— А це для чого?
— Щоби вирівняти розпорядок дня в містах. Якщо ти випихаєшся на вулицю до 7 — ти хапаєш свою пайку шкідливих речовин і тебе цілий день викручує, розумієш? Натомість, якщо ти виходиш із дому, ну хоча б рівно о 7 — ти нормально закачуєшся правильною сумішшю і цілий день ковбасишся на благо батьківщини, виходить економно і раціонально.
—І ти про все це написала?
— Ага.
— Знаєш, — кажу я, — я б на твоєму місті все-таки поговорив із татом. Пара бетеерів — і про твій гас ніхто не дізнається… Або одна водородна бомба, — додаю, подумавши.
12.00–13.00
— Ні, — каже вона, — я краще просто перепишу. Напишу про щось інше. Скажімо, про трамвайне депо.
— Уявляю собі цю роботу, — кажу. — Слухай, у нас тут насправді проблема. У нашого товариша батьки померли.
— Всі? — перепитує Маруся.
— Ні, — кажу. — Частково. Вітчим.
— А що за друг?
— Карбюратор. Пам'ятаєш його?
— А який він?
— Ну, — кажу, — в нього таке смішне обличчя, далекосхідне. Вилиці високі, очі вузькі, пам'ятаєш?
— Це такий, — говорить вона, — схожий на китайця?
— Скоріше на монгола, — кажу.
— А яка різниця?
— У монголів немає писемності.
— А в китайців?
— А в китайців писемність була, ще коли не було монголів.
— Так; — говорить Маруся, — я його пам'ятаю. Ти колись із ним приходив. І що тепер?
— Ну, що, — кажу, — тепер нам треба його знайти. Завтра похорон. А його ніде немає. Уявляєш?
— Да, — говорить Маруся, — лажа. А як ти кажеш його звати?
— Карбюратор.
— Дивне ім'я.
13.00–14.00
— Карбюратор?
— Ну.
— Слухай, — Маруся врешті підіймає голову і дивиться на мене більш-менш притомно. — Так це той ваш чувак, у якого тато помер?
— Вітчим.
— Та один хуй, — цілковито прокидається Маруся. — Мені вчора телефонував ваш знайомий, цей, такий повний, брудний.
— Какао, — кажу.
— Що?
— Звати його так — Какао.
— Кошмар, — каже вона. — Ось, так він вчора телефонував, вас шукав.
— Тобі телефонував?
— Ну, а кому? — Маруся пробує підвестись на ноги. — Розшукував вас, говорив якраз про цього вашого, як ти сказав?..
— Карбюратора.
— О, — Карбюратора. Сказав, здається, що знає, де він.
— А де він?
— Карбюратор?
— Та не Карбюратор, — я теж підводжусь, — цей — товстий ублюдок?
— Він у Гоші. Звідти і телефонував.
— Хто такий Гоша?
— Ти що? — питається вона. — Ти де живеш? Гоша — це редактор нашої наймоднішої газети. Ця ж ось скотина, здається, у нього працює, — Маруся показує на сонного Собаку.
— Це редактор, чи що? — нарешті доходить до мене.
— Ну, а я тобі про що кажу?
— А як до нього наш Какао потрапив?
— Звідки я знаю, — говорить Маруся і йде до кімнати.
— Почекай! — кричу я їй. — А ти його телефон знаєш?
— Не знаю, — кричить Маруся звідкись із кухні. — Адресу знаю. Я з ним спала кілька разів, у нього вдома. У нього велика квартира, тут недалеко, на Гоголя. Він там сам живе.
— Все одно, почекай, — я знаходжу Марусю на кухні, вона порпається в холодильнику, дістає звідти банячок із медом, падає в крісло і починає їсти. — Почекай, — повторюю, — а що він тобі ще сказав?
— Що ще? — Маруся на хвилину замислюється. — Більш нічого. Сказав, що знає, де цей ваш… ну, коротше, у котрого тато помер… себто — вітчим. Сказав, що коли захочете — можете знайти Його в Гоші.
— А як він там опинився?!
— Та звідки я знаю! — не витримує Маруся і починає кричати. — Звідки я знаю? Може, Гоша його десь зняв!
— Як зняв? — не розумію я.
— Мовчки! Взяв — і зняв. Ти що — не знаєш Гошу?
— Не знаю.
