— Мені це подобається, — кажу я.

— Ось ти коли-небудь, — продовжує Чапай терзати Собаку, — стикався з кгб?

— Так, — несподівано говорить Собака, — до нас колись у школу, я вже вчився в десятому, приходив гебешник. Розповідав про роботу, агітацію розвів. Щось про президента говорив.

—І що?

— Нічого. Мені, в принципі, сподобалось. Я до нього потім в коридорі підійшов, кажу, камандір, а до вас на роботу влаштуватись можна? Він мене послав. Каже, в тебе з рота сильно смердить, щоб в гебе служити. Ну, і все.

— Ось бачиш, — повчально каже йому Чапай. — Всі силові структури працюють ВИКЛЮЧНО на підтримку власної життєдіяльності, вони нічого не виробляють, від них немає КОРИСТІ. Якщо завтра гебе закрити, не зміниться нічого. Нічого не зміниться, якщо відкрити чи закрити кордони, якщо розпустити дипломатів — запросто можна жити без зовнішньої політики. Без внутрішньої, в принципі, теж. Можна жити без адмінресурсу — разом зі зникненням адмінресурсу зникають всі ті проблеми, для вирішення яких він створений. Не потрібні контори, жеки, управління, адміністрації — відповідно не потрібна жодна документація, і навпаки. ЗРЯ контролюють весь той мінімальний виробничий процес, котрий аж на цілих 67 років забезпечує життєдіяльність суспільства. Все інше — від лукавого, — переможно говорить Чапай і передає мені нову папіросу, але я вже пірнаю вслід за другом-Васею і бачу, як Вася занурюється все глибше і глибше, відштовхуючись від важкої синьої води руками і ногами, і я бачу перед собою лише стоптані підошви його старих кросівок, за ними я й пливу і чую вже звідти

Життя — це як космічна ракета, і якщо ти заліз до неї, то сиди і нічого не чіпай, просто будь готовий до того, що життя твоє круто зміниться. В кожному разі дітей у тебе точно не буде. Та й загалом — нормального сексу. Це ти мусиш із самого початку враховувати — або секс, або космос, і тут є з чого вибирати, тому що насправді жодне трахання в світі, хай навіть найбільш підривне трахання, не варте того великого й прекрасного, що відкривається тобі з ілюмінатора твоєї бляшаної ракети, деякі краєвиди в цьому житті, деякі ландшафти варті того, аби за них заплатити найдорожчим, що в тебе є, себто ерекцією, але щоби зрозуміти це, потрібно бути щонайменше космонавтом, ну, на крайняк — ангелом, що в умовах розпаду капіталу — однофігственно.

— Я не розумію, — кажу я крізь сон, — чому все-таки перманентний похуїзм?

— А тому, — говорить Чапай і щасливо посміхається до мене з-поза трансгалактичних променів, — що все по хую: бабки — по хую, система планування — по хую, інвестори — по хую, міністерство — по хую, — він, схоже, завівся, — держава — по хую, транснаціональні корпорації — по хую, спайка капіталу — по хую, сфери впливу — по хую, розширення ринку на схід — по хую.

— Мирний космос — по хую, — додає Вася.

— Безсумнівно, — серйозно говорить Чапай, і всі замовкають.

20.30

Десь далеко-далеко, на Сході республіки, зовсім поруч із державним кордоном, небо пахне ранковим лісом, пахне, зовсім по-особливому, брезентовими наметами і сосновими гілками, що кладуть на ці намети свої важкі лапи. Я йду довгою-довгою лісовою доріжкою, ліворуч від мене і праворуч від мене — високі і теплі сосни, які зігрівають своїм диханням пісок навколо себе, і повітря, і ранковий суботній ліс, і птахів, що трапляються час від часу, і загалом — усе це небо, і, очевидно, державний кордон — сосни це такі собі батарейки, котрі пустили коріння, якраз вздовж ріки, ріку видно за стовбурами ліворуч, і ми йдемо вздовж ріки, власне ми йдемо вгору, проти руху води, мені шість років, я дуже люблю ліс і ріку, а головне — я люблю вікенд, мені цілком зрозуміло, що сосни на вікенд особливо теплі, а небо — особливо мирне. На мені якась дурацька футболка і дурацькі шорти, і запилені сандалети, якими я буцаю соснові шишки, підіймаючи хмарки ранкового пилу, тоді моя подружка повертається до мене і просить, аби я заспокоївся і такого не робив. Моїй подружці 16, вона погодилась зі мною погуляти, власне, її попросили мої батьки, котрі товаришують із її батьками, вони всі залишились на річковому пляжі, сидять собі і готують салати зі свіжої вологої городини, плавають у ранковій ріці, попереду цілий вікенд, тож вони займаються своїми нецікавими дорослими справами, натомість я знайшов серед сосен доріжку і моя знайома без особливого, слід завважити, бажання, повела мене по ній, так, щоби я врешті пройшовся і заткнувся і вже нікого не діставав, хоча вона до мене добре ставиться, вірніше, це я за нею постійно тягаюсь, але вона тримається доволі добре і особливих претензій до мене не висловлює — так лише — аби не здіймав пил, аби не хапав її за руки, одне слово — не поводив себе як дебіл. Мені подобається пісок під ногами, мені подобається мокра трава на піску, мені подобаються сосни, в яких тривожно перетікають електрони, мені подобаються крикливі безтурботні птахи на високих соснових гілках, мені подобається небо, тому що воно тягнеться далеко-далеко і ніколи не закінчується, це мені подобається найбільше, я дуже люблю, коли щось ніколи не закінчується, і небо саме з таких речей, мені подобається, що ця доріжка теж не закінчується, теж тягнеться без кінця проти руху води, то наближаючись до неї, то знову закочуючись за стовбури, нарешті моя знайома не витримує, добре, каже, пішли скупаємось і назад, я намагаюсь виторгувати в неї ще з півкілометра, але вона говорить — досить, купатись і назад, і я змушений із цим змиритись. Вона сходить зі стежки і йде просто до води, я намагаюсь не відставати, йду слідом і розглядаю її чорний блискучий купальник, такі тоді, в кінці 70-х, саме були в моді, її купальник особливий — по його чорному тлу розсипані жовті, червоні та помаранчеві листки, справжній листопад, хоча в листопаді, здається, ніхто і не купається, але в неї справжній падолист на тілі, і тіло в неї — красиве й міцне, їй дуже пасує це листя, це навіть я у свої 6 розумію, інакше б я за нею не йшов, вода ще не встигла прогрітись, берег порожній і прохолодний, моя подружка підрулює до води і починає поступово в неї входити, я дивлюсь, як під водою зникають її стопи, її високі тьмяні литки, її коліна, її стегна, врешті вона падає на поверхню води, топлячи в ній все своє листя — і жовте, і червоне, і помаранчеве, і повертається до мене — давай, кричить, давай, іди сюди, холодно, кажу я з берега, перестань, кричить вона, нічого не холодно, іди сюди, вона випливає на середину ріки, течія починає зносити її вниз, і я раптом лякаюсь, що ось її понесе вниз, а я залишусь тут сам й буду стояти на цьому березі нікому не потрібний, перед холодною глибокою водою, котра тече невідомо куди, і я не витримую і стрибаю у воду, навіть забувши, що не вмію плавати, і рухаюсь до неї, вона мене помічає і починає підпливати до берега, я б'ю по воді руками, намагаючись не захлинутись ще на мілкому, і врешті вона підпливає і, віддихуючись, весело кричить — давай руку, і я простягаю їй руку і в цей час мене просто розриває, і вся ця вода тече навколо мене, тече в одному

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: