— Для чого? — недовірливо питається Маруся.
— Ну, просто так, — кажу. — Думали, може, тобі потрібен.
— Мені не потрібен, — нервово каже вона.
— Добре, зараз ми його заберемо.
— А як ви сюди потрапили? — питається Маруся.
— Ти ж нас сама пустила, — кажу розгублено.
— Для чого?
— Не знаю, — кажу. — Ми прийшли, ти впустила.
— Ви принесли? — питається Маруся, очевидно, щось згадавши.
— Що? — не розумію я.
— Ну, що-небудь.
— Ось, — кажу, — Молотова принесли.
— Якого Молотова? — не розуміє вона.
— Члена цк.
— Де він? — не розуміє Маруся.
— Ну, ось, — показую я на Молотова.
Маруся намагається щось зрозуміти. Потім дістає звідкись цигарку з запальничкою і починає курити, нервово все обдумуючи.
— Ви давно тут? — питається.
— Не дуже, — говорю. — Години дві-три.
— Ясно, — каже вона.
Ми сидимо з нею в її ліжку і мовчки дивимось одне на одного. Вона симпатична, п'є забагато, але все одно симпатична. Особливо із подушкою.
— Хочеш покурити? — питаю.
Вона підіймає цигарку і показує мені — мовляв, я ж курю.
— Ми принесли, — кажу.
— Принесли? — вона моментально прокидається. Схоже, це був пароль, у всякому разі — правильна комбінація слів, яка все приводить в рух. Мені це аж самому сподобалось, тому я повторив:
— Так, — кажу, — ми принесли.
— Чорт, — каже Маруся і, боязко дивлячись на Молотова, кладе подушку на місце.
10.15
Зранку на такі речі краще взагалі не дивитись, або, якщо вже дивишся, то хіба крізь пальці. Ми так і робимо, і доки вона ходить кімнатою і збирає свої трусики і шкарпетки, натягує свої драні фірмові джинси, одягає різні медальйони і браслети, ми йдемо собі на балкон і чекаємо на неї там. Вона виходить з великою чорною люлькою, і далі ми вже просто собі стоїмо на балконі і майже ні про що не говоримо, так хіба що — дивимось на ранкові грозові небеса, на порожній суботній муніципалітет, в усьому цьому вміщується стільки повітря й вологи, ніби ми раптом опинились в чиїхось легенях, наприклад — в легенях старої камбали, що наковталась крижаних арктичних хвиль і тепер лежить собі на дні океану, мовчки страждаючи від передозу.
— Як у тебе справи? — питаюсь я. Ми востаннє бачились десь місяць тому, було ще зовсім холодно, ми перетелефонували їй із вокзалу, а що ми робили, до речі, на вокзалі? не пам'ятаю вже, але перетелефонували ми їй точно з вокзалу, вона сказала — ок, приходьте, візьміть бухла тільки, ми взяли пляшку кайзера, потім виходили ще, вона тоді була після якогось масажного кабінету і пахла якимись кремами, в неї тоді було трішки довше волосся і якогось іншого, здається, кольору, хоча якого саме — згадати не можу.
— Погано справи, — каже вона.
— Щось сталось?
— Сталось, — каже вона, — сталось. У школі проблеми. Іспит завалила.
— Прикольно, — кажу. — Ти в школу ходиш.
— Нічого прикольного, — каже вона. — Повне гівно.
— Ясно, — кажу.
— Ми мали написати наукову роботу, — каже Маруся, гріючи люльку в руках. — Тема, знаєш, яка була?
— Яка? — питаюсь.
— «Що я думаю про роботу муніципальних служб».
— А що це?
— Муніципальні служби?
— Ну.
— Ну, там, скажімо, пожежники. Або газова служба. Комунальники, одне слово.
— Ясно, — кажу я. — І що ти написала?
— Я написала про поливальні машини.
— Про які машини?
— Про поливальні машини. Ті, що вранці поливають вулиці, бачив?
— Бачив, — кажу. — Ти щось знаєш про поливальні машини?
— В мене була якась жахлива ніч до цього. Я майже не спала. Прийшла на урок — а мене просто розриває на шматки, розумієш? Я ледь не померла.
— Ну, так пішла б додому.
— Це ж іспит.
— Попросила б тата, він би підігнав пару бетеерів, і всі проблеми.
— Тобі легко говорити. В тебе тато не військовий.
— Да, — кажу, — слава богу.
— Йому, насправді, дуже подобається, коли я його про щось таке прошу. Тому я його ніколи й не прошу.
— Ага, — кажу.
— Це брат його постійно доїть.
— У нього є брат? — питаюсь.
— У мене є брат, — Маруся нарешті розпалює люльку. — У мене є старший брат.
— Чому я його ніколи не бачив?
— Я його сюди не пускаю.
— Чому?
— Я його ненавиджу. Хоча раніше дуже любила.
—І що сталось?
— Він чіплявся до мене.
— Серйозно?
— Серйозно. Він мене колись ледь не зґвалтував, добре, що вкурений був — у нього просто нічого не вийшло. А так, уявляєш — міг би стати моїм першим чоловіком.
— Да, — кажу, — буває. А мій брат за мене в дитинстві заступався.
— А мене, — каже вона, — в дитинстві ніхто не чіпав. Боялись…
11.00–12.00
— Ну, і що?
— Що?
— Ти про поливальні машини щось розповідала.
— А, так, — згадує вона. Ми сидимо на балконі, Собака спить в кутку, а ми сидимо на якихось килимках і дивимось в небо, Маруся зовсім загублена, вона водить навколо порожніми очима, намагаючись зачепитись бодай за щось, але в неї це не надто виходить, хоча ось звернула на мене увагу, намагається про щось говорити. — Мені візія була. Я ніч напередодні не спала, розумієш, і тут ця робота. Одне слово, я написала їм щось на зразок того, я вже точно не пам'ятаю, але головна думка там була така, що насправді ці поливальні машини, вони поливають зовсім не водою.
— А чим?
— Ти розумієш, — її голос раптом стає серйозний і наляканий, — я колись зранку прокинулась, дуже рано, ще шостої, здається, не було, і мене щось перемкнуло, що потрібно купити молока, і я взяла якийсь термос і в капцях пішла шукати молоко.
— О шостій ранку?
— Я не знала, — каже вона, — що лише шоста. Я просто вийшла на балкон, а було вже світло, дивлюсь — внизу проїжджають ці штуки, ну — поливальні машини, я чомусь подумала, що це молоковози, вони ж схожі, погодься.
— Ну, не зовсім.
— Чому?
— Де ти бачила, щоби молоковози поливали вулиці молоком?
— Молоком? — тут Маруся замовкає, очевидно, в неї зараз знову візія, але я встигаю висмикнути її назад.
— Хоча, — кажу, — справді схожі. Принцип той самий. Щось собі возять в бочках. Пожежні машини теж схожі.
—І цистерни з нафтою, — каже Маруся.
— Да, — кажу, — цистерни з нафтою теж, у принципі, схожі на молоковози.
— Я тоді підійшла до поливальної машини зі своїм термосом, — говорить далі Маруся, — і тут, ти розумієш що — на мене потрапив струмінь води, він вдарив якраз по мені, по тілу, по обличчю, по руках, навіть термос із рук вибив. І ось тут, ти розумієш, я піднесла руки до обличчя, по них стікала холодна вода, і понюхала їх. Знаєш, чим вони пахли?
— Чим? — питаю.
— Гасом.
— Яким гасом?
— Не знаю, — каже Маруся. — Але точно — гасом. І я, знаєш, що подумала — це в принципі могло бути зроблено спеціально, розумієш — вони спеціально домішують у воду для поливання тонізуючий газ, скажімо, для того, аби з одного боку населення простимулювати перед початком робочого дня, а з другого — спрямувати енергію цього самого населення в продуктивне річище, оскільки гас цей мав би бути виготовлений на основі психотропних штук, народ би по-своєму заводився і весело валив на виробництво.
—І ти все це написала?
— Так, — каже Маруся, — написала. Мені візія була. Я ще почала вигадувати різні варіації на цю тему, там, скажімо, всі елементи, присутні в гасі, потрапивши в повітря, починали діяти лише через 45 хвилин. І якщо
поливалки викидали гас у повітря, наприклад, о 6.15, до 7 він діяв лише частково і був якраз надзвичайно шкідливий для людського організму.