— Гоша — підар номер один у цьому довбаному місті. Він за цим принципом і редакцію собі підбирає. Я з ним із принципу переспала, типу — принцип у мене такий. Тож, може, він десь зняв цього вашого смердючку, відтрахав, а тепер утримує його в себе на Гоголя, я не знаю, одне слово, — вона замовкає і далі злизує свій жовтогарячий холодний мед.
14.15
— Слухай, ми йдемо.
— Угу, — каже вона.
— Дай адресу Гоші.
Маруся дістає якийсь записник, обтягнутий жовтою шкірою, щось у ньому пише, вириває аркуш і простягує мені. На, говорить, тільки там треба дзвонити довго, квартира велика, він може спати і просто не почути. Скажете, що від мене, а то він вас не впустить, зрозумів? зрозумів, кажу, спасибі тобі, ну все — валіть, каже вона і відразу ж про нас забуває. Ми вже виходимо, і тут — вже в дверях — я повертаюсь і кажу їй:
— Маруся, — кажу я. — Слухай, тут така річ.
— Ну?
— Може, візьмеш нашого Молотова?
— Молотова? — перепитує вона.
— Ну, да, Молотова. Нам його все одно в напряг тягати за собою, а тобі може підійде. Все-таки член цк.
Маруся підходить до мене, розглядає Молотова, проводить руками по його обличчю і каже:
— Добре. Я його візьму. Він мені подобається — він схожий на мого тата. У нього така сама хуйня на кителі.
— Це не хуйня, — кажу я. — Це орден Леніна.
Добре, каже Маруся, хрін з вами — ось вам бабки — вона соває мені купюру, давайте я вас відвезу, а то вас загребуть ще в під'їзді, постав, — каже вона мені, — постав Молотова на балконі, він тепер мій, я слухняно відношу Молотова на балкон, і ми йдемо вниз, Маруся підводить нас до гаража, ворота гаража оббиті залізом і міддю, справжня тобі брама пекла, за такими ворітьми потрібно ховати драконів, або атомні бомбардувальники, щось апокаліптичне, одне слово. Смішно, але в Марусі там всього лише розхуячений жигуль, у самій брамі є ще одні — менші — ворота, так само оббиті залізом, Маруся відчиняє саме їх, заходьте — говорить, може, каже Вася, відчинимо ворота, ви заходьте, каже Маруся, я сама відчиню, а то хтось побачить, як ви крутитесь біля гаража — почне розпитувати, я сама, лізьте в машину, ми заходимо до темного гаража, справді бачимо там розхуячений, але ще цілком боєздатний жигуль і запихаємось втрьох на заднє сидіння — я, Вася Комуніст і Собака Павлов, Собака спочатку хоче лізти на переднє сидіння, але праві бокові наглухо розбиті і вм'яті всередину, тому ми беремо Собаку до себе, так би мовити — на коліна. Маруся якийсь час стоїть біля воріт, дістає звідкись із кишені джинсів недобиту папіросу, швидко її добиває і раптом згадує, що вона про щось забула, про що я забула, думає вона, про що? чому я біля гаража, мабуть, я хотіла кудись їхати, але куди? думає вона, задумливо заходить всередину і сідає за кермо, ну, що, Маруся, кричить їй нервово Собака, поїхали? поїхали, реагує на заклик Маруся, вмикає двигун і врубає задній хід. Відчинити ворота вона, звісно, забуває.
14.45
— Вилізеш? — питаюсь.
— Вилізу-вилізу, — каже Маруся. — Все гаразд.
—Іди додому, — каже їй Вася. — Дійдеш сама?
— Дійду, — каже Маруся.
— Точно дійдеш? — питається Вася.
— Ага, — каже вона і пробує знову завести машину.
Вася перехиляється із заднього сидіння і забирає в неї ключі. Разом ми витягуємо нашу подружку з крісла пілота, зачиняємо за собою гараж, вкладаємо їй в руки її ключі і йдемо собі, думаючи ще — дійде вона чи не дійде, і якщо дійде — то куди, але так виходить, що доки ми вибираємось на площу і дивимось звідти на будинок проти муніципалітету, Маруся якимось дивом опиняється на своєму балконі і вже сидить там, притулившись до Молотова, два нещасні обдовбані створіння — Маруся в фірмових драних джинсах і футболці з роллінг стоунз і Молотов, член цк, старий гедоніст, любитель коктейлів — ближче до неба, хай усього лише на кілька метрів, але — ближче.