22.15
Починається дощ, зранку було сонячно і тепло, повітря прогрілось, ось дах нагрівся, я вже думав все — нормальне літо почалось, а тут знову — дощ, несильний, щоправда, так — крапає собі, орошуе територію, але все одно неприємно, особливо якщо ти сидиш на даху чотирьохповерхового будинку на ворожій заводській території, оплетеній колючим дротом, не дуже весело виходить, я натягую на голову свою стару джинсову куртку і намагаюсь заснути, в когось годинник хоч є, питаюсь наостанок, по зірках зорієнтуємось, каже Чапай, мудак, говорить на його адресу Собака, привалюється до мене плечем, і ми намагаємось заснути. Час від часу я чую голоси товарняків з вокзалу, навіть оголошення чути, не з самого вокзалу, а вже з запасних колій, якісь їхні — оголошення, типу для своїх, вони один з одним, схоже, лише через матюгальник спілкуються, в них інше поняття простору і відстані, я то заглиблююсь в свій сон, то виходжу з нього, мов із тіні на сонце, провалююсь туди, як у теплий чорний сніг, чорний-чорний, але від цього все одно теплий, я думаю, що, цікаво, зараз робить Юрік, про що він думає у своєму палаці, у нього на розп'ятті Ісус був золочений, а хрестовина — зелена. Прикольно, думаю я, може, у всіх ромів Ісус — золочений, може, це якась інша віра, віра в те, що Ісус насправді золочений, у них би тоді мало бути все інакше, і ці, як їх там, пророки мали б передбачити прихід у світ такого ось хлопчика — в цілому нормального східного хлопчика, котрий фізіологічно, чи там анатомічно, нічим не відрізнявся б від своїх однокласників, крім того що він золочений, себто не металевий, не залізний і не пофарбований, а ось просто — золочений, у нього шкіра повинна була б мати якусь іншу атомну чи кліткову структуру, там би щось мало бути б із вмістом солей чи кальцію в шкірі, якісь такі хімічні штуки, треба буде спитатись у Чапая, він знається на хімії, чи можна генним способом вивести золочену шкіру, і в скільки це може обійтись державному бюджету.
23.05
Ісус не може бути золоченим — говорить мені Ісус. Чому не може? дивуюсь я. Це неможливо, каже він, це не в тему. Чому ж тоді роми думають, що ти золочений? Роми, каже він, знають що я не золочений, просто вони приховують це від усіх інших. Для чого? не розумію я. Для того, аби дистанціюватись від решти, роми, — каже Ісус, — корпоративні, їм не потрібне сприйняття їхньої віри іншими, розумієш? Вони спеціально створили золочений образ Ісуса, щоб усі думали, що роми вважають, що Ісус золочений. Насправді вони краще за інших знають, що я не золочений. Тому їм легше, ніж вам усім, розумієш? Розумію, кажу я, розумію. Але все-таки — чому ти не золочений?
Але Ісус не відповідає. Я лише бачу перед собою вагітну Марію і під її шкірою, в її животі, легко перевертається малий, ще не народжений Ісус, і щось мені розповідає, а оце ось врешті замовк, схоже я його розчарував, тому він просто бавиться під шкірою своєї богородиці, перевертається там, як космонавт в стані невагомості, торкаючись губами, і спиною й іншими частинами скафандра тонких податливих стінок, які його оточують, плаває собі материнською утробою, час від часу підпливаючи до поверхні і штовхаючи її зсередини, тоді його ніжка або його голівка, або антени прогинають Маріїне тіло, і з-під її грудей, чи з-під її живота, мов із гумової кульки, випинається Ісус, котрий, на відміну від мене, знає, що насправді ніякого тіла не існує — ні мого, ні Маріїного, ні його власного, і що вся ця шкіра натягнута ромами на крихкі й болючі тіла наших любовей і наших печалей просто для того, аби ніхто не знав, що насправді нас ніхто і ні в чому не обмежує, і що можна плисти куди хочеш — немає жодних стінок, немає жодних засторог, немає нічого, що могло б тебе спинити; і коли він у черговий раз деформує її шкіру, якраз під горлом, Марія весело сміється, зблискуючи гострими зубами, і я бачу, як її піднебіння освітлюється звідкись знизу м'яким золотистим блиском, і це золотисте сяйво перемішується з білим густим молоком у її легенях, тоді блиск тьмяніє і переливається, і очі в неї — зелені-зелені.
19.06.93 (субота)
02.15
— Слухай, — або пішли вже ламати двері, або валимо додому. Я вже весь мокрий. Собака он, схоже, взагалі помер.
Чапай підходить до Собаки й гидливо торкає його своїм кедом.
— Нічого він не помер, — каже. — Просто спить міцно.
Дощ і далі сиплеться, гаразд, каже Чапай, мабуть вже пора, це ти як, кажу, по зорях зорієнтувався? по яких зорях, ображається Чапай, я просто чув, як охоронець заходив, хвилин 15 тому, тож можемо йти — ми будимо Собаку, той спочатку не розуміє, де він і хто ми такі, але поступово приходить до тями і ми спускаємося вниз.
2.25
Партком на другому. Ми стоїмо біля дверей, значить, так, пояснює Чапай, ти — показує на мене — йди вниз до дверей, ти — показує Собаці — будеш мені допомагати, зараз я знайду щось важке і ми ним стукнемо по дверях, та ладно, говорить Собака і з носака висаджує двері, — будемо тут їбатись ще півгодини, я задоволено посміхаюсь, я би сам, — каже Чапай, — вибив, але в мене ж кеди, да, додаю я, і трипер. Ми швидко перериваємо все в кімнаті — дві шафи з паперами, в одній надпита пляшка коньяку, Собака відразу соває її в кишеню штанів, двотумбовий стіл, начинений різним канцелярським гівном, як гамбургер холестерином, шаримо по підвіконнях, дивимось на столі, шукаємо якийсь тайник або хоча б невеличкий сейф, будь-що, і раптом в кутку бачимо те, що шукали — коробку з-під ксероксного паперу, заклеєну і запечатану згори. Місячне сяйво пробивається крізь жалюзі на вікнах і хижо спалахує на свіжому сургучі. Воно, — каже Чапай. Я пробую підняти коробку, в принципі вона не надто важка, може бути. Що, кажу, беремо? Звичайно, беремо, каже Чапай, беремо, давай, тягни її до мене, там подивимось. Може ще пошукаємо? пропонує Собака, схоже, щось відчуваючи, все-все, — нервує Чапай, досить, валимо звідси. І ми виходимо з кімнати, обережно спускаємось вниз, Чапай щось мудрує із замком, нарешті ми опиняємось на вулиці, Чапай зачиняє за нами, і ми повертаємось додому — попереду я з коробкою, за мною Собака і в кінці Чапай, ляпаючи кедами по калюжах.
2.55
— Зривай сургучі! — говорить Чапай Собаці.
— Що це? — Вася теж прокидається і перелякано слідкує за нами з тапчана.
— Все нормально, — кажу, — не бійся, — ти теж в долі.
— В якій долі? — боязливо питається Вася.
— Зараз побачиш, — кажу.
Собака знаходить між змійовиків широкий кухонний ніж і зрізає печатки, повільно все це розмотує і розгортає, скоріше, скоріше! нетерпеливиться Чапай, але Собака робить усе впевнено і розмірено, відкриває коробку і каже — о, пам'ятник! дістає звідти погруддя, десь півметрового зросту, і ставить його на табурет.
— Що це? — не розумію я.
— Пам'ятник, — каже Собака.
— Бюст, — поправляє його Чапай.
— Чий бюст? — питаюсь.
— Наш, — каже Чапай.
— Ти не зрозумів — хто це такий? — показую я на бюст.
Чапай задумливо протирає окуляри.
— Може, це директор? — говорить Собака.
— Ні, — каже Чапай, — це не директор. У директора вусів немає.
— А він собі для краси приробив.
— Все одно не схоже, — каже Чапай.
— Це якийсь марксист, — припускаю я.
— Троцький, — каже Собака. — Бачиш ніс який? Точно Троцький.
— Це не Троцький, — нервує Чапай. — У Троцького борода. А в цього бороди немає.
— Це Троцький в Мексиці, — каже Собака.
— Гамбурзького періоду, — додаю я.
На Васю навіть дивитись шкода.
— Ніякий це не Троцький, — хоробриться Чапай, намагаючись приховати свій мандраж. — Це Молотов. Член ЦК.
— Молотов? — говорю я розгублено.
— Молотов, — каже Чапай. — Член ЦК, — додає на всяк випадок.
— Нічого собі, — кажу